— Яка машина? А як же наша іпотека? — чоловік завмер, дивлячись на гроші з продажу квартири.
— Дімо, я принесла гроші на іпотеку! — Юлія з тріском поклала на стіл пачку купюр і сяяла, як новорічна ялинка. — Сто тисяч! А решту… решту я вклала на свою мрію.
Дмитро підвів очі від ноутбука, де намагався звести вічно дірявий сімейний бюджет. Щось стиснуло серце.
— У мрію? — перепитав він, підходячи до столу. — Юлю, ти ж продала бабусину квартиру? За скільки?
Він глянув на гроші, потім на її обличчя. Вона світитися — такою щасливою він її давно не бачив.
— Так! Нарешті продала! — вигукнула вона, плескаючи в долоні. — За двісті тисяч гривень! Покупці з’явились раптово, я навіть не стала торгуватися. Лише б швидше її продати!
Двадцять тисяч доларів. Дмитро прикинув у голові: цих грошей вистачило б, щоб погасити майже всю іпотеку. Залишилось би всього три платежі — і вільне дихання. Можна було б щось відкласти на майбутнє їхнього сина Артема. Нарешті зробити ремонт у цій квартирі.
— Двадцять тисяч?.. — голос його затих. Він показав на стіл. — Тут тільки десять тисяч. А де решта?
Юля безтурботно витягла з сумки ключі з блискучим логотипом і простягнула йому, вся така радісна.
— Ось вони! — оголосила урочисто. — Це моя мрія ще зі школи! Я сьогодні забрала новеньку Kia! Вона просто розкішна, Дімко, ти мусиш її побачити!
Дмитро взяв ключі. Не сказавши ані слова, вийшов на балкон. Знизу, під вікнами їхнього будинку блищав білосніжний кросовер. Чоловік повернувся до кімнати.
— А інші гроші де? — його голос був крижаний. — У нас ще великий борг по іпотеці. Артем росте, скоро в садок, потім у школу. Останні роки ти майже не вкладаєшся в бюджет, постійно кажеш: “немає грошей”. І ти… купила машину?!
Радість на обличчі Юлії раптово змінилася на легке роздратування.
— Ну от! І знову — негатив! — вона відштовхнула пачку грошей. — Я ж не просто так! Вклала гроші і вже маю підробіток — онлайн-репетиторство. Обслуговування і бензин беру на себе. Обіцяю! А машина… Дімо, я ж чекала її роками! Спочатку навчання, потім маленький Артем… Та квартира стояла закритою п’ять років, і раптом — удача! Хіба я не заслуговую на здійснення хоча б однієї мрії?
Дмитро подивився на автомобільні ключі, на гроші на столі, на новеньке авто під вікном. Він згадав, як довго обговорював з рідними, як легше буде жити, коли іпотека залишиться позаду. Тоді вони б могли збирати на освіту Артема, не рахувати копійки до авансу.
— Заслуговуєш, — тихо сказав він. — Питання в іншому, Юлю. А ми з Артемом? Ми не заслуговуємо на спокійне життя? І чи варта була твоя мрія того, щоб не звільнитися від боргів?
Він поклав ключі поруч з грошима. Десять тисяч. Крапля в морі, коли борг такий великий.
— Підробіток? — Дмитро насупився. — Ти жодного разу про це не згадала. Наче ми чужі. І тепер у нас є дорога машина, про яку ти не сказала ні слова. І іпотека, яка тягнутиметься ще півтора року. А ще витрати на обслуговування…
Юлія склала руки.
— Я ж сказала: витрати на себе беру! І в сімейний бюджет вкладатимусь! Не все одразу, Дімо! — відповіла вона.
— Добре. Оце — на іпотеку, — сказав він, узявши зі столу гроші. — А тепер мені потрібно побути самому. Подумати про наше майбутнє.
Він пішов у дитячу — туди, де спав їхній син. Юлія залишилась сама, стоячи посеред кімнати з блискучими ключами в руках.
Біла Kia офіційно стала лише Юлиною. Дмитро принципово не сідав за кермо. Навіть у зливу. На роботу їздив на старому автомобілі, купленому ще до іпотеки. До магазину, до поліклініки з Артемом — теж на ній. Юля спочатку обурювалась:
— Це ж незручно! Нова машина — безпечніша для дитини!
Але чоловік лише показував їй роздруківку зі страховими розцінками:
— Твоя мрія — твоя відповідальність. Я не можу платити двічі: і через іпотеку, і за утримання твого авто.
