— Ну що, синку, ми з тобою сьогодні поїдемо купувати тобі гітару! — Лариса погладила сина по голові.
— Правда? — Микита пожвавішав. Він чекав цього дня, збирав гроші на мрію. Він знав, що в мами складна ситуація з грошима: на роботі було масштабне скорочення, і Ларису залишили тільки тому, що вона сама виховувала сина. Батька Микити не стало кілька років тому. Пенсія через втрату годувальника була невеликою, а витрати на школяра високими. Тому Лариса дуже переживала, що її зарплату уріжуть.
Тим не менш жінка не впадалася у відчай. Допомагав старший брат, хоча Лариса не просила Віктора, навпаки, брала гроші неохоче. Вона знала, що в нього своя сім’я. У ситуацію втрутилася невістка, Ніна, якій не дуже подобалося, що частина грошей Віктора йде повз її кишеню. Невістка знайшла «вирішення» проблем Лариси, познайомивши її з чоловіком.
— Ларисо, ну чого ти роздумуєш, «морду» вернеш? Я з сусідкою вже домовилася, вона сказала, що її синові, Григорію, ти дуже сподобалася. Він готовий Микитку всиновити! — сказала Ніна. Вони з сусідкою спілкувалися й вирішили «звести» двох самотніх.
— Дякую, звісно, що ти хочеш мене прилаштувати, але чи не занадто швидко все відбувається? Я не люблю нав’язливих чоловіків…
— Куй залізо, поки гаряче! Добре, що Григорій так рішуче налаштований. З’їжджайтеся з ним і живіть, дивись, і справді одружиться, вирішить твої фінансові проблеми. А ти йому даси можливість від матері з’їхати. Будете жити в твоїй квартирі, зате на його зарплату. — Наполягала Ніна, і Лариса здалася:
— Добре. Я йому зателефоную.
Григорій дуже швидко перевіз речі. Микита не заперечував. Він був вихованим і тихим хлопчиком. Він знав, що якщо мама вирішила, значить, так буде правильно.
— Гришо, тільки давайте ми з вами просто як сусіди поживемо перший час? Мені треба до вас звикнути, а вам до мене… — сказала Лариса, коли Григорій вирішив, що окрім житла йому одразу буде «дано» все інше.
— Добре, якщо хочеш так, то я зачекаю. Але давай-но все-таки на «ти». А то люди засміють.
Лариса знизала плечима. Їй було незвично, що в домі з’явився чоловік. Не вважала вона його своїм, але Григорій начебто старався: купував продукти, дав грошей на зимову курточку для сина, а Ларисі купив новий телефон. Недорогий, але зате сучасніший, а то зі старим уже соромно було ходити.
За три місяці нового життя Лариса стала звикати до Григорія. Микита, начебто теж звик. Тільки йому не подобалося, що Григорій вечорами сідав біля телевізора і вмикав на повну гучність новини або футбол, заважаючи Микиті робити уроки чи займатися. У хлопчика була старенька акустична гітара, яка дісталася йому від діда. На ній хлопчик вчився грати сам, за відеоуроками. Він дуже хотів навчитися грати так, як рок-музиканти. Лариса знала про захоплення сина і підтримувала його. Але оплачувати дорогі заняття було надто накладно, а вже про електрогітару взагалі можна було тільки мріяти.
Тим не менш Микита не полишав надії і навіть потроху відкладав гроші: бабуся дарувала йому невеликі фінансові подарунки, а нещодавно на День народження Віктор вручив племіннику конверт.
— Ось, тримай. Це тобі на мрію.
— Дякую… — Микита навіть розгубився, але дуже зрадів. — Я покладу в скарбничку, там, мабуть, скоро назбирається на електрогітару!
— Вчися, хто знає, може, щось із цього вийде, — усміхнувся Віктор.
Лариса знала про подарунок брата і теж вирішила допомогти синові зі здійсненням мрії: з наступної зарплати «додати» в його скарбничку кілька купюр і вирушити, нарешті, до музичного магазину.
Лариса сподівалася, що Григорій підтримає їхнє прагнення, але… Вийшло інакше.
— Ну що, синку, збирайся. Сьогодні йдемо виконувати бажання! — радісно сказала Лариса, витягуючи з сумки гаманець. Вона спеціально зняла з картки частину грошей, щоб вкласти їх у накопичення сина. Жінка стала брати підробіток і потроху позбувалася тягаря нестачі грошей.
— Матусю, ти найкраща! Я так радий! — дитина підбігла до скарбнички, відкрив її й витрусив звідти кілька купюр. — Дивно, — усмішка зникла з його обличчя. У скарбничці була зовсім інша сума.
