Світлана стояла біля вікна своєї маленької квартири в Києві, дивлячись на осінній дощ, що барабанив по склу. Вона була втомлена після довгого дня на роботі, але в її очах блищала надія.
“Мамо, ти впевнена, що впораєшся?” – запитала вона, обернувшись до своєї матері, Галини, яка сиділа на дивані з чашкою чаю в руках.
Галина, жінка років шістдесяти п’яти, з сивими пасмами в волоссі та хитрим блиском в очах, усміхнулася.
“Звісно, доню! Я ж бабуся, а бабусі створені для онуків. Твої малі – це моя радість. Не хвилюйся, я про них подбаю, як про своїх. А гроші… ну, ти ж знаєш, я не марнотратка. Все буде гаразд,” – відповіла Галина, потягуючи чай. Її голос був теплим, але в глибині душі вона вже плела свою павутину.
Світлана зітхнула з полегшенням. Вона працювала менеджеркою в IT-компанії і ось-ось мала вирушити у відрядження до Львова на тиждень.
Двоє дітей – п’ятирічний Максим і трирічна Аня – потребували догляду.
Чоловік Світлани, Андрій, був у відрядженні за кордоном, тож єдиним варіантом була мати.
“Добре, мамо. Я залишу тобі 20 тисяч гривень на витрати: на їжу, іграшки, може, на кіно з ними сходиш. І, будь ласка, не забувай про режим – Максиму треба вчити букви, а Ані – спати вдень.”
Галина кивнула, обіймаючи доньку. “Все буде ідеально, Світлано. Ти ж знаєш, я люблю цих малюків. Їдь спокійно, працюй. А ми тут будемо гратися і чекати на тебе.”
Наступного ранку Світлана поцілувала дітей, вручила матері ключі від квартири та сумку з грошима. “Бувай, мамо! Дзвони, якщо що.”
Автобус до Львова від’їжджав о десятій, і Світлана поспішила на вокзал, не підозрюючи, що її мати вже має план.
Галина залишилася з онуками. Максим бігав по кімнаті з машинкою, а Аня гралася лялькою.
“Бабусю, а ми підемо в парк?” – запитав Максим, підбігаючи до неї.
“Звісно, сонечко! Але спочатку поїмо. Бабуся приготує смачні млинці,” – відповіла Галина, але її думки були деінде. Вона давно мріяла про відпочинок на морі. “Курорт… сонце… море… Чому б не зараз? Діти? Ну, їх можна залишити з кимось.
Сусідка Марія – добра жінка, завжди готова допомогти.”
Марія жила поверхом нижче. Вона була пенсіонеркою, самотньою вдовою, яка любила дітей і часто пригощала сусідських малюків цукерками.
Галина знала, що Марія не відмовить, якщо правильно підійти. “Треба зробити так, щоб це виглядало не як обман, а як тимчасова допомога,” – подумала вона.
Того ж вечора Галина постукала у двері Марії. “Добрий вечір, Маріє! Можна на хвилиночку?” – запитала вона солодким голосом.
Марія відчинила двері, усміхаючись. “Галино, заходь! Що трапилося? Чайку?”
“Дякую, але я ненадовго. Знаєш, Світлана поїхала у відрядження, залишила мені онуків. Вони такі милі, але… ой, Маріє, в мене голова розколюється. Мігрень, мабуть. Чи не могла б ти посидіти з ними годинку-другу, поки я сходжу в аптеку? Я швидко, обіцяю!”
Марія, добра душа, кивнула. “Звісно, Галино! Приводь малюків. Я їх нагоду, пограюся. Не хвилюйся.”
Галина повернулася до квартири, зібрала дітей. “Діти, ми йдемо до тітки Марії! Вона має смачні печива. Бабуся скоро повернеться.”
Максим зрадів: “Ура! Печива!” Аня просто взяла ляльку і пішла за бабусею.
