Вікторія сиділа за кухонним столом у своїй затишній квартирі в Берліні, тримаючи в руках чашку з ароматним латте. За вікном сяяло сонце, люди прогулювалися парком, а в будинку панував ідеальний порядок — ніби з журналу про скандинавський дизайн.
Вона взяла телефон, щоб надіслати чергове фото Світлані: ось вона на велосипеді біля Бранденбурзьких воріт, з підписом «Життя — як мрія!».
Але повідомлення не пішло. «Користувач заблокував вас». Вікторія моргнула, ніби не вірячи очам. Потім перевірила всі соцмережі — те саме. Усюди блок.
— Та що таке? — буркнула вона вголос, ніби хтось міг почути. — Світлано, ти що, з глузду з’їхала? Я ж нічого поганого не зробила!
Вона відкинулася на спинку стільця, згадуючи останню розмову. То була відеодзвінок тиждень тому. Світлана сиділа в темній кімнаті, освітленій лише екраном телефону, і Вікторія, як завжди, почала з ентузіазмом:
— Кумусю, привіт! Ти не уявляєш, як тут класно! Вчора ми з чоловіком пішли в ресторан — італійська кухня, паста з трюфелями. А сьогодні я записалася на йогу в парку. Сонце світить, пташки співають, ніяких проблем. А в тебе як?
Світлана тоді мовчала довго, а потім тихо сказала:
— Та нормально. Світло вимкнули, сиджу при свічці. Діти сплять, бо холодно.
— Ой, бідненька! — вигукнула Вікторія. — А в нас тут завжди світло. І опалення таке, що можна в шортах ходити. Знаєш, я вчора купила нову кавоварку — робить капучіно за хвилину. Ти повинна приїхати до нас, відчути це щастя!
Світлана тоді тільки хмикнула:
— Так, Вікторіє, приїду, можливо колись
І розмова закінчилася. Вікторія подумала, що кума просто втомлена. Але тепер цей блок… Вона не розуміла. Адже вони були подругами з дитинства! Хрестили дітей одна в одної, ділилися секретами. Чому?
Вікторія вирішила подзвонити спільній подрузі, Оксані, яка жила в Києві.
— Оксанко, привіт! Слухай, ти не знаєш, що зі Світланою? Вона мене заблокувала скрізь!
Оксана зітхнула в трубку, ніби чекала цього дзвінка.
— Віко, ти що, справді не розумієш?
— А що я маю розуміти? Я ж їй тільки добре бажала! Розповідала про своє життя, щоб надихнути!
— Надихнути? — Оксана засміялася, але сміх був гіркий. — Ти її добиваєш, а не надихаєш. Вона там у Львові, з двома дітьми, чоловік на фронті. Світло по графіку, а ти їй про трюфелі й йогу. Вона тобі каже: «У нас тривога, ховаємося в підвалі», а ти: «А в Берліні так спокійно». Ти хоч раз запитала, як вона справляється?
Вікторія завмерла.
— Та я запитувала! Завжди кажу: «А в тебе як?»
— І не чекаєш відповіді, — парирувала Оксана. — Відразу переключаєшся на свої «щастя та радість». Вона тобі пише:
«Важко, грошей бракує», а ти: «Ой, а в нас тут стипендія, все безкоштовно». Ти думаєш, це мотивує? Це як плювок в обличчя.
— Але ж я не хотіла! — виправдовувалася Вікторія. — Я просто ділилася радістю!
— Радістю на фоні її горя, — тихо сказала Оксана. — Вона тобі не раз натякала. Казала: «Добре тобі там, в раю». А ти: «Так, рай! Приїжджай!» Ніби це так просто — кинути все й приїхати.
Вікторія мовчала, переварюючи. Згадалося, як все почалося. Чотири роки тому, коли все тільки почалося, Вікторія з чоловіком евакуювалися до Німеччини. Отримали статус біженців, квартиру, роботу. Життя налагодилося швидко — німці допомагали, курси мови, нові друзі.
А Світлана залишилася. Чоловік пішов на фронт, вона з дітьми в орендованій квартирі, працювала на двох роботах.
Перші місяці вони спілкувалися щодня. Вікторія слала фото: «Ось наша нова кухня!», «Ось парк біля дому!». Світлана відповідала емодзі сердечок. Але з часом відповіді ставали коротшими.
Одного разу, місяців шість тому, Світлана написала:
— Віко, у нас вчора влучання в сусідній будинок. Страшно.
Вікторія одразу відреагувала:
— Ой, жах! Тримайтеся! А в нас тут тихо, як у Бога за пазухою. Я щойно з шопінгу — купила сукню за 20 євро на розпродажі.
Життя продовжується!
Світлана тоді не відповіла. А наступного дня написала: «Рада за тебе».
Вікторія подумала, що все гаразд. Вона ж не хотіла образити! Навпаки, хотіла показати, що є світле майбутнє.
Але тепер, після слів Оксани, вона почала згадувати деталі. Як Світлана казала: «Діти питають, чому тато не повертається», а Вікторія: «Моїй донці пощастило — тато завжди вдома, грає з нею в футбол».
Як Світлана скаржилася на блекаути: «Сидимо без світла, готуємо на газовій плитці», а Вікторія: «А в нас електрика стабільна, лампи горять цілий день. І гаряча вода завжди!»
— Ой, я справді така сліпа? — прошепотіла Вікторія собі під ніс.
