Інна знала про існування хресної лише з пожовклих фотографій у маминому альбомі. Світлана була маминою подругою дитинства, яка колись, у дев’яностих, витягнула «щасливий квиток» — вдало вийшла заміж, переїхала до столиці й поступово викреслила зі свого життя провінційне минуле.
За всі 26 років Інна не чула від неї навіть сухого «З днем народження».
Але лютий 2026-го не питав про гордість. Коли батько потрапив у лікарню, а рахунок за термінову операцію перевищив усі заощадження родини, Інна зрозуміла: гордість не врятує життя.
— Мамо, я їду до неї. Вона ж твоя кума, вона не зможе відмовити, — впевнено сказала Інна, стискаючи в руках адресу, яку ледь випросила у знайомих.
Квартира Світлани зустріла Інну запахом дорогого парфуму та ідеальною чистотою. Сама ж господарка, жінка з бездоганною укладкою та крижаним поглядом, навіть не запропонувала гості чаю.
— Тож, Інно… так тебе звати? — Світлана розглядала свої нігті. — Ти прийшла через двадцять шість років мовчання. Дай вгадаю: тобі потрібні гроші.
— Світлано Василівно, мені соромно, що я тут. Але у тата біда. Йдеться про лічені дні. Нам потрібно дві тисячі доларів, щоб закрити рахунок у клініці. Я все поверну, чесно. Я працюю на двох роботах…
Світлана зітхнула так тяжко, ніби Інна попросила її віддати квартиру.
— Гроші… Ви всі думаєте, що вони ростуть на деревах. У мене зараз немає готівки «під подушкою». Вся сума лежить у банку на депозитному рахунку. Ти хоч знаєш, що таке складні відсотки?
— Я знаю, що мого батька може не стати! — голос Інни здригнувся.
Світлана підвелася, пройшлася кімнатою і нарешті повернулася до дівчини з калькулятором у руках.
— Послухай мене уважно, люба. Якщо я зніму ці гроші зараз, я втрачу капіталізацію за пів року. Це серйозні збитки. Я можу тобі допомогти, бо я все ж таки християнка. Але ми зробимо так: я знімаю гроші, ти їх отримуєш, але повертаєш мені не дві тисячі, а дві п’ятсот. Це покриє мої втрачені відсотки й інфляційні ризики.
Інна заціпеніла. Вона не вірила власним вухам.
— Ви зараз серйозно? Ви хочете заробити на хворобі власного кума? Ви ж мене хрестили!
— Ой, давай без цього пафосу! — вигукнула Світлана, і її голос став схожим на лезо. — Де ти була всі ці двадцять шість років? Ти хоч раз запитала, як я живу? А тепер ти приходиш і вимагаєш, щоб я руйнувала свої фінансові плани заради твого комфорту?
— Комфорту?! — Інна підхопилася з крісла. — Це не комфорт, це виживання! Ви багата жінка, для вас ці відсотки — це пара вечерь у ресторані, а для нас — це шанс побачити тата вдома!
— Гроші люблять рахунок, Іно. Не хочеш — іди геть. Шукай альтруїстів в іншому місці. Моя пропозиція проста: гроші плюс мої втрати. Підпишемо розписку у нотаріуса.
Сварка тривала ще годину. Інна кричала про мораль, про Бога, про стару дружбу мами. Світлана ж залишалася непохитною, як гранітна плита, оперуючи термінами «банківський день», «штрафні санкції» та «фінансова дисципліна».
— Ти просто бездушна машина! — вигукнула Інна, вже стоячи на порозі. — Я візьму ці гроші, бо в мене немає вибору. Я поверну їх до останньої копійки, з усіма твоїми «відсотками». Але знай: ти продала свою душу за п’ятсот доларів.
— Зате в мене буде повний рахунок у банку, — сухо відрізала Світлана і зачинила двері.
Інна йшла нічним містом, стискаючи в кишені обіцянку допомоги, яка на смак була як полин. Вона врятує батька. Але відтепер вона знала точно: деякі люди мають серце лише тоді, коли воно приносить дивіденди.
