Христина саме закінчила мити посуд після вечері, коли двері її квартири в київській багатоповерхівці різко відчинилися. На порозі стояла Наталка, сестра її чоловіка Олега, з палаючими від гніву очима і сумкою, що гойдалася в руці.
Її донька, десятирічна Софійка, стояла позаду, тримаючи телефон і не піднімаючи очей. Наталка не витратила й секунди на привітання, одразу вигукнувши так, що сусіди, мабуть, здригнулися:
— Як ти могла залишити мою доньку голодною?
Христина, ще тримаючи мокру тарілку в руках, застигла від подиву. Її брови поповзли вгору, а губи склалися в здивовану посмішку.
— Голодною? — перепитала вона, ставлячи тарілку на стільницю. — А половину торта, хто, по-твоєму, з’їв?
Наталка фиркнула, скидаючи сумку на підлогу. Її голос тремтів від обурення, коли вона ступила крок у кухню.
— Ти серйозно? Торт — це не їжа! Софійка цілий день у тебе була, а ти її навіть не нагодувала нормально! Вона мені подзвонила і сказала, що голодна, як вовк!
Софійка, почувши своє ім’я, підняла очі від телефону й тихо пробурмотіла:
— Мамо, я не казала, що голодна. Я сказала, що хочу піцу…
— Піцу? — Наталка повернулася до доньки, її голос став ще різкішим. — Ти казала, що тітка Христина дала тобі тільки торт і чай! Це що, обід для дитини?
Христина відчула, як у неї починає боліти голова. Вона витерла руки рушником, намагаючись зберігати спокій.
— Наталко, заспокойся, будь ласка. Софійка була в мене з дванадцятої дня. Я дала їй борщ, котлети з пюре, салат, а потім ще й торт, бо вона попросила.
Вона з’їла половину того торта, до речі, який я пекла для Олега на день народження. І ще сік пила, і печиво брала. Як це голодна?
Наталка прищурилася, ніби не вірила жодному слову. Вона повернулася до Софійки:
— Софійко, скажи правду. Ти їла борщ?
Дівчинка ніяково знизала плечима, дивлячись у підлогу.
— Ну… трішки. Але я не люблю борщ. А торт був смачний.
Христина кинула на Наталку тріумфальний погляд.
— Бачиш? Вона не голодна, вона просто вибаглива. І, до речі, ти могла б зателефонувати, а не вриватися, як ураган, і кричати.
Наталка не відступала. Вона сіла на стілець, склавши руки, і почала говорити повільніше, але з тим же гнівним тоном:
— Христино, ти не розумієш. Софійка — моя донька, і я довірила її тобі на цілий день, бо в мене була нарада на роботі. Я думала, ти подбаєш про неї, як про свою. А ти… торт їй дала! Це ж цукор, від нього тільки шкода!
Христина відчула, як у ній закипає роздратування. Вона любила Софійку, завжди брала її до себе, коли Наталка просила, і старалася, щоб дівчинці було комфортно. Але звинувачення Наталки були несправедливими.
— Наталко, я не твоя нянька, — різко сказала Христина. — Я взяла Софійку, бо ти просила. Я її нагодувала, розважала, ми навіть малювали разом. А ти приходиш і кричиш, ніби я її в коморі тримала!
Софійка, відчуваючи напругу, тихо сказала:
— Тітко, не сваріться. Я не голодна, правда. Просто піцу люблю…
Наталка повернулася до доньки:
— Софійко, іди в машину, я зараз прийду. Треба поговорити з тіткою.
Коли дівчинка вийшла, Наталка встала, підійшла до Христини ближче і заговорила тихіше, але з металом у голосі:
— Христино, ти не мати, ти не розумієш, як це — турбуватися про дитину. Я працюю, як кінь, щоб Софійка мала все. А ти… ти навіть не подумала, що їй потрібна нормальна їжа, а не торт!