Юлія оплачувала бензин, страховку, першу заміну мастила — і спостерігала, як швидко тане її репетиторський заробіток. Машина вимагала постійних витрат.
Дмитро запровадив контроль бюджету. Усі гроші йшли лише на обов’язкове: іпотека, комуналка, продукти, речі для дитини. Юлин “особистий бюджет” складався з залишків після витрат на машину від репетиторства. На ці гроші вона могла купити одяг, косметику чи сходити з подругами в кафе. Але й тут Дмитро був твердий:
— Хочеш нові чоботи? Шукай більше учнів або економ на бензині. Наш бюджет тріщить по швах через твою «раптову удачу».
Він більше не ділився з нею своїми думками про гроші. Просто ставив перед фактом:
— На ремонт балкона будемо збирати не рік, а три. На поїздку до моря з Артемом — відкладати поки що просто немає з чого.
У домі запанувала напруженість. Не сварки — крижана ввічливість Дмитра. Він і далі дбав про сина, виконував свої обов’язки по дому, але душевного тепла вже не було. Зникли спільні плани, сміх.
Юлія намагалася загладити провину: готувала його улюблені страви, пропонувала поїхати кудись на вихідних на її машині. Але він не йшов на контакт.
— Дякую, я не голодний, — коротко відповідав Дмитро на її старання.
— У вихідні поїду з Артемом у зоопарк. На моєму автомобілі. Ним зручніше паркуватися, — говорив він, натякаючи, що її турбота вже не потрібна.
Дмитро більше не дорікав Юлії вголос, але розчарування звучали у кожному його слові.
Першим серйозним випробуванням для їхнього шлюбу став випадок через три місяці. У Kia пробило колесо — боковий поріз. Ремонту не підлягало. Нове колесо плюс робота потягнули багато.
Юлія сиділа за ноутбуком, підраховуючи витрати. Підробіток приніс десять тисяч гривень, але її “особисті” гроші вже майже вичерпались. Страховка не покривала колеса.
— Дімо… — обережно сказала вона. — Можна взяти з сімейного бюджету? Я потім поверну. Просто колесо потрібно замінити терміново — інакше мені немає на чому їздити.
Чоловік відклав книжку, яку читав Артему. В його погляді не було обурення. Лише втомлена твердість.
— Юль, бюджет розписано до копійки. Там немає зайвих грошей. Тим більше — на твою машину. Ти ж сама казала: “Витрати беру на себе”. Це і є витрати. Шукай варіанти. Позич у батьків, продай щось. Це — твоя відповідальність.
Він знову відкрив книжку й почав читати казку. Юлія проковтнула гіркий клубок у горлі.
Вона взяла ще учнів, позичила гроші у подруги. Нарешті, замінила колесо. Та післясмак приниження і відчуття повної фінансової залежності був гіршим за будь-який докір.
Минуло пів року. Іпотека, завдяки суворій економії та тим грошам, зменшувалась трохи швидше, ніж планував Дмитро, але попереду все одно був довгий шлях. Біла Kia блищала під вікном, але Юлія вже не дивилася на неї з захопленням. Тепер вона здавалася їй не мрією, а символом напруги та боргу.
Одного вечора, уклавши Артема, Юлія підійшла до дивана, де Дмитро лежав і мовчки дивився в стелю.
— Дімо… — її голос був тихий. — Я почала шукати покупців на машину.
Чоловік повільно перевів на неї погляд. Уперше за довгий час в його очах промайнула не втома, а здивування.
— Навіщо? Це ж твоя мрія… — нерозуміюче запитав він.
— Мрія повинна робити щасливим, а не руйнувати життя, — винувато прошепотіла Юлія і опустила очі. — Я бачила, як ти рахуєш копійки в магазині. Ця мрія обійшлася мені надто дорого. Дорожче, ніж я могла собі дозволити. Я розумію, що продам дешевше, ніж купила. Але навіть якщо отримаю менші гроші, вони підуть на іпотеку. Так швидше закриємо борги.
Дмитро довго мовчав, обмірковуючи все почуте. Потім глибоко зітхнув.
— Це твоє рішення, — сказав чоловік із несподіваною теплотою. — Це твоя машина. Продавай, якщо вважаєш за потрібне, але не тому, що я змушую, а тому, що сама зрозуміла: так буде правильно.
Юлія продала автомобіль, про який так мріяла. Усі гроші пішли на погашення іпотеки — вдалося скоротити термін кредиту на кілька місяців. Дмитро не сказав: «Я ж попереджав». Він просто обійняв дружину вперше за пів року, коли вона простягнула йому виписку з банку.
