— Як ти до мене, так і я до тебе, — засміялася донька. Тільки от ситуації були різними.
Лариса стояла перед відчиненою шафою і перебирала купальники. Той синій з паєтками вже застарів, а цей новий вона так жодного разу й не вдягла. Може, от цей червоний? Від радості хотілося танцювати. Через два місяці вона поїде на море. Пансіонат з триразовим харчуванням і гальковим пляжем за два кроки. П’ятдесят три роки — не сто. Вона ще молода, красива, підтягнута. Минулого року розлучилася, донька доросла, навіть онучка вже є. Можна, нарешті, пожити для себе.
У двері подзвонили. Кого принесло у єдиний вихідний? Робити нічого, доведеться відчиняти. До квартири зайшла дочка з п’ятирічною Міланою.
— Мамо, привіт.
— Привіт. Якими долями?
— Повз проїжджали, вирішили на обід до тебе заскочити. Ти чим займалася?
Отак завжди. Хоча б попередили. Може, її немає вдома або вона не сама. Свята простота. Але вона вже допомагала роздягатися онучці, машинально відповівши:
— Купальники міряла. Скоро відпустка. Поїду на море.
— Куди?
— Вирішила, що в Одесу.
Вони пройшли на кухню. Ірина підозріло затихла, погладжуючи доньку по голові. Мілана шмигнула носом. От що за дитина? Вічно з нежиттю, вічно кашляє, і з садка приносить усе, що можна.
— Мам, а може, ти Мілану з собою візьмеш?
Лариса так і завмерла біля відчиненого холодильника, повільно обернулася.
— Чого?
— Ну, послухай.
Іра встала, підійшла ближче, заговорила швидко, поки мати не перебила:
— Ти ж їдеш відпочивати на море, а вона вічно хворіє. Лікарі кажуть: солоне повітря, вода — найкращі ліки. Я все оплачу, мам, і путівку, і дорогу, екскурсії. Все-все, тільки візьми її. У мене робота нова, мене не відпустять. Сама розумієш, випробувальний термін. А Вітька на вахті повернеться тільки через місяць.
Лариса акуратно дістала салат, котлети, поставила на стіл і тільки потім схрестила руки.
— Іро, ти серйозно?
— Цілком.
— Я їду відпочивати, — вона говорила повільно, карбуючи кожне слово. — Відпочивати. Вперше за п’ять років я хочу загоряти, купатися, читати книжки на пляжі, ходити на екскурсії. Я не хочу стежити за п’ятирічною дитиною, бігати за нею по березі, мазати її кремом, стежити, щоб нічого з нею не сталося. Я хочу побути сама.
— Але, мамо…
— Ні, — відрізала Лариса. — І не проси.
— Мамо…
— Не мамкай. Я їду сама. Зрештою, у мене теж має бути своє особисте життя. Раптом із кимось познайомлюся. Чому б і ні? Я ще ого-го.
Ірина подивилася на неї довгим важким поглядом. Мілана на стільці засопіла, притискаючи до себе обшарпаного зайця.
— Мамо, але ж вона твоя онучка, ти ж її любиш.
— Люблю.
Лариса зітхнула і пом’якшала. Підійшла, погладила доньку по плечу.
— Іро, ну зрозумій, я все життя на когось працювала. Спочатку тебе на ноги ставила, потім вічно на підхваті з Міланою була. Батько твій завжди нерви робив, трохи до лікарні не довів. Я втомилася. Мені п’ятдесят три. У мене ще є сили, і я хочу пожити для себе. Це егоїстично, може бути, але це моє право.
— Право, — гірко усміхнулася Ірина. — Звісно, право. А мені не можна, значить, попросити маму про допомогу?
— Ти просиш не про допомогу. Ти просиш, щоб я твою дитину няньчила у своїй відпустці. Це різні речі.
— Гаразд.
Ірина взяла Мілану за руку, піднялася.
— Відпочивай, мамо. І обід… дякую. Не треба.
Лариса за сопінням і тоном зрозуміла, що донька образилася. Але вона ж доросла жінка. Повинна розуміти, що в матері теж є своє життя. До відпустки донька з нею спілкувалася сухо. Лариса розуміла, що Іра закусила вудила і намагається її прогнути, але не піддалася на це. Коли настав довгоочікуваний відпочинок, навіть зітхнула з полегшенням і вирішила не псувати собі настрій.
