Андрій і Марина прожили у шлюбі десять років. У них був затишний дім, спільні плани та репутація ідеальної пари. Але Андрію стало «нудно». Коли в його відділі з’явилася молода, амбітна Оксана, він відчув той самий азарт і спортивний інтерес якого йому бракувало.
Оксана була впевнена: Андрій — це її квиток у щасливе майбутнє.
Вона знала, що він одружений, але її це не зупиняло. Вона дарувала йому увагу, якої він не просив удома, і незабаром їхній роман закрутився на повну силу.
Коли Марина вперше помітила дивні повідомлення та запізнення, Андрій не розгубився. Він обрав тактику, яку вважав геніальною: зробити з Оксани ненормальну переслідувачку.
— Марино, сонечко, ти не повіриш, яка це проблема, — зітхав він, прикидаючись жертвою. — Ця Оксана з роботи… вона просто не дає мені проходу. Вчепилася як реп’ях! Я їй і так, і сяк пояснюю, що я кохаю дружину, а вона пише, дзвонить
Марина, щира та любляча жінка, спочатку повірила. Вона навіть жаліла свого «бідного» чоловіка, якому набридає якась розпусна молодиця. А Андрій тим часом продовжував бігати до Оксани, обіцяючи їй, що «ось-ось розлучиться, треба тільки трохи почекати, бо дружина зараз хворіє/у стресі/не готова».
Брехня має властивість розсипатися в найневідповідніший момент. Одного вечора Оксана, втомлена від ролі «таємної коханки», вирішила прискорити події. Вона прийшла прямо до них додому.
цирк був грандіозний. Андрій — перед очима у дружини — говорив Оксані:
-Ти мене неправильно зрозуміла.
Тієї ночі Марина виставила Андрія з речами. Але вона зробила це тихо й гідно. Вона зрозуміла головне: винен не «реп’ях», а той, хто дозволив йому причепитися.
Андрій, залишившись без комфортного дому та люблячої дружини, спробував побудувати життя з Оксаною. Але без ореолу «забороненого плоду» і без затишного тилу, який забезпечувала Марина, він виявився звичайним, дратівливим егоїстом. Їхні стосунки протрималися кілька місяців і закінчилися взаємними прокльонами.
Доля Оксани склалася саме так, як часто буває з тими, хто будує щастя на чужих сльозах:
Репутація: Історія про «нав’язливу коханку» завдяки довгим язикам колег розійшлася містом. Серйозні чоловіки обходили її стороною, боючись такої «слави».
Час: Найкращі роки молодість вона витратила на очікування Андрія та надію, що він оцінить її «боротьбу».
Самотність: Рік за роком претенденти на її серце зникали, щойно дізнавалися про її минуле або бачили її вічне незадоволення життям.
Минуло десять років. Марина вдруге вийшла заміж за людину, яка її цінує. А Оксана… Оксана часто бачать одну в місцевому парку. Вона так і не вийшла заміж.
Кожного разу, коли вона бачить щасливу сім’ю, вона згадує той вечір і розуміє: вона не просто не отримала чоловіка, вона втратила саму себе, намагаючись вхопитися за того, хто ніколи не збирався її тримати.
Андрій же залишився ні з чим — старіючий чоловік, який досі звинувачує у своїх бідах усіх навколо, крім самого себе.
Минуло сім років. Життя розставило все на свої місця так витончено, як не зміг би жоден сценарист.
Одного дощового вівторка Оксана сиділа в недорогій кав’ярні біля бізнес-центру, де тепер працювала рядовим бухгалтером.
Вона розглядала своє відображення у вітрині: втомлені очі, на вустах посмішка але в души пустка і тягар…
Раптом двері відчинилися, і всередину зайшла жінка. Елегантне кашемірове пальто, спокійний погляд і та особлива впевненість, яку дає лише внутрішній мир. Це була Марина.