Ці слова вдарили Христину, як ляпас. Вона з Олегом уже три роки намагалися завести дитину, але поки безуспішно. Наталка знала про це. Христина стиснула кулаки, намагаючись не розплакатися.
— Ти зайшла занадто далеко, — тихо сказала вона. — Забирай свої звинувачення і йди додому. Я не зобов’язана терпіти це.
У цей момент двері відчинилися, і до квартири зайшов Олег, чоловік Христини. Він щойно повернувся з роботи, ще в куртці, з пакетом продуктів у руках. Побачивши напружені обличчя жінок, він зупинився.
— Ого, що тут відбувається? Наталко, чому ти кричиш? Я чув тебе ще з коридору.
Наталка повернулася до брата, її голос став ще гучнішим:
— Олеже, твоя дружина залишила мою доньку голодною! Цілий день у вас, а вона їла тільки торт!
Олег здивовано подивився на Христину.
— Христино, це правда?
Христина кинула на нього ображений погляд.
— Ти серйозно? Ти віриш їй, а не мені? Я нагодувала Софійку всім, що було! Борщ, котлети, салат, а вона захотіла торт. І з’їла половину, між іншим, твого святкового торта!
Олег поставив пакет на підлогу і підняв руки, намагаючись заспокоїти обох.
— Так, стоп, давайте без криків. Наталко, сядь. Христино, розкажи, що сталося.
Христина, стримуючи сльози, розповіла все: як Софійка прийшла о дванадцятій, як вона готувала обід, як дівчинка відмовилася від борщу, але з’їла котлету і половину торта. Олег слухав, киваючи, а потім повернувся до сестри.
— Наталко, ти перегнула. Христина старалася. Софійка не виглядає голодною. Може, вона просто піцу захотіла, бо ти її балуєш фастфудом?
Наталка почервоніла.
— Я її балую? А ти що, ідеальний батько? Ой, стривай, ти ж не батько, бо у вас дітей немає!
Ця фраза. Христина відвернулася, її очі наповнилися сльозами. Олег різко встав.
— Наталко, досить! Ти переходиш усі межі. Вибачайся, або йди геть.
Наталка застигла, зрозумівши, що зайшла занадто далеко. Вона опустила очі.
— Вибач, Христино. Я… я просто переживаю за Софійку. У мене на роботі стрес, клієнти дістали, я не подумала.
Христина кивнула, але не подивилася на неї.
— Добре, Наталко. Іди додому. Софійка в машині чекає.
Наталка мовчки взяла сумку і вийшла. Олег обійняв Христину.
— Не бери до серця. Вона завжди така — спочатку кричить, потім вибачається.
Христина зітхнула.
— Олеже, вона знає, як мені боляче через… через дітей. І все одно сказала.
— Я поговорю з нею завтра, — пообіцяв Олег. — А тепер давай пити чай. І де той торт? Може, хоч шматочок лишився?
Христина слабо посміхнулася.
— Софійка його добряче пошматувала. Але є ще пиріг, я пекла.
Наступного дня Наталка подзвонила. Її голос був тихим, винуватим.
— Христино, я вчора була не права. Мені соромно. Софійка розповіла, що ти її годувала, просто вона вередувала. Давай я куплю новий торт? Для Олега, на день народження.
Христина помовчала, але відповіла м’яко:
— Не треба, Наталко. Просто… думай, що говориш. Софійка — чудова дівчинка, я її люблю. Але твої слова вчора боляче вдарили.
— Я знаю, — зітхнула Наталка. — Давай я приїду, поговоримо? Я привезу піцу, Софійка просила.
Христина засміялася.
— Піцу? Ну добре, приїжджайте. Але цього разу я проконтролюю, щоб вона їла борщ.
Так почалася примирлива вечеря. Наталка привезла піцу, Софійка радісно обійняла тітку, а Олег жартував, що торт став сімейною легендою.
Христина дивилася на них і думала: “Сім’я — це не завжди легко, але воно того варте.”
Віра Лісова