Вона вирішила написати Світлані листа. Старий добрий email — його ж не заблокувала? Написала довгий текст: про те, як сумує, як не розуміє, чому блок, і що завжди хотіла тільки добра.
Але відповіді не прийшло. Замість того, через день подзвонила Світлана сама — з незнайомого номера.
— Віко, це я, — голос був втомлений, але твердий.
— Світлано! — зраділа Вікторія. — Нарешті! Чому ти мене заблокувала? Я ж нічого…
— Стоп, — перебила кума. — Я тобі поясню. Раз і назавжди. Ти мене добиваєш своїми розповідями. Кожного разу, коли я тобі пишу про свої проблеми, ти мені в лице тикаєш своїм раєм
. «Спокій, щастя, радість, світло в оселях». А в мене оселя — це квартира без опалення, де світло по дві години на день. Чоловік на фронті, я не знаю, чи живий він завтра. Діти плачуть, бо чують сирени. А ти: «Ой, а в нас тут фестиваль, феєрверки!» Феєрверки, Віко! В нас тут свої феєрверки.
Вікторія ковтнула клубок у горлі.
— Але ж я хотіла тебе підбадьорити! Показати, що життя може бути кращим!
— Підбадьорити? — Світлана засміялася саркастично. — Це як сказати голодному: «Дивися, як я їм кав’яр!» Ти хоч раз запитала, чим допомогти? Надіслала б пакунок з ліхтариками чи теплими речами. Ні, ти тільки хвалишся. «Мій чоловік купив нову машину». А мій чоловік їздить на танку, якщо пощастить.
— Світлано, вибач… Я не думала…
— От саме, не думала, — відрізала кума. — Ти там у своєму Берліні забула, як це — жити тут. Ти думаєш, я заздрю? Так, заздрю! Але не твоїм трюфелям, а твоєму спокою. Ти спиш ночами, а я — з телефоном під подушкою, чекаю дзвінка від чоловіка. А ти мені: «Я вчора в спа була, розслабилася». Розслабилася! Я не розслаблялася два роки!
Вікторія мовчала, сльози котилися по щоках. Вона згадала, як вони були молодими. У Львові, на студентських вечірках. Світлана завжди була душею компанії — смілива, гостра на язик.
А Вікторія — тиха, але вони доповнювали одна одну.
— Пам’ятаєш, як ми хрестили твою доню? — тихо сказала Світлана. — Я обіцяла бути поруч. Але зараз я не можу чути твої «щастя». Воно мене душить.
— То що, кінець нашій дружбі? — запитала Вікторія тремтячим голосом.
— Не знаю, — чесно відповіла Світлана. — Може, коли все скінчиться. Коли я зможу радіти за тебе без болю. А зараз… вибач, але блок — це мій захист.
Вони помовчали. Потім Світлана додала м’якше:
— Знаєш, Віко, ти не погана. Просто… нечутлива. Навчися слухати, а не тільки говорити.
І поклала трубку.
Вікторія сиділа, дивлячись у вікно. Сонце все ще сяяло, але тепер воно здавалося надто яскравим. Вона зрозуміла: її «щастя» було як сіль на рану.
Вона відкрила ноутбук, знайшла сайти допомоги Україні. Замовила пакунок: ліхтарики, термоси, теплі ковдри. Надіслала Оксані, щоб передала Світлані.
— Може, це початок, — подумала вона.
Минув місяць. Вікторія більше не постила фото в соцмережі. Замість того, вона почала волонтерити в центрі для біженців.
Допомагала новоприбулим, слухала їхні історії. Одного разу подзвонила Світлана.
— Віко, привіт. Оксана передала пакунок. Дякую.
— Не за що, — тихо сказала Вікторія. — Як ти?
— Погано, — чесно відповіла Світлана. — Але тримаюся. Чоловік подзвонив учора — живий.
— Розкажи, якщо хочеш.
І Світлана розповіла. Про ночі в підвалі, про дитячі малюнки з танками, про сусідів, які втратили все. Вікторія слухала, не перебиваючи. Тільки в кінці сказала:
— Я шкодую. Дійсно.
— Знаю, — зітхнула Світлана. — Може, розблокуємося? Але без твоїх «райських» історій.
— Обіцяю, — усміхнулася Вікторія. — Тільки якщо ти попросиш.
Вони засміялися. Гірко, але щиро.
З того дня їхні розмови змінилися. Вікторія питала: «Чим допомогти?» Світлана відповідала: «Просто послухай». І вони слухали одна одну. Бо справжня дружба — не в хвастощах, а в розумінні. Навіть якщо одна в раю, а інша — в пеклі.
Але життя не стоїть на місці. Через три місяці Світлані прийшов дзвінок від чоловіка: «Я живий». Вона плакала від радості.
— Віко, він повертається! — кричала в трубку.
— Ура! — раділа Вікторія. — Святкуватимемо?
— Так, але по-нашому. З борщем , а не з твоїми трюфелями.
— Ха, трюфелі я надішлю поштою! — пожартувала Вікторія.
Світлана розсміялася:
— Тільки не забудь: без хвастощів.
Вони зустрілися через рік, коли Світлана з сім’єю приїхала в Берлін на тиждень. Сиділи в парку, діти гралися.
— Знаєш, Віко, твій Берлін дійсно рай, — сказала Світлана.
— А твій Львів — душа, — відповіла Вікторія. — Без неї рай — порожній.
Вони обнялися. І більше не блокували. Бо зрозуміли: щастя — не в порівнянні, а в підтримці.
Віра Лісова
