– Як ти можеш здати її у будинок для літніх людей? Вона мені свекруха, не рідна людина, але для тебе рідна бабуся. Невже я погано тебе виховала?

– Як ти можеш? Вона мені свекруха, не рідна людина, але для тебе рідна бабуся.

– Бабуся? – Маша прищурила очі, як робила завжди, коли починала сердитися. – А де вона була, коли її синок нас кинув? Коли вона відмовлялася зі мною сидіти? Зі своєю рідною онукою? Вона тебе не жаліла, коли ти бралася за все, щоб заробити зайву копійку… Тебе ж і звинувачувала, що чоловік пішов…

– Припини негайно! – скрикнула мама.

– Даремно я тобі все це розповіла. Я погано тебе виховала, раз у тебе нема співчуття до ближнього, до рідної людини. Мені страшно. Коли я постарію, ти до мене теж так ставитимешся? Що з тобою? Ти ж завжди доброю дівчинкою була. Ти не могла пройти повз кошеняти чи цуценяти, додому тягла. А бабуся не цуценя… Вона й так покарана. Твій батько не тільки від нас, він і від неї відмовився.

– Мамо, іди на роботу, спізнишся. Я обіцяю, що двері зачиню. – Маша винувато подивилася на маму.

– Гаразд, а то наговоримо одна одній зайвого… – мама не рушила з місця.

– Мамо, пробач, але дивитися на тебе боляче. Шкіра та кістки. Тобі всього сорок, а ходиш, згорбившись, як старуха, ледве ноги переставляєш. Вічно втомлена. Що ти так дивишся на мене? Хто тобі правду скаже, як не рідна дочка? – Маша не помітила, як знову підвищила голос.

– Дякую. Прослідкуй, щоб вона газ не вмикала й воду у ванній.

– Ось-ось, я й кажу, сидимо з нею, як прив’язані. Ніякого життя. Мамо, давай її в будинок для літніх людей здамо. Там під постійним наглядом буде. Вона ж нічого не розуміє…

– Ти знову? – перервала Машу мама.

– Усім краще буде, і їй у першу чергу, – не помічаючи роздратування матері, продовжила Маша.

– Не хочу більше слухати тебе. Нікуди я її здавати не збираюся.

– Іди на роботу. Я нікуди не піду, двері зачиню, обіцяю, – сердито повторила Маша.

– Пробач. Я навалила на тебе… Усі гуляють, а ти стережеш бабусю.

Вони розмовляли, не звертаючи уваги на відчинені двері до бабусиної кімнати. Вона, звичайно, все чула, але навряд чи розуміла, та й забуде все за хвилину.

Мама пішла на роботу, а Маша зайшла до колишньої своєї кімнати, в якій тепер жила бабуся.

– Ба, ти чого-небудь хочеш? – запитала вона.

Бабусин погляд не виражав ніякого бажання.

– Ходімо, я дам тобі цукерку, – Маша допомогла бабусі встати і повела на кухню.

– А ти хто? – бабуся втупилася на Машу порожнім поглядом.

– Пий чай. – Маша зітхнула і поклала перед бабусею цукерку.

Бабуся дуже любила солодке. Вони з мамою ховали від неї цукерки, видавали по одній до чаю. Маша дивилася, як бабуся розгортала яскраву обгортку. Крізь сиве волосся проглядала бліда шкіра голови. Маша відвернулася.

Раніше бабуся фарбувала і зачісувала волосся, укладала його в пишну зачіску. Яскравою помадою фарбувала губи, малювала брови дугою. Маша пам’ятала солодкуватий запах її парфумів. На бабусю завжди звертали увагу чоловіки, поки вона не стала втрачати розум.

Маша не могла розібрати, що відчуває до бабусі: жалість, жаль, неприязнь? Короткий дзвінок у двері відвернув її від роздумів.

– Мама, мабуть, забула щось. – Маша пішла відчиняти.

Але у дверях стояв її друг, старшокласник Сергій. Мама не схвалювала їх дружби, тому він намагався приходити, коли її не було вдома.

– Привіт. Ти чого так рано? Мама тільки що пішла, – пошепки сказала Маша.

– Знаю. Вона мене не помітила.

– Міло! – почувся з кухні голос бабусі.

– А хто така Міла? – запитав Сергій.

– Це вона маму так кличе і дочкою своєю вважає. Зараз я відведу її в кімнату. Іди у ванну і сиди тихо. У неї сьогодні прояснення. – Маша підштовхнула Сергія до дверей у ванну кімнату.

– Там нікого нема. – Маша увійшла на кухню й побачила порожню чашку й обгортку від цукерки на столі.

