— Тату, ти бачив — біля нашого під’їзду така машина крута стоїть! — Женя влетіла у квартиру, скуйовджена як горобчик, і тут же осіклася. У кімнаті з батьком була якась жінка. Батько тримав її за руку і не відпустив, навіть коли увійшла донька. Женя тут же забула про машину.
— Це хто? — насупилася дівчинка, безцеремонно роздивляючись незнайомку.
— Женю, доню, — видно було, що батько хвилювався, але жінка заспокійливо погладжувала його руку, — це Катя, моя кохана жінка. Я давно хотів вас познайомити.
— Кохана?! Та як ти міг?! Ще скажи, що вона житиме з нами! — всередині у підлітка все кипіло: яка ще Катя? Мама померла лише три роки тому! Як він посмів притягти якусь чужу тьотю в їхній дім?!
— Євгеніє, — батько насупився, — не змушуй мене червоніти за тебе. Катя чудова. І я сподіваюся, що ви потоваришуєте. Жити з нами вона буде після нашого весілля.
— Весілля?! Тату, ти що зібрався одружуватися?! — Новина застала Женю зненацька. Батько хотів підвести до цього плавно, але нічого не вийшло. Імпульсивний підліток і відсутність досвіду розмови з донькою на делікатні теми перетворило знайомство на проблему.
— Так. Ми плануємо весілля, доню. — Кивнув батько. — Упевнений, що ви порозумієтесь.
— А що, своєї квартири в неї немає?! Навіщо вона нам, тату?! — Женя стиснула кулаки.
— У неї є своя квартира. І машина біля будинку, до речі, теж її.
— Ну то нехай і живе у своїй квартирі! Що їй тут треба? — у голосі дівчинки почулися істеричні нотки.
Вона різко розвернулася, кинулася до своєї кімнати, грюкнувши за собою дверима, впала на ліжко і відвернулася обличчям до стіни. Сльози котилися з очей на подушку, залишаючи мокрі плями, але Жені було байдуже. Вона не обернулася, навіть коли батько зайшов до неї в кімнату, попередньо постукавши і не отримавши відповіді.
— Жень, ну ти чого? — він присів до неї на ліжко і поклав руку їй на плече.
Вона сіпнула плечем і скинула руку батька. Потім різко повернулася до нього.
— Як ти міг? Це ж зрада! А як же мама? Ти ж казав, що любиш її!
— Женечко, мами більше немає, і ти це знаєш. Звісно, я її любив і завжди буду любити. Але треба жити далі. Катя дуже хороша. Ви потоваришуєте. Вибач, що тобі довелося все це пережити так. Знаєш, я не вмію бути тактовним… Але Катя вона… Вона якраз і навчить мене бути більш м’яким, — він простягнув руку, щоб погладити доньку по голові, але вона відсторонилася.
— Не збираюся я з нею жити! Вона мені ніхто! — Женя знову відвернулася до стіни. Батько лише зітхнув і вийшов із кімнати.
— Ну що? — зустріла його біля дверей Катя. — Дметься?
Він кивнув.
— Сергію, не переживай, все заспокоїться. У неї зараз перехідний вік, — заспокоювала вона його. — Треба час. Давай поки я поживу у себе, приїжджатиму на вихідні.
— Так, так буде краще.
Час минав, а ставлення Жені до майбутньої мачухи не змінювалося. Дівчинка ігнорувала Катерину, не відповідала на її запитання, не відгукувалася на прохання. А коли Катя хвалила її, навіть за найменші досягнення, та тільки фиркала презирливо.
«Даремно старається!» — думала Женя. — «Вся фальшива наскрізь! Це вона так татові хоче сподобатися. Скоро зі шкіри вистрибне. Не на ту напала!»
Коли батько купував Жені якусь річ, про яку вона мріяла, донька раділа як маленька дитина.
— Катя допомагала мені вибрати, — між іншим міг упустити Сергій, і настрій доньки тут же змінювався. Вона закидала цю річ у шафу і більше не діставала її.
Наприкінці навчального року Сергій та Катерина вирішили, що перед весіллям не завадило б зробити у квартирі ремонт.
— Женя вже доросла. Та й решту меблів оновити не завадить, — запропонувала Катя. — І вона вже виросла і з тих дитячих шпалер з ведмедиками.
