У старому багатоквартирному будинку на околиці Києва, де стіни пам’ятали ті часи, а сходи скрипіли від кожного кроку, жила Тетяна Володимирівна.
Їй було шістдесят два роки, але виглядала вона молодшою — струнка, з акуратною зачіскою сивого волосся, зібраного в пучок, і теплими карими очима, які колись зачаровували її покійного чоловіка.
Тетяна Володимирівна залишилася вдовою п’ять років тому. Чоловіка не стало, залишивши їй двокімнатну квартиру в спадок.
Половина квартири належала їй за законом, а іншу половину вона, з любові до сина, переписала на нього ще за життя чоловіка.
“Синочку, — казала вона тоді, — це твій дім теж. Хай буде тобі на щастя”.
Син її, Андрій, був тридцятип’ятирічним чоловіком, високим і міцним, з тією ж теплою усмішкою, що й у матері. Він працював інженером на заводі, але нещодавно розлучився з першою дружиною.
Розлучення було болісним: колишня дружина забрала дитину й поїхала до батьків у Львів. Андрій повернувся до матері, в ту саму квартиру, де виріс.
“Мамо, — сказав він, входячи з валізою, — дозволь пожити в тебе. Обіцяю, ненадовго. Знайду щось своє”.
Тетяна Володимирівна зраділа. “Звичайно, синочку! Це ж твій дім. Ми разом переживемо цю біду”. Вони жили удвох спокійно. Вона готувала борщі й вареники, він лагодив крани й носив важкі сумки з базару.
Вечорами дивилися телевізор, говорили про життя. “Мамо, я більше не одружуся, — зітхав Андрій. — Жінки — то морока”. А вона відповідала: “Не кажи так, синку. Любов ще прийде”.
Але любов прийшла швидше, ніж очікували. Через півроку Андрій познайомився з Оксаною — молодою, двадцятидев’ятирічною бухгалтеркою з його роботи. Вона була стрункою блондинкою з гострим поглядом і впевненою ходою.
“Андрію, — казала вона на першому побаченні, — я шукаю стабільності. А в тебе є квартира, правда?” Він сміявся: “Є, половина моя, половина мамина. Але ми ладнаємо”.
Невдовзі Оксана переїхала до них. Спочатку все було добре. Тетяна Володимирівна старалася: пекла пиріжки, прала білизну для всіх.
“Вітаю в нашій родині, Оксаночко, — сказала вона, обіймаючи невістку. — Хай вам щастить”. Оксана посміхалася: “Дякую, Тетяно Володимирівно. Я постараюся не заважати”.
Але як завжди буває, третій виявився зайвим. Квартира була тісною: дві кімнати, кухня, ванна й маленька комора. Андрій з Оксаною зайняли велику кімнату, Тетяна Володимирівна — малу. Спочатку дрібниці: Оксана скаржилася, що мати Андрія голосно вмикає телевізор.
“Андрію, твоя мама не дає мені спати. Скажи їй, хай тихіше робить”. Андрій ніяково передавав: “Мамо, ти не образься, але Оксана просить…”.
Потім пішли більші конфлікти. Оксана хотіла переставити меблі, Тетяна Володимирівна заперечувала: “Це ж мій дім теж. Не чіпай шафу, вона з чоловіком куплена”.
Оксана фиркала: “Це тепер наш дім. Ми молоді, нам жити”. Андрій старався мирити: “Дівчата, не сваріться. Мамо, поступися, Оксано, потерпи”.
Зрештою, молоді вирішили: не виганяти стару, бо ж половина квартири її, але переселити в комору. Комора була маленькою — два на три метри, з вікном на подвір’я.
Туди помістився старий диван, столик і тумбочка. “Мамо, — сказав Андрій одного вечора, — ми з Оксаною хочемо дитину. Нам треба більше місця. Переїдь у комору, там тихо, затишно”.
Тетяна Володимирівна заплакала. “Синку, як же так? Я ж тобі все віддала. Половина квартири твоя, а тепер і мою половину забираєте?” Оксана втрутилася: “Тетяно Володимирівно, не драматизуйте. Ми вас не виганяємо. Просто оптимізуємо простір.
Ви ж пенсіонерка, вам багато не треба”.
Жінка погодилася, бо любила сина. Перевезла речі в комору. Там було холодно взимку, спекотно влітку, але вона мовчала.