У Марії Галина сказала: “Ось вони, мої золоті. Я залишу їм іграшки. А ти, Маріє, якщо що – дзвони. Номер на холодильнику.”
Вона непомітно залишила ключі від квартири на столі, ніби “забула”.
Коли Галина вийшла, вона поспішила додому, але не в аптеку. Вона швидко спакувала валізу. “Курорт в Буковелі – ідеально! Гроші Світлани? Ну, частину витрачу на квиток і готель. Решту – на розваги. Діти з Марією – вона ж любить їх. А я повернуся за тиждень, скажу, що була в сестри.”
Вона замовила квиток на потяг онлайн, використовуючи картку, яку Світлана залишила для витрат. “Все гаразд. Ніхто не дізнається.”
Тим часом у Марії діти гралися. “Тітко Маріє, а бабуся скоро?” – запитала Аня.
“Скоро, сонечко. Давай намалюємо їй малюнок,” – відповіла Марія, не підозрюючи нічого.
Галина сіла в потяг о дев’ятій вечора. “Нарешті! Свобода!” – подумала вона, дивлячись у вікно.
Наступного ранку Марія чекала Галину. “Дивно, чому не повернулася? Може, в аптеці черга?” Вона подзвонила – телефон Галини був вимкнений. “Мабуть, акумулятор сів. Почекаю ще.”
Діти були спокійні. Максим грався з Маріїними іграшками: “Тітко, а в тебе є машинка?”
“Є, ось тримай. А Аня – ляльку?”
До вечора Галина не з’явилася. Марія занепокоїлася. “Що робити? Діти голодні. Піду до їхньої квартири.” Вона знайшла ключі на столі. “О, Галина залишила. Добре.”
У квартирі Світлани Марія наготувала вечерю. “Діти, їжте. Бабуся скоро прийде.”
Але Галина була вже в Буковелі. Вона заселилася в готель . “Який чудовий вид!” – вигукнула вона, виходячи на балкон. “Нарешті відпочинок! Світлана не зрозуміє, але я заслужила. Все життя працювала, дітей ростила. А тепер – онуки? Ні, хай Марія потренується.”
Тим часом Марія дзвонила сусідам. “Ви не бачили Галину? Вона вчора пішла в аптеку і зникла.”
Сусіди знизували плечима. “Ні, не бачили.”
На другий день Марія зрозуміла, що щось не так. “Діти, а де ваша мама?” – запитала вона Максима.
“Мама у Львові. Бабуся мала доглядати,” – відповів хлопчик.
Марія ахнула. “О Боже! Вона їх залишила на мене?” Вона подзвонила в поліцію, але ті сказали: “Почекайте 24 години.”
Світлана в Львові працювала, коли подзвонила Марія. “Світлано? Це Марія, сусідка. Твоя мама залишила дітей у мене вчора ввечері, сказала – на годинку, і зникла. Телефон вимкнений. Що робити?”
Світлана завмерла. “Що? Мама? Вона мала бути з ними! Я… я зараз приїду. Дякую, Маріє, тримайтеся.”
Вона кинула все і сіла на потяг назад до Києва. “Як вона могла? Я їй довірила дітей і гроші!”
Тим часом Галина гуляла . Вона зустріла компанію пенсіонерів. “Привіт! Я Галина з Києва. А ви звідки?” – запитала вона.
“Ми з Харкова. Приєднуйся! Давай потанцюємо,” – відповів один чоловік, Іван.
Вони пішли в кафе. “Розкажи про себе, Галино,” – сказав Іван.
“О, я вдова, маю доньку, онуків. Але зараз – на відпочинку. Заслужила!” – сміялася вона, не згадуючи правду.
Вони танцювали до ночі. “Ти така енергійна!” – компліментував Іван.
“Життя коротке, треба жити!” – відповідала Галина.
Світлана приїхала в Київ опівночі. Марія зустріла її з дітьми. “Мамо!” – закричали діти, кидаючись в обійми.