— Так, але де вона весь цей час житиме? — задумався Сергій. — Тут — не варіант. Моя мати в іншому місті живе, вони не дуже ладнають…
— А давай її до моєї мами відправимо? Вона не буде проти, — вигукнула Катя. — Там так добре, свіже повітря, озеро поруч, фрукти, ягоди. Ненадовго.
— Гарна ідея! — погодився Сергій. — Хоч пилом не буде тут дихати і фарбою. А повернеться вже в оновлену кімнату.
Ввечері Сергій прийшов до доньки.
— Жень, ми вирішили з Катею відправити тебе на літні канікули до її мами. Зоя Степанівна — дуже хороша жінка. А ми тут ремонт поки зробимо. Ти пам’ятаєш, що в жовтні у нас весілля і ми хочемо, щоб до торжества все було оновлено і готове до нової сторінки нашого життя.
— Тату, я не хочу нікуди їхати! — заперечила Женя. Катя вже не здавалася їй страшною, а от якась бабця за містом — це інша справа! — Робіть свій ремонт, я-то тут до чого?
— Доню, ти ж чудово знаєш, що в тебе алергія на всі ці фарби-замазки-штукатурки. Згадай, з якими очима ти ходила, коли у вас у школі вирішили пофарбувати двері, — нагадав їй батько той випадок, коли очі Жені перетворилися на дві тоненькі щілинки між запалених набряклих повік.
Женя з жахом згадала, як свербіли сверблячі повіки. Але навіть це не переконало її.
— Я не хочу нікуди їхати, — сердито повторила вона. — Тим більше, до якоїсь незнайомої бабці.
— Жень, не хвилюйся. Зоя Степанівна — прекрасна жінка. Ось побачиш.
Євгенія так розлютилася на батька, що вибігла з дому і гуляла до самої ночі. Сергій обривав її телефон, обдзвонив усіх подруг і навіть хотів звертатися до поліції. Коли дівчинка прийшла додому, від неї тхнуло енергетиками.
У такому стані батько бачив її вперше.
— Вранці збереш речі, які тобі знадобляться, а завтра ми тебе відвеземо до Зої Степанівни. Якщо ти не згодна, то поїдеш до табору для важких підлітків! — Сергій зрозумів, що треба бути твердішим, інакше донька зовсім втратить сором.
Весь наступний день Женя хамила, відповідала односкладово «так», «ні», «не знаю», за столом ледь колупала їжу, демонстративно зітхала з приводу і без і закочувала очі, щойно заходила мова про від’їзд. Але цей день невблаганно наближався, і ось Женя несла свій рюкзак із речами до машини Катерини.
Ненадовго дівчинка забула свою ненависть до подружки батька, дивлячись, як та вправно кермує машиною. Женя навіть зловила себе на думці, що трохи заздрить Катерині — адже навіть тато так не вміє. Точніше, він взагалі ніколи не сидів за кермом.
Схаменулася Женя, коли місто залишилося позаду і машина звернула на просілочну дорогу. Зайорзавши на задньому сидінні, вона покликала батька:
— Тату, я не зрозуміла, ми куди їдемо?
— Потерпи трохи, вже майже приїхали, — заспокоїв Сергій доньку.
Машина в’їхала в якесь село, проїхала головною і єдиною вулицею і зупинилася перед невеликим голубим будиночком із червоним дахом.
— Приїхали! — сплеснув у долоні Сергій. — Жень, виходимо.
— Я що, житиму в селі? — отетеріла дівчинка, озираючись навколо.
— А чим вас село не влаштовує, мадемуазель? — пролунав суворий жіночий голос.
До прибулої трійці вийшла висока жінка, яку язик не повертався назвати бабцею. Статна, з прямою поставою, вона більше скидалася на директорку школи, ніж на сільську бабусю.
— Зоя Степанівно, приймайте помічницю, — Сергій обійняв доньку за плече і легенько підштовхнув уперед.
— Ну, здрастуй, Євгеніє, — Зоя Степанівна окинула дівчинку оцінювальним поглядом. — Прошу до моєї хати. Зараз пообідаємо, познайомимося, а потім батьки поїдуть до себе, у них там справ непочатий край.
Обід пройшов мовчки. Женя їсти не стала.
— Сергію, ви їдьте в місто, я сама впораюсь.
— А якщо…
— Не хвилюйся, — Голос Зої Степанівни та батька Женя чула слабко. Вона сиділа в кімнаті й думала, що весь світ проти неї.
