Наближався перший день народження маленького Матвійка. Для Олени Василівни цей рік минув наче в тумані: нескінченні очікування, короткі телефонні звіти від сина та рідкісні фотографії немовляти у вайбері.
Хлопчик появився слабким, довго лежав із матір’ю в лікарні, і молоді батьки — Ігор та Аліна — буквально трусилися над кожним його подихом.
Оглядин не влаштовували, гостей не приймали. Олена Василівна все розуміла, не набридала, хоч серце розривалося від бажання притиснути до себе першого онука. Вона лише купувала іграшки, складочки на вирості та терпляче чекала свого часу.
Усе змінилося одного вівторка в міському торговому центрі. Олена Василівна вибирала святковий костюмчик для малюка, аж раптом біля каси зіткнулася зі сватами — Тамарою Петрівною та її чоловіком. Їхній візок був забитий продуктами: делікатеси, фрукти.
— О, Василівно, доброго дня! — голосно гукнула Тамара Петрівна, підкочуючи візок. — А ми ось затарюємося на повну програму. Сама розумієш, у суботу в Матвійчика перший рік! Алінка ще зовсім слабка, нервує через кожну дрібницю, тож ми вирішили все святкування взяти на себе. У нас вдома збираємося, там і місця більше.
Олена Василівна відчула, як підкосилися ноги. Пакунок із дитячим костюмчиком ледь не випав із рук.
— Як… у вас? — тихо перепитала вона. — А Ігор казав, що вони переносять свято, бо малюкові треба зміцніти…
— Та куди там переносити, дитині рік виповнюється! — махнула рукою сваха, розплачуючись карткою. — Коротше, роботи непочатий край, треба бігти. Ну, бувайте!
Жодного «приходь», жодного «чекаємо». Просто констатація факту.
Олена Василівна повернулася додому сама не своя. Образа гарячою хвилею підступила до горла. Аліна ще на початку сімейного життя чітко дала зрозуміти:
«Мама в мене одна, подругами ми не будемо». Олена й не набивалася, але це ж онук! Рідна кров! Чому ж сваха там днює й ночує, а її, другу бабусю, тримають за чужу людину?
З того дня Олена Василівна перестала телефонувати синові. Принципово. «Раз я там зайва, нав’язуватися не буду», — вирішила вона.
На вихідних Ігор мав приїхати до батьків — допомогти батькові пересунути важку дубову шафу в передпокої. Батько чекав, скасував усі свої плани, але син так і не з’явився, навіть не попередив.
Натомість у соцмережах Тамара Петрівна виставила купу фотографій: яскрава фотозона, величезний торт, щасливі родичі з боку невістки. Ігоря на фото не було, але було зрозуміло — святкують гучно.
Минув тиждень. У суботу ввечері вхідні двері відчинилися, і на порозі з’явився Ігор. Стомлений, але звичайної, буденної міною на обличчі.
— Привіт усім! — гукнув він із коридору. — Тату, вибачай, що минулого тижня з шафою не склалося, там така метушня була з тим днем народження, голова обертом. Ну що, де там твої меблі, давай переставимо?
З кімнати вийшла Олена Василівна, схрестивши руки на грудях. Її погляд не обіцяв нічого хорошого.
— Не треба вже нічого переставляти, Ігорю. Батько сам упорався, сусіда кликав. У тебе ж були важливіші справи.
Син здивовано підняв брови, роззуваючись.
— Мам, ну ти чого? Я ж пояснив, Матвійку рік був. До речі, а чому ви з батьком не прийшли? Ми взагалі-то чекали. Стіл був накритий, купу гостей зібралося, а від власних батьків — ні слуху ні духу. Мені перед людьми навіть ніяково стало!
— Чекали вони нас! — гірко усміхнулася Олена Василівна. — А що, синку, зараз так модно — чекати гостей, яких ніхто не запрошував? Нас туди хтось кликав? Може, ти зателефонував? Чи твоя дружина спромоглася набрати номер?
— Мамо, що за формалізм? — спалахнув Ігор, проходячи до вітальні. — Як це — не кликали? Мені Тамара Петрівна особисто сказала, що зустріла тебе в супермаркеті й запросила! Вона чітко передала Аліні, що розмовляла з тобою і все узгодила!
— Вона мене не запрошувала! — відрізала матір, підвищуючи голос. — Вона просто хвалилася повним візком делікатесів і сказала, що вони святкують у себе.