— Ти брав звідси гроші, Микито?
— Ні…
— А куди ж подівся подарунок дядька?
— Не знаю… — очі сина наповнилися сльозами. Лариса знала, що Микита не вмів брехати, тому не сумнівалася, що він не став би брати заощадження й витрачати їх на дурниці.
— Тоді я нічого не розумію…
Єдиним, хто міг знати про подарунок, був Григорій.
— Що за метушня у вас? — співмешканець Лариси якраз заходив у квартиру і чув, що жінка з сином про щось емоційно сперечаються.
— Привіт, Гришо. Ми дещо загубили і не можемо знайти, — розгублено відповіла Лариса. Вона помітила, що в Григорія в руках велика коробка.
Він акуратно поставив її на підлогу біля себе і став знімати взуття.
— Ну якщо вдома загубили, значить, знайдете.
— А що це в тебе? — Лариса перестала бігати по дому й сконцентрувала увагу на коробці.
— Човен купив. Щоб на риболовлю їздити й рибалити на озері, — досить гордо заявив Григорій.
Лариса здивувалася, адже ще пару днів тому Григорій повідомив, що грошей на гітару не дасть, що все витратив і зайвих немає.
— Не вважаю за потрібне, та й взагалі, у мене зарплата не гумова: їжа, речі першої необхідності, матері треба допомогти… А ви тут зі своєю нісенітницею лізете.
— Це не нісенітниця. Для Микити це важливо. Втім, я всього лише спитала. Раптом ти хотів би взяти участь і вкластися в подарунок дитині.
— Ні. Я вже сказав. Жодної нісенітниці ми купувати не будемо, — відрізав Григорій.
Поки чоловік переодягався, Лариса кілька секунд обмірковувала те, що відбувається, а потім попросила Микиту трохи зачекати її у своїй кімнаті.
— Як же ми поїдемо за гітарою, мамо? Грошей-то в нас немає.
— Я щось придумаю.
Микита повірив мамі й пішов. А Григорій витріщився на Ларису, схрестивши руки на грудях.
— Я ж сказав, нічого витрачати гроші на дурниці.
— Гришо, а ти випадково не знаєш, куди поділися гроші, які збирав мій син? — пропускаючи повз вуха зауваження співмешканця, спитала вона.
— «Збирав твій син», — чоловік передражнив. — Що може назбирати дитина? Всі ці гроші йому були дані дорослими, точніше, вони були дані в наш сімейний бюджет, а значить, ми, дорослі, можемо розпоряджатися ними так, як правильно. А не так, як прийде в голову хлопчиську.
— Гришо, я повторюю питання: ти знаєш, куди поділися заощадження мого сина? — Лариса намагалася зберігати спокій, але це вдавалося важко.
— Та знаю, знаю.
— Ти що, узяв ці гроші?!
— Ну так. А що такого?
— Як ти міг без дозволу залізти в скарбничку до мого сина?! — Лариса вже не стримувалася, підвищила голос на співмешканця.
— А по-твоєму, можна тільки до мене «в кишеню» лізти? Я ваші «хотілки» здійснюю, як само собою зрозумілий факт, а у спиногриза, бачте, заощадження! «Недоторканний» запас!
Лариса дивилася на Григорія і не могла зрозуміти, як же так вийшло, що замість надійного чоловічого плеча, вона отримала зовсім неадекватного співмешканця.
— Ти маєш рацію. Будемо вважати, що ми квити. Забирай свого човна, речі й мотай назад до мами! — гримнула Лариса.
— Гей, ти чого? Подумаєш, човен? Якщо хочеш знати, я його купив, щоб з твоїм сином на риболовлю їздити. Хоч навчити його чогось, а то незрозуміло хто росте!
— Микита боїться води, і на риболовлю він не поїде, — відчеканила Лариса.
— Який із нього пацан? Дівчисько ростиш, всього боїться! — Григорій скривився.
— Це моя справа. Іди, Гришо. Досить. Нічого в нас не вийде.
— Та годі, розвела паніку на рівному місці. Іди провітрися. Потім поговоримо, — Григорій як ні в чому не бувало пішов на кухню, щоб повечеряти, а Лариса так і залишилася стояти біля коробки з човном.
Вона хотіла вигнати співмешканця, але була морально і фізично слабшою.
Микита з Ларисою домовилися, що ще трохи підзбирають гроші, але вже не в скарбничці, а на картці Лариси.
— Доведеться ще трохи зачекати, або в розстрочку візьмемо. Домовились?
— Домовились, — було видно, що син засмутився. Григорій же, повечерявши на самоті, вирушив на улюблене місце, до телевізора. Там і заснув.