Батько з Катериною попрощалися з розлюченою Женею, сіли в машину й миттю зникли з очей.
— Освоюйся, можеш погуляти, сходити на озеро. Вечеря о 6-й годині. Не спізнюйся.
Женя тільки фиркнула. Натягнувши навушники, вона лягла на диван. Ні о 6-й, ні о 6.30 вона навіть не подумала вийти з кімнати. Ще за пів години Зоя Степанівна, постукавши, увійшла до неї в кімнату.
— Я так розумію — ти не голодна. Чудово, тоді ходімо, допомагатимеш мені з посудом.
— Я не наймалася до вас у прислуги, — огризнулася Женя. — і я не зобов’язана вам допомагати.
— Ок, — знизала плечима жінка і вийшла з кімнати.
Вранці Женю розбудив крик півня.
Женя прислухалася, і коли бабця пішла в сад, вийшла зі своєї «в’язниці», куди її заперли батько і його подружка. У животі бурчало від голоду. Женя вже пошкодувала, що не пішла на вечерю, коли її звали.
«Ну, нічого», — думала вона, — «я гостя, а гостей треба годувати. У холодильнику все одно має бути щось їстівне».
Але холодильника на кухні не виявилося.
— Ну здо́рово! — розгублено озирнулася Женя. Вона зазирнула в одну шафку, в другу, підняла кришку каструлі, що стояла на плиті, — там було порожньо.
— Щось загубила?
Женя не чула, як Зоя Степанівна увійшла до хати. Дівчинка аж підстрибнула від несподіванки.
— Нічого, — буркнула Женя.
— Ну нічого, так нічого, — знизала плечима Зоя Степанівна й пішла до виходу.
— Я їсти хочу! — вже голосніше сказала Женя і похмуро подивилася їй услід.
— Сніданок уже був, ти проспала. Обід за дві години. Готувати мені ніколи — багато справ у саду. Допомагати ти не збираєшся. Тож, терпи й чекай, — суворо відповіла Зоя Степанівна.
Якось витримавши ці дві години, Женя заявилася на кухню. Обідом і не пахло. Господиня хати сиділа на стільці, потираючи поперек і кривлячись, наче в неї щось болить.
— Вибач, спину прихопило. Якщо не важко — можеш картоплі почистити? Потім посмажимо. Он, під столом ящик.
Женя мало не завила. «Стара калоша! Щоб тобі!» — шпетила вона противну бабцю. — «Знайшла безплатну прислугу!»
Але їсти хотілося дуже, і довелося їй чистити картоплю.
— Ти диви, як справжній профі! — щиро захопилася Зоя Степанівна, роздивляючись тонку, як мереживо, зняту з картоплі шкірку. — Навіть я так не вмію!
«Підлизується», — промайнуло в голові в Жені, але похвала приємним теплом розлилася в душі.
За пів години вона вже працювала виделкою, не помічаючи хитрий погляд «шкідливої бабці».
День за днем Зоя Степанівна дедалі більше залучала Женю до роботи в саду. Спершу дівчинка брикалася, огризалася. Навіть відправила батькові голосове повідомлення:
— Ти спеціально позбувся мене, — кричала вона в слухавку, — ти мене більше не любиш! Все через цю твою! Живу тут як рабиня: город полий, бур’яни прибери, води принеси. Ненавиджу вас!
— Добре. Я приїду. Потерпи до вихідних, — написав батько.
Вони з Катею порадилися і вирішили, що якщо дівчинка не може звикнути, то не треба її змушувати.
У четвер увечері, після довгого дня, Женя сиділа на ґанку, дивлячись на захід сонця. Вона мріяла опинитися де завгодно, тільки не тут. Раптом поруч сіла Зоя Степанівна.
— Злишся? — спокійно запитала вона. — А чому? Можеш пояснити?
— Я не зобов’язана… — почала Женя, але глянувши на жінку, що сиділа поруч, замовкла. Та дивилася на неї так по-доброму, як дивилася колись мама. Серце у дівчинки стислося, і на очі навернулися сльози.
— А ти поплач, — обійняла її Зоя Степанівна. — Це нормально — плакати. Я ж усе розумію: тобі здається, що тато тебе перестав любити. Що зрадив твою маму. А тепер уяви, що через три роки ти закінчиш школу і, можливо, поїдеш в інше місто, вступиш до інституту, у тебе з’явиться багато нових друзів, і ти згадуватимеш про батька в кращому разі — раз на тиждень