Оксана хотіла сховатися за меню, але Марина вже її помітила. Вона не відвернулася, не вибігла. Вона підійшла, привітно кивнула і замовила каву.
— Можна? — запитала Марина, вказуючи на вільний стілець навпроти Оксани.
Оксану пересмикнуло. Вона готувалася до зневаги, до докорів, але Марина дивилася на неї просто з цікавістю, як на випадкову знайому з минулого життя.
— Як ти? — тихо запитала Марина.
— Живу, як бачиш, — огризнулася Оксана. — Не заміжня і без дітей. А ти прийшла похизуватися? Знаю, що ти знову вийшла заміж.
Марина ледь помітно посміхнулася: — Знаєш, Оксано, я довго на тебе злилася. А потім зрозуміла одну річ. Андрій тоді не просто мені брехав про те, що ти «вчепилася сама». Він і тобі брехав, що я — така-сяка.
Оксана опустила очі. Вона згадала, як Андрій колись казав їй: «Вона хвора…». А Марині казав: «Вона ненормальна, вона переслідує мене».
— Він і зараз такий, — гірко додала Оксана. — Я бачила його місяць тому. Посивів, скаржиться на здоров’я, живе з якоюсь жінкою, яку теж обманює.
— Ти знаєш, чому в тебе не склалося з іншими? — раптом запитала Марина, збираючись йти.
Оксана мовчала.
Марина пішла, залишивши на столі аромат дорогої кави та відчуття повної порожнечі. Оксана сиділа сама. Вона згадала всіх чоловіків, які з’являлися в її житті після Андрія. Кожного разу, коли стосунки ставали серйозними, вона починала підозрювати, шукати «суперниць», намагалася контролювати кожен крок — точно так само, як вона сама колись руйнувала чужу сім’ю.
Вона сама стала своїм найбільшим ворогом.
Увечері Оксана повернулася до своєї квартири. Телефон мовчав. На поличці стояло фото десятирічної давнини — вона там молода, сяюча, впевнена, що весь світ біля її ніг.
Вона зрозуміла: Андрій давно забув про неї, Марина пробачила і пішла далі, а вона
— Оксана — досі живе в тій старій брудній історії. Вона «розплатилася по повній» не грошима чи здоров’ям, а втраченим шансом на справжню сімю. Бо той, хто одного разу погодився бути «другим» і «таємним», часто назавжди втрачає здатність бути єдиним.
Вона вимкнула світло і лягла спати сама. Як і кожного вечора протягом останніх багатьох років.
Ця історія показує, що справжнє покарання — це не миттєвий крах, а повільне усвідомлення того, що життя минуло повз
Минуло ще два роки. Ця історія отримала свій фінальний, майже іронічний штрих, який остаточно закрив двері в минуле.
Одного суботнього вечора, коли Оксана збиралася лягати спати, її телефон задзвонив. Номер був незнайомий. Вона підняла слухавку і почула голос, який колись змушував її серце калатати, а тепер викликав лише глухе роздратування.
— Оксано… Це я. Ти знаєш, я багато думав… вибач мене
Оксана слухала його і вперше не відчувала ні болю, ні надії.
— Андрію, — перебила вона його, — ти пам’ятаєш, що ти казав Марині про мене? Що я «сама вчепилася»?
— Ну, ти ж розумієш, — зам’явся він, — я мусив так сказати, щоб вона відчепилася… я був у пастці..
Оксана підійшла до дзеркала. Вона зробила те, чого не робила роками — подивилася на себе чесно. Вона зрозуміла, що Андрій дзвонив їй як «запасному варіанту». Він знав, що вона так і не вийшла заміж, знав, що вона сама. Він вважав її «зручною гаванню», яка зневірилася настільки, що прийме його будь-яким.
Найстрашнішим було те, що він мав рацію в одному: вона дійсно зневірилася. Але навіть у цій безнадії в ній залишилося достатньо гордості, щоб не ставати «милостинею» для колишнього зрадника.