Борг перед Світланою висів над Інною як гільйотина. Наступні пів року перетворилися на нескінченний марафон між лікарнею, основною роботою та нічними змінами в кол-центрі. Кожна гривня відкладалася в окремий конверт, на якому дівчина великими літерами написала: «ЦІНА ЛЮДЯНОСТІ».
Батька прооперували успішно. Коли він уперше зміг самостійно сісти в ліжку, Інна плакала від щастя, але в думках уже рахувала: «Сьогодні я заробила ще п’ятсот гривень. Залишилося ще сорок тисяч».
Мати намагалася втрутитися:
— Іно, я подзвоню Світлані. Ну не може вона бути такою кам’яною! Вона ж бачить, як нам важко. Може, вона хоч відсотки ці кляті простить?
— Ні, мамо, — відрізала Інна. — Не смій. Ми віддамо все до копійки. Я не хочу бути винною цій жінці нічого, крім паперів.
Минуло сім місяців. Інна схудла, під очима залягли глибокі тіні, але в її сумці лежала заповітна сума — дві з половиною тисячі доларів. Вона не попереджала про візит. Просто приїхала, піднялася на той самий поверх і натиснула на дзвоник.
Світлана відчинила двері в шовковому халаті. Побачивши хресницю, вона злегка підняла брову.
— О, з’явилася. Я вже думала подавати позов за розпискою. Ти запізнилася на два тижні від обумовленого терміну.
— Ось ваші гроші, — Інна холодно простягнула конверт, ігноруючи зауваження. — Перерахуйте. Тут рівно дві п’ятсот. Дві тисячі — борг, п’ятсот — ваші «втрачені можливості».
Світлана неквапливо сіла за стіл, дістала машинку для рахунку грошей (так, вона була в неї вдома) і почала процес. Шурхіт купюр розрізав тишу кімнати.
— Все правильно, — нарешті мовила жінка. — Бачиш, Іно, дисципліна виховує характер. Тепер ти знаєш ціну грошам. Можеш мені навіть подякувати за такий життєвий урок.
Інна відчула, як усередині все закипає. Це була не просто образа — це була відраза.
— Подякувати? — Інна засміялася, і цей сміх був страшнішим за крик. — Ви серйозно думаєте, що дали мені урок економіки? Ні, Світлано Василівно. Ви дали мені урок самотності.
— Не драматизуй, — Світлана акуратно складала гроші в сейф. — Я бізнес-вумен, а не благодійний фонд.
— Ви не бізнес-вумен. Ви — жебрачка. У вас повний сейф папірців, але немає жодної людини, яка б прийшла до вас просто так, а не за грошима. Коли ви захворієте — а це станеться, бо ми всі люди, — до вас прийдуть не друзі, а адвокати та банкіри. І вони теж нарахують вам відсотки за кожну хвилину своєї «турботи».
— Як ти смієш так зі мною розмовляти у моєму домі?! — Світлана нарешті скинула маску байдужості, її обличчя почервоніло від гніву. — Я врятувала твого батька! Без моїх грошей він би вже…
— Мій батько живий завдяки лікарям і моїй праці! — перебила Інна. — А ви просто здали в оренду свою совість під високий відсоток. Знаєте, що найсмішніше? Я ці 26 років думала, що в мене десь там є хресна мама. Якась таємнича, добра жінка з дитинства. Сьогодні я зрозуміла — її ніколи не існувало. Був лише розрахунковий рахунок.
Інна дістала з кишені маленьку іконку, яку мама колись дала їй зі словами «це подарунок від хресної на твої перші іменини». Вона поклала її на стіл поруч із порожнім конвертом.
— Заберіть. Це єдине, що нас пов’язувало. Тепер ми квити. Більше не дзвоніть моїй матері й не намагайтеся дізнатися, як у нас справи. Для нас ви — померли. Разом із цими відсотками.
Інна вийшла, не чекаючи відповіді. Вона чула, як Світлана щось кричала навздогін про «невдячність» та «нахабство», але ці звуки були лише шумом вітру.
Коли дівчина вийшла на вулицю, вона вперше за пів року вдихнула. В кишені не було ні цента, але на душі було так легко, ніби вона скинула з плечей тонну свинцю. Вона врятувала батька, і, що не менш важливо, вона назавжди викреслила зі свого життя людину, яка мала ціну, але не мала цінності.