– Я чаю хочу, – сказала бабуся.

– Але… – Маша зрозуміла марність своїх пояснень.

Бабуся швидко все забувала, особливо те, що сталося зовсім нещодавно. Зате добре пам’ятала своє далеке минуле. Часто все плутала, не впізнавала їх із мамою. Але в неї бували й моменти прояснення, правда, короткі й рідкісні.

Маша не могла зрозуміти, чи зараз бабуся хитрить заради ще однієї цукерки, чи справді забула, що пила чай. Хто розбере? Маша зітхнула, знову поставила перед нею чашку з чаєм і поклала на стіл ще одну цукерку.

Бабуся довго розгортала її неслухняними пальцями. Коли чашка спорожніла, Маша повела бабусю в свою кімнату, посадила на ліжко.

– Тепер спи, – сказала вона й зачинила за собою двері.

З ванної вже виглядав Сергій.

– Можна виходити?

– Так. Іди на кухню. – Маша кинула погляд на двері, чи зачинена, і пішла слідом за Сергієм.

Вони сиділи на кухні голова до голови й слухали музику в телефоні – у кожного по навушнику в вусі. Маша заплющила очі, похитувала головою в такт музики. Вона не помітила, як у передпокій прослизнула бабуся…

Коли Маша вийшла у передпокій проводити Сергія, побачила відчинені двері. Вона кинулася в кімнату, але бабусі там не виявилося.

– Двері… Я не зачинила двері. Вона пішла. Мама подумає, що я навмисно, – заплакала Маша.

– Та чому вона так подумає? – запитав Сергій.

– Ти не розумієш. Я сьогодні якраз говорила, що краще б вона пішла, заблукала. Мама подумає, що я навмисно двері не зачинила, назло їй.

– Гаразд, одягайся, підемо шукати. Вона не могла піти далеко, – сказав Сергій.

Маша кинула погляд на вішалку — бабусине стьобане пальто було на місці. Чоботи теж.

– Вона що, у капцях і халаті пішла? – Маша розгублено дивилася на Сергія.

– Може, вона у сусідів? Вийшла на сходи, не впізнала свої двері. Я у двір, а ти пройдися по квартирах, – сказав Сергій і побіг униз сходами.

Але на поверсі на дзвінки ніхто не відповів. Маша не стала більше ходити по сусідах, вибігла на вулицю. Сергій бігав двором, заглядаючи під кущі, під дитячу гірку на майданчику…

– Ніде нема. Давай у сусідніх дворах подивимося. Ти біжи праворуч, а я ліворуч. Хто знайде її першим, кличе іншого. Зустрічаємося тут, – скомандував Сергій і побіг з двору.

Маша збігала навіть на автобусну зупинку. Бабусі ніде не було. Скільки минуло часу, як вона пішла? Півгодини? Сорок хвилин? Куди за цей час можна в капцях і халаті піти?

– Треба дзвонити в поліцію, – сказала вона.

– Почекай. Згадай, про що вона найчастіше розповідала, де любила бувати? – запитав Сергій, захекавшись.

Маша задумалася, але нічого такого згадати не могла. Вона знизала плечима.

– Так, розширимо коло пошуку. Ти біжи в сторону школи, а я туди, – він махнув рукою в протилежний бік.

Горіли не всі вуличні ліхтарі. Темні неосвітлені ділянки вулиці Маша намагалася пройти швидше. Їй здавалося, що за кущами хтось ховається. Підходячи до школи, вона раптом згадала бабусину розповідь. Одного разу вона забула зошит у класі й повернулася за ним, а сторож зачинив вхідні двері. Бабуся вистрибнула з вікна на першому поверсі і ледь не зламала ногу.

Хоч бабуся вчилася не в цій школі, але проходячи повз неї, завжди розповідала цю історію. Маша штовхнула ворота в паркані — не зачинено. Будівля школи типова, збудована буквою «п». Вона обійшла одне крило й побачила групу парубків. Вони над кимось сміялися.

«Бабуся!»— зрозуміла Маша і побігла до них. Вона стояла посеред двору у своєму сіро-блакитному халаті. Один із хлопцев простягав їй порожній фантик. Коли бабуся простягалася за ним, думаючи, що це цукерка, парубок одсмикував руку, і хлопці дружно реготали.

– Вона ж нічого не розуміє. Ти з якої психлікарні втекла? Хочеш цукерку? – знову простягав хлопець фантик.

– Відчепіться від неї! – голосно крикнула Маша.

Хлопці разом озирнулися.

– Глянь, ще одна!

– Ти хто? Онука?..

– Разом із бабусею з психлікарні втекла?..