Жодного слова про те, що я теж маю туди прийти, не прозвучало! І взагалі, відколи це обов’язок свахи — скликати мою родину на день народження мого ж онука? Ти мені щодня співав по телефону, що святкування переноситься! Чому ти не зателефонував і не сказав правду?
— Бо я думав, що ти вже все знаєш від тещі! — крикнув Ігор, червоніючи від обурення. — Чому я маю дублювати кожне слово? Ви дорослі люди, поговорили в магазині — невже важко було зрозуміти?
— По-твоєму, я маю чіплятися за натяки й бігти туди, де мені не раді? — Олена Василівна вже не стримувала сліз. — Ваша Аліна за п’ять років жодного разу не назвала мене матір’ю, слова доброго не сказала! На поріг не пускала під приводом того, що дитина слабка. А її мама там прописалася! І тепер викрутили так, ніби я сама не захотіла прийти?
— Та до чого тут Аліна?! — зірвався на крик син, розмахуючи руками. — Припини вічно чіплятися до моєї дружини! Вона дитину важко народжувала, вона зі стресу не вилазить! Їй що, більше нічим зайнятися, як дипломатичні ноти тобі розсилати? Ти вигадуєш проблеми на рівному місці, будуєш із себе жертву!
— Я вигадую?! — до розмови підключився батько, який досі мовчки сидів у кріслі. — Ігорю, прикрути тон! Ти з матір’ю розмовляєш! Ти обіцяв прийти допомогти батькові — і просто зник.
Навіть смс не написав. Це по-людськи? А тепер ти ще й матір звинувачуєш у тому, що ваші господарі не вміють елементарно виявити повагу й запросити батьків чоловіка?
— Та ніхто нікого не хотів образити! — не вгавав Ігор, важко дихаючи. — Мамо, ти просто шукаєш привід, щоб роздмухати скандал! Ти ж бабуся! Ти взагалі не повинна чекати ніяких запрошень! Зібралася, взяла подарунки й приїхала, коли тобі заманеться. Батьки і є на те батьки, що до них без просу входять.
Хіба це не очевидно? Якщо Марина Павлівна… ой, Тамара Петрівна сказала тобі про день народження, значить, вона планувала тебе там бачити! Це ми маємо ображатися, за великим рахунком, що ви нас ігноруєте!
— О, то я тепер ще й винна залишилася? — Олена Василівна сплеснула руками, її аж трясло від обурення. — Прекрасна логіка! Тобто, якщо я приїду до вас без попередження, ваша Аліна не закриє перед моїм носом двері й не скаже, що дитина спить, а я порушую її спокій?
Ти забув, як пів року тому я привезла домашній бульйон, а мені його через поріг повернули, бо у вас «свій графік і чужі мікроби»? А тепер я маю право приходити, коли заманеться?
— Тоді була інша ситуація! — кричав син, ходячи кімнатою туди-сюди. — Тоді Матвійко тільки з лікарні виписався! Скільки можна згадувати старі образи? Ти просто не хочеш нас зрозуміти! Тобі аби тільки твою гордість потішили, щоб тобі в ніжки вклонилися й на червону доріжку запросили!
— Мені не потрібні поклони, мені потрібна елементарна повага! — відрізала матір, вказуючи пальцем на двері. — Якщо для твоєї нової родини важко набрати номер і сказати: «Мамо, приходь у суботу на першу годину», то не треба перекладати з хворої голови на здорову! Ви зробили все, щоб мене там не було. Ви цього досягли. А тепер робите з мене винну, щоб совість не мучила!
— Знаєш що? — Ігор різко зупинився і схопив свою куртку з дивана. — Спілкуватися з тобою в такому тоні я не збираюся! Ти все перекручуєш, робиш із мухи слона.
Я прийшов по-людськи, думав, розберемося, а тут знову суцільні докори й звинувачення. Залишайтеся зі своїми образами, якщо вам так подобається страждати!
Він швидко вискочив у коридор, обурено грюкнувши вхідними дверима так, що затремтіло скло у вітрині.
У квартирі запала важка, гнітюча тиша. Олена Василівна безсило опустилася на диван, закривши обличчя руками. Сльози гарячими краплями текли крізь пальці.
Поруч на стільці так і залишився лежати гарно запакований пакунок із крихітним святковим костюмчиком, який так ніхто й не побачив.
Вона почувалася абсолютно спустошеною: її не просто відштовхнули від онука, її ще й змусили почуватися винною за власну розтоптану гідність.
Галина Червона