“Добре, синочку. Хай вам буде добре”.
Невдовзі почалися дорікання за їжу. Оксана готувала на всіх, але скаржилася: “Андрію, твоя мама багато їсть. Борщ з’їдає цілу тарілку, а грошей на продукти дає копійки.
Пенсія в неї мала, а апетит великий”. Андрій кивав: “Так, Оксано, ти права. Мамо, — казав він матері, — ти ж розумієш, продукти дорогі. Може, менше їж або більше давай на харчі”.
Тетяна Володимирівна образилася. “Синку, я ж даю половину пенсії — тисячу гривень. Більше не можу. А їм я мало — суп і хліб”.
Оксана фиркала: “Мало? Вчора дві котлети з’їли! Ми з Андрієм працюємо, а ви вдома сидите”.
Жінка не витримала. “Добре, — сказала вона. — Піду працювати. Не буду вам на шиї сидіти”.
Наступного дня пішла шукати роботу. В сусідньому будинку потрібна була консьєржка — сидіти в під’їзді, стежити за порядком, видавати ключі. Зарплата — три тисячі гривень, графік — доба через дві.
“Добрий день, — сказала Тетяна Володимирівна голові ОСББ. — Я на вакансію консьєржки. Досвід маю — вдома все життя хазяйнувала”. Голова подивився: “Добре, беріть. Почніть завтра”.
Так і почалося її нове життя. Сиділа в маленькій кімнатці біля ліфта, читала газети, віталася з мешканцями. “Доброго ранку, пані Тетяно! — казали сусіди. — Як справи?” Вона посміхалася: “Добре, дякую”.
Одного вечора, коли зміна закінчувалася, зайшов чоловік — років шістдесяти п’яти, сивий, з вусами, у чистій сорочці. “Добрий вечір, — сказав він. — Я Володимир Степанович, з п’ятого поверху. Ключ від поштової скриньки загубив. Допоможете?”
Тетяна Володимирівна дала запасний. “Будь ласка. А ви часто забуваєте?” Він засміявся: “Ні, вперше. А ви нова тут? Не бачив раніше”.
“Так, недавно почала. Тетяна Володимирівна мене звати”.
З того почалося їхнє знайомство. Володимир Степанович приходив щодня — то за газетою, то просто поговорити. Виявилося, він теж удівець, працював учителем на пенсії, любив читати книги й гуляти в парку. “Тетяно Володимирівно, — казав він, — ви така цікава жінка. Розкажіть про себе”.
Вона спочатку соромилася, але потім відкрилася. “Володимире Степановичу, життя в мене непросте. Син одружився вдруге, переселили мене в комору. Дорікають, що багато їм. От і пішла працювати”.
Він обурився: “Як так? Мати — в комору? Це ж не по-людськи! У мене теж донька є, Олена, з чоловіком. Вони окремо живуть, але іноді скаржаться на тісноту. А ви — приходьте до мене в гості. Я один живу, квартира велика”.
Тетяна Володимирівна вагалася, але погодилася. Прийшла на чай. Квартира Володимира була затишною — три кімнати, книги на полицях, квіти на підвіконні. “Сідайте, — сказав він. — Я чай заварю. Розповідайте далі”.
Вона розповіла все: про чоловіка, про сина, про Оксану. “Вони раді б мене позбутися, але квартира половина моя. Не виженуть”.
Володимир співчував: “Тетяно, ви заслуговуєте на краще. Якщо хочете, переїжджайте до мене. Місця вистачить. Я один, ви одна — будемо компанію один одному тримати”.
Вона здивувалася: “Володимире Степановичу, це ж серйозно. А ваші діти?”
“Донька далеко, в іншому районі. Вона з чоловіком у двокімнатній тулиться, але не скаржиться. Переїжджайте, не пошкодуєте”.
Тетяна Володимирівна подумала тиждень і погодилася. Сказала синові: “Андрію, я переїжджаю. Знайшла чоловіка доброго, до нього піду”.
Андрій зрадів: “Мамо, це ж чудово! Ми з Оксаною за тебе щасливі”. Оксана додала: “Нарешті! Тобто, бажаємо щастя. Вся квартира тепер наша”.
Вони допомогли зібрати речі. “Прощавай, мамо, — сказав Андрій. — Навідуйся”. Оксана посміхнулася: “Так, заходьте в гості. Але не часто, бо ми дитину плануємо”.