Минуло п’ять років. Інна побудувала успішну кар’єру, вийшла заміж і перевезла батьків ближче до себе. Образа на хресну вкрилася пилом, як стара непотрібна книга, аж поки одного вечора на її телефон не надійшов дзвінок з невідомого номера.
Голос у слухавці був слабким, тремтячим і зовсім не схожим на той сталевий тон «бізнес-вумен».
— Іно… це Світлана. Мені дали твій номер у спільних знайомих. Будь ласка, не кидай слухавку.
Інна завмерла. Серце на мить стиснулося, але не від жалю, а від несподіваного роздратування.
— Світлано Василівно? Щось сталося з вашими депозитами? Можливо, банк знову змінив умови капіталізації?
— Перестань… Прошу тебе, — з того боку почулося важке дихання. — Я в лікарні. Вже тиждень. Лікарі кажуть, що загрози життю немає, але ліва сторона… я майже не відчуваю руки. Мені потрібна доглядальниця, реабілітація… і мені немає кому привезти навіть звичайну воду.
Інна приїхала. Не через обов’язок, а через цікавість: невже та сама жінка, що рахувала відсотки на чужому горі, тепер просить милостині?
Палата була люксовою, одномісною, зі шкіряними диванами та телевізором. Але Світлана виглядала жахливо: колись ідеальна зачіска перетворилася на безладне сиве клоччя, а в очах оселився страх самотності.
— Де ж ваші друзі, Світлано? Де ті партнери, з якими ви обговорювали курси валют? — тихо запитала Інна, зупинившись біля ліжка.
Світлана відвернула обличчя до вікна. По її щоці покотилася сльоза.
— Вони прислали квіти. Кур’єром. І смс із побажаннями одужання. А адвокат запитав, чи не хочу я оновити заповіт, поки «свідомість ще ясна».
Виявилося, що за гроші можна купити найкращу палату, але не можна купити руку, яка потримає тебе за твою, коли страшно.
Світлана важко повернула голову до Інни.
— Я знаю, що була потворою. Тоді, п’ять років тому… я думала, що контролюю світ. Іно, я заплачу. Скільки скажеш. Тільки знайди мені когось надійного, хто буде зі мною тут. Або… або приходь сама хоч інколи. Я віддам тобі ті п’ятсот доларів. І зверху додам. Багато.
Інна дивилася на жінку, яка колись здавалася їй всемогутньою скелею, а тепер була лише купою переляканих м’язів і кісток.
— Знаєте, що найцікавіше? — мовила Інна. — Я допоможу вам знайти персонал. Я навіть проконтролюю, щоб вас не обікрали ті, хто прийде до вас за ваші ж гроші. Але я не візьму від вас жодної копійки.
Світлана здивовано кліпнула очима.
— Чому? Ти ж так важко працювала тоді…
— Тому що якщо я візьму у вас хоч гривню, я стану такою ж, як ви. Я стану частиною вашої системи, де все має свою ціну. А я хочу залишитися людиною, яка допомагає просто тому, що так правильно.
Інна виконала обіцянку. Вона найняла професійну реабілітологиню, привезла фрукти та необхідні речі. Вона приходила двічі на тиждень — холодна, ввічлива, але абсолютно чужа.
Одного дня, коли Світлану готували до виписки, вона простягнула Інні конверт.
— Тут документи на ту квартиру, де ти тоді була. Я переписала її на тебе. Це… це мій каяття.
Інна подивилася на конверт і поклала його назад на тумбочку.
— Залиште собі, Світлано. Продайте її й віддайте гроші в дитячий фонд або клініці, де рятували мого батька. Мені не потрібні ваші стіни, щоб почуватися щасливою. У мене є сім’я, яка любить мене безкоштовно. А у вас тепер є шанс спробувати стати кимось більшим, ніж просто вкладником банку.
Інна вийшла з палати, не озираючись. Вона знала: цей «борг» нарешті закрито назавжди. І цього разу відсотки були нараховані не грошима, а гідністю.
Юлія Хмара