– А онука нічого. Хочеш цукерку? – Хлопець із фантиком пішов до Маші. Інші рушили за ним.

Маша подалася назад. Парубки стіною наступали на неї, заступивши собою бабусю. Вони вже не сміялися, дивилися нахабно, відчуваючи її страх і свою силу. Маша спиною вперлася в прути паркану. Ворота залишилися осторонь. Як за командою хлопці кинулися на неї.

Маша замахала в повітрі руками, намагаючись не підпустити їх близько, але їх троє. Один із схопив її за руки, інші навалилися на Машу, притиснули її до паркану — не ворухнутися.

– А ну, відійшли всі від неї! – крикнув зовсім поруч Сергій.

Маша вирвалася, але не втікла. Не могла залишити бабусю. Між Сергієм і хлопцями відбулася серйозна сварка.  Маша побачила на землі шматок дошки, підняла його, підбігла до хлопців, але ті, відійшли. Десь проїхала патрульна машина і хлопці пішли.

– Дівчино, до нас біжіть. Ми поліцію викликали… – Маша побачила чоловіка й жінку по той бік огорожі.

– Ось і допомагай після цього. Ніякої подяки, – проворкотав їй у спину чоловік.

– Облиш, головне, що все обійшлося, – сказала жінка.

Маша з Сергієм підійшли до переляканої бабусі. Вона зіщулилася, думаючи, що це знову ті хлопці.

– Ба. Це я, Маша. Ходімо додому. – Маша обійняла бабусю.

– Яка Маша? Я Борю чекаю. У нього зараз уроки закінчаться…

– Ба, Боря давно школу закінчив. Ходімо.

– Я все чула, – сказала раптом бабуся.

– Що чула? – перелякано запитала Маша, хоча одразу зрозуміла, про що та говорить.

Може, і справді, вона розуміє більше, ніж вони думають?

– Міла хоче здати мене в будинок для літніх людей. Не віддавай мене, – бабуся всхлипнула.

– Добре, ходімо, холодно, а ти в одному халаті. Захворієш, тебе покладуть у лікарню…

– Не хочу в лікарню, – заплакала бабуся.

Вони з Сергієм привели бабусю додому. Маша переодягла її, напоїла гарячим чаєм з цукеркою і вклала спати.

– Як ти додому підеш? Весь брудний. – Маша з Сергієм стояли у дверях квартири.

– Нічого, головне — бабусю знайшли. А ти молодець, не злякалася, – Сергій усміхнувся.

– Ще як злякалася. Якби ти не встиг…

– Все добре. Пробач. Це я винен, двері не зачинив…

Маша зачинила за Сергієм двері й сіла за стіл на кухні. Її вже не трусило, але вона ніяк не могла заспокоїтися. Вона думала, якби не знайшла бабусю, довелося б все життя жити з почуттям провини, як казала мама. Добре, що обійшлося…

Їй було соромно за сварку з мамою. Їй набагато важче. Тільки за однією бабусею доглядала, за своєю мамою. Та два роки хворіла. Тепер мама колишнього чоловіка попросила про допомогу… Маші всього п’ятнадцять, усе життя попереду, встигне нагулятися. А скільки залишилося бабусі? Нехай живе щасливо у своєму неуцтві, дитинстві, безпам’ятстві.

Вона не могла уявити, що мама з віком може стати такою самою, не буде впізнавати Машу. Їй навіть подумалося, що краще втратити фізичне здоров’я, ніж розум. Ні, краще, щоб взагалі не було ніяких хвороб, особливо невиліковних. Нехай люди вмирають просто від старості.

Маша розмірковувала про несправедливість життя. Припустімо, бабуся покарана за щось, але страждають вони з мамою, а бабуся нічого не розуміє. Хіба вони з мамою заслужили все це? Може, це потрібно, щоб навчити Машу співчуття і жалю? Випробувати на міцність? Підготувати до життя? Утримати від необдуманих слів і вчинків?

Маша вперше розмірковувала над речами, які її одноліткам навряд чи спадають на думку. Їй здавалося, що за цю ніч вона подорослішала на ціле життя. Коли прийшла мама, Маша ще не лягала спати.

– Ти вже встала? Все гаразд? – Мама втомлено сіла на сусідній стілець.

– Все добре. Будеш чай? – запитала Маша.

– Буду.

Маша поставила на стіл дві чашки і поклала дві цукерки. Вони з мамою переглянулися й розсміялися. І довго не могли зупинитися…

Може бути, старчасте слабоумство дається як милість тим, хто не в силі подивитися в обличчя своєму минулому?

You cannot copy content of this page