Тетяна Володимирівна переїхала до Володимира. Там було добре: він готував сніданки, вони гуляли в парку, дивилися фільми.
“Тетяно, — казав він, — ти оживила мій дім”. Вона відповідала: “І ти мій, Володимире”.
Але через місяць усе змінилося. Донька Володимира, Олена, тридцятирічного віку, з чоловіком Сергієм і маленькою дитиною, почали скаржитися.
“Тату, — сказала Олена по телефону, — ми в тісноті. Дитина росте, місця мало. А в тебе три кімнати, і ти з цією Тетяною живеш. Може, ми переїдемо до тебе?”
Володимир здивувався: “Доню, але ж у мене тепер Тетяна. Ми вдвох”.
Олена не вгамовувалася: “Тату, вона ж чужа. А ми — родина. Сергій каже, що квартира велика, вистачить на всіх. Ми не виженемо вас, просто переселимо в меншу кімнату”.
Володимир розповів Тетяні. “Ох, — зітхнула вона. — Історія повторюється. Але ж квартира твоя повністю?”
“Так, — відповів він. — Але донька наполягає. Каже, що хоче окреме житло, але грошей немає. Може, повернемося до твоєї квартири? Половина твоя, маємо право”.
Тетяна подумала: “А чому ні? Вони нас вижили, тепер ми їх навчимо”.
Так і вирішили. Через місяць Тетяна Володимирівна з Володимиром Степановичем постукали в двері старої квартири. Андрій відкрив, здивувався: “Мамо? І хто це з тобою?”
“Синку, це Володимир Степанович, мій чоловік. Ми одружилися вчора. І ми повертаємося. Половина квартири моя, тож маємо право жити тут”.
Оксана вибігла: “Що? Одружилися? І куди вас селити? Квартира наша!”
Тетяна посміхнулася: “Не ваша, а наша. Ми в комору не підемо. Ми в кімнату”.
Андрій почервонів: “Мамо, але ж ми з Оксаною… Дитина на підході”.
“Тим краще, — сказав Володимир. — Діти — то радість. А ми допоможемо”.
Але на тому не скінчилося. За тиждень приїхала Олена з Сергієм і дитиною. “Тату, — сказала Олена, входячи з валізою. — Ми вирішили: переїжджаємо сюди. Квартира велика, вистачить. Тетяна Володимирівна ж половиною володіє, а ви з нею — пара. Ми не зайві”.
Оксана закричала: “Хто ви такі? Геть звідси!”
Олена фиркнула: “Я донька Володимира. А це мій чоловік Сергій. Ми маємо право — батько тут живе”.
Андрій розгубився: “Люди, зачекайте. Квартира двокімнатна, а нас шестеро!”
Сергій додав: “Нічого, потіснимося. Ми в комору не проти, але дитина мала — їй кімната потрібна”.
Тетяна Володимирівна засміялася: “Бачите, діти? Не тільки ви одні такі, хто квартиру захопити хоче. Донька Володимира теж бажає окремого житла, але за чужий рахунок”.
Почалися сварки. Оксана кричала на Олену: “Геть з моєї квартири!” Олена відповідала: “Це квартира Тетяни, а мій батько — її чоловік, тож наша теж!”
Андрій намагався мирити: “Давайте спокійно. Мамо, може, ви з Володимиром назад поїдете?”
Але Тетяна стояла твердо: “Ні, синочку. Ви мене в комору, тепер ми всі разом. Хай буде урок”.
Володимир додав: “Діти, життя — бумеранг. Що посієш, те й пожнеш”.
Зрештою, після тижня сварок, молоді зрозуміли: так не жити. Андрій з Оксаною вирішили шукати оренду. “Мамо, — сказав Андрій, — ми йдемо. Квартиру продаємо? Половина твоя”.
Тетяна похитала головою: “Ні. Живіть, але з повагою. Або продаємо, і ділимо гроші”.
Олена теж відступила: “Тату, ми назад. Занадто тісно”.
Врешті, всі роз’їхалися. Тетяна з Володимиром лишилися в квартирі удвох. “Бач, — сказала вона. — Діти хотіли все захватити, а вийшло навпаки”.
Володимир обійняв її: “Головне, ми разом. А квартира — то дрібниці”.
І вони жили щасливо, згадуючи цю історію як урок. Діти ж навчилися цінувати батьків.
Валентина Довга