А наступного дня він оголосив:
— Щоб не було образ, я беру вас із собою на риболовлю. Збирайтеся, виїжджаємо завтра зранку, — сказав він. — Я доведу, що човен — це найкраще придбання.
— Мам, а навіщо нам туди, в ліс?
— Там пісні біля вогнища, під гітару, — засміявся Григорій, стежачи за реакцією дитини. Микита зітхнув.
— Малюк, ми з тобою можемо нікуди не їздити. Гриша один чудово впорається, — відповіла Лариса, дивлячись на сина.
— Я не проти, мамо. Може, буде цікаво. Ми ніколи не були на риболовлі, — задумливо сказав Микита. Лариса здивувалася, але вирішила, що відмовлятися не буде. Вона подумала, що ця поїздка все розставить на свої місця. Так і сталося.
Григорій привіз сім’ю на берег озера. Місце було вибрано мальовниче, та й погода не підвела. А от компанія друзів співмешканця, з якими Лариса була знайома поверхово, не сподобалася їй. Колектив переважно складався з чоловіків, які дуже багато пили і висловлювалися нецензурно. Було ще дві жінки: одна під стать чоловікам, а друга, Маша, більш скромна. З нею і спілкувалася Лариса.
— Я за кермом, — одразу сказала вона. Лариса теж не пила, а дітей, окрім Микити, на озері не було.
Спочатку Лариса сподівалася, що Микиту залучать до чоловічих справ: збирання дров для вогнища, встановлення наметів. Але як і слід було очікувати, її син був потрібен тільки їй. Інші його взагалі не помічали.
Та й Лариса бачила, що синові зовсім нецікаво. Сама вона займалася приготуванням «польової» їжі з тих запасів, що були взяті з собою.
— А на гітарі хто з них грає? — поцікавився Микита, дивлячись на незнайомих чоловіків, які глушили «водичку».
— Не знаю, синку, — відповіла Лариса, розуміючи, що ніхто не привіз струнний інструмент, а Григорій просто збрехав.
Збрехав він і про човен. За час «посиденьок» на природі, окрім як заливати в себе, Григорій нічим займатися не збирався. Його човен так і залишився в багажнику автомобіля. Втім, як і причандали для риболовлі. Ніхто з чоловіків про рибу навіть не заїкнувся.
— Ларисо, ну годі зі своїм «придатком» сидіти, йди вже посидь з нами, — не витримав Гриша.
— Ні, дякую. Ми, мабуть, спати підемо. Уже пізно, — сказала вона Григорію. Той почав лаяти її, ображати при друзях, від чого Ларисі стало зовсім погано.
Вона навіть хотіла викликати таксі, але точку на галявині в лісі практично неможливо виставити правильно, і машина б за ними просто не приїхала.
— Ларисо, ви йдіть у намет, а я завтра рано вранці поїду в місто, можу вас захопити, — сказала Маша. Вона одна з усієї компанії залишалася тверезою.
— Дякую, це дуже до речі, — сумно усміхнулася Лариса.
Григорій у намет не прийшов. Він заснув прямо біля вогнища. Вранці він не згадав, що з ним трапилося, але припустив, що просто перебрав. Не виявивши співмешканку в наметі, він трохи протверезів і поїхав додому. Але там біля дверей на нього вже чекала зібрана валіза.
— Ларисо! Та що ти про себе думаєш? Тьотка з дитиною на шиї! Ні шкіри, ні пики…
— Зате з квартирою, — відповіла вона, прочинивши двері. — А ось ти тепер можеш жити в надувному човні. А до нас із сином дорогу забудь, — сказала Лариса й з силою грюкнула дверима перед його носом.
Григорій потупцяв і пішов. Йому довелося знову повернутися до матері й ділити з нею житлоплощу. Усім знайомим він пізніше розповідав, що втратив кілька місяців, утримуючи матір-одиначку з сином. Про те, що він жив у її квартирі, Григорій мовчав, так само як і про те, що його човен був куплений на гроші, вкрадені у школяра.
— Мам, а дядько Гриша більше не прийде? — спитав син, дивлячись на матір з тривогою.
— Ні, Микито, не хвилюйся. Він більше не прийде. До речі, у мене для тебе є сюрприз… — вона простягла синові сертифікат на кілька уроків гри на гітарі.
— Оце класно! Матусю, ти найкраща! — зрадів Микита.
За пів року вони змогли заощадити на гітару, а ще через кілька років Микита вступив до музичного училища. Йому пророкували велике майбутнє. Лариса в сина вірила і пишалася ним. А ще вона пишалася тим, що не стала триматися за уявне щастя, і відпустила Григорія на всі чотири сторони.