“Дякую, Маріє! Я вам віддячу. Де мама?” – запитала Світлана.
“Не знаю. Зникла. Ось ключі, гроші? Не бачила.”
Світлана перевірила квартиру – валізу Галини не було, гроші зникли. “Вона вкрала гроші і втекла? На курорт?”
Вона подзвонила поліції. “Моя мати зникла з онуками, але залишила їх сусідці.”
Поліція приїхала. “Розкажіть деталі,” – сказав інспектор.
Світлана все пояснила. “Вона мала доглядати, але обманула.”
Тим часом Галина витрачала гроші: сувеніри, їжа, масаж. “Світлана зрозуміє. Я ж бабуся, мені потрібно.”
На третій день поліція знайшла слід – квиток на потяг до Буковелю на ім’я Галини. “Ваша мати в Буковелі,” – сказали Світлані.
“Що? Курорт? З моїми грошима?” – обурилася Світлана.
Вона вирішила їхати. “Маріє, посидьте ще з дітьми? Я заплачу.”
“Звісно, доню. Іди, розберися,” – відповіла Марія.
Світлана сіла в потяг. “Як вона могла? Ми ж родина!”
Галина тим часом на пляжі познайомилася з жінкою, Ольгою. “Привіт! Я Ольга з Дніпра. А ти?”
“Галина з Києва. Відпочиваю від рутини.”
“Від чого саме?” – запитала Ольга.
“Від онуків. Донька залишила, але я… ну, знайшла спосіб,” – хихикнула Галина.
Ольга здивувалася: “Залишила онуків? З ким?”
“З сусідкою. Вона добра,” – махнула рукою Галина.
“Але ж це нечесно! Вони ж малі,” – сказала Ольга.
“Ой, не повчай. Я заслужила відпочинок!” – образилася Галина.
Вони посварилися, і Ольга пішла. Галина подумала: “Може, подзвонити Світлані? Ні, хай думає, що все гаразд.”
Але телефон був вимкнений – вона “забула” зарядку.
Світлана приїхала в Буковель, пішла в поліцію. “Допоможіть знайти матір.”
Поліція перевірила готелі.
Світлана поїхала туди. В рецепції: “Де Галина Петрівна?”
“В номері 205.”
Світлана постукала. Галина відчинила.
“Світлано? Ти тут? Як?”
“Мамо! Як ти могла? Залишити дітей з Марією обманом? Вкрасти гроші і втекти на курорт?” – закричала Світлана.
Галина зблідла. “Доню, заспокойся. Я… я просто хотіла відпочити. Ти ж знаєш, як я втомилася.”
“Втомилася? А я? Я працюю, доглядаю дітей, а ти – зозуля! Не мати-зозуля, а бабуся-зозуля!” – вигукнула Світлана.
Галина сіла на ліжко. “Вибач. Я не думала, що так вийде. Марія – добра, вона впорається.”
“Вона впоралася, але це не твоя заслуга! Ти обманула всіх. Гроші де?”
“Частина витрачена… на квиток, готель,” – зізналася Галина.
Світлана заплакала. “Мамо, чому? Я тобі довіряла.”
Галина теж заплакала. “Я егоїстка. Все життя для інших – для тебе, для батька. Хотіла для себе.”
Вони говорили довго. “Повертаймося додому,” – сказала Світлана.
“Добре. Я компенсую. Продам щось,” – пообіцяла Галина.
Вони повернулися до Києва. Діти зраділи: “Бабусю! Де ти була?”
“Була в подорожі, але тепер вдома,” – відповіла Галина.
Марія пробачила: “Головне, що все гаразд.”
Світлана пробачила матір, але більше не залишала дітей. “Вчіться на помилках,” – сказала вона.
Галина змінилася – стала допомагати по-справжньому. “Я більше не зозуля,” – жартувала вона.
Але історія стала легендою в будинку – про бабусю, яка втекла на курорт.
Наталія Веселка