Море, сонце, чайки, шелест хвиль — усе це змило неприємний осад. Вона лежала на шезлонгу, пила томатний сік, читала детектив і почувалася щасливою. Ніхто не смикав, не просив пити, їсти, подивитися, не вередував. Тільки вона і море. Вона зателефонувала Мілані пару разів по відеозв’язку. Онучка радісно кричала в трубку:
— Бабо, а ти мені камінчик привези, гарненький!
Лариса усміхалася й обіцяла:
— Звичайно, привезу.
Додому вона повернулася засмагла, посвіжіла, з валізою сувенірів. Потім приїхала в гості до доньки. Іра зустріла її прохолодно. Зате Мілана повисла на шиї:
— Бабо, а камінці привезла?
— Так.
Лариса погладила онучку по голові й відчула, що всередині щось ворушиться — то чи провина, то чи незручність. Але вона відігнала це почуття. Усе вона зробила правильно.
Осінь пролетіла непомітно: робота, дім. Онучку забирала з садка пару разів, коли Ірина просила. Але просила вона тепер рідко. Видно, ображалася. Нічого, з часом зрозуміє, що була неправа. Зрештою, вона має право жити так, як вважає за потрібне.
Настала зима. Того дня все збіглося. Ожеледиця, двірники посипали доріжки абияк, і вона, виходячи вранці з під’їзду, посковзнулася на рівному місці.
У лікарні обнадіяли: складна ситуація, потрібне лікування до самої весни. Жінка ще якийсь час була в стаціонарі.
З лікарні її виписали через два тижні. Донька не приїхала жодного разу, що було дивно. Насилу вона дісталася додому на таксі.
Лариса сиділа на ліжку, дивилася на милиці, притулені до стіни, і відчувала, як до горла підступає образа. Вона протрималася три дні. Продукти закінчувалися. Треба було купити ліки, сильні. Доставкою жінка не вміла користуватися, тому на четвертий день вона здалася і зателефонувала Ірі.
— Іро, усе погано. Думала, впораюся, але не виходить. Привези продуктів, заскоч в аптеку. Ще помитися мені треба якось. Навіть не знаю, як викрутитися.
У трубці повисла тиша.
— Мамо, — нарешті сказала Іра якимось чужим, бридливим голосом. — А ти пам’ятаєш, як я тебе просила Мілану на море взяти?
Лариса похолола.
— Іро, ну це ж інше, зовсім інше. Я ж хвора, я не можу.
— Мілана теж хворіє постійно. Лікарі твердили, море допоможе. Ти ж не захотіла взяти на оздоровлення єдину онучку. Ти ж захотіла відпочити.
— Іро, ну як ти можеш порівнювати ситуації? Це різні речі!
— Для тебе різні, а для мене однакові. Ти могла допомогти, але не захотіла. Тепер я можу допомогти, але не хочу.
— Іро! — підвищила голос Лариса. — Ти що несеш?
— Мамо, найми доглядальницю, сусідів попроси. Ти ж любиш самостійність. От і живи сама.
— Ірочко, ну пробач мені. — Вона не стримувала сліз. — Я була не права. Будь ласка, приїжджай.
— Ні, — відрізала Ірина. — Ти ж хотіла жити для себе. От і живи. Бувай, мам.
Гудки — короткі, насмішкуваті. Лариса відкинула телефон і заплакала вголос, уткнувшись обличчям у подушку. Вперше в житті вона почувалася такою самотньою, такою непотрібною. У вухах стояли слова доньки: «Як ти до нас, так і я до тебе». Як же так? Адже вона ж не зі зла. Вона просто хотіла відпочити. Хіба це злочин?
Нічого, вона впорається. Навчиться користуватися доставкою, попросить подруг. Зрештою, не на острові живе. От тільки незрозуміло, чого донька хоче добитися? Розірвати їхні стосунки назавжди?
Відповідей не було. Можливо, вони помиряться, але тепер у неї немає ілюзій щодо свого майбутнього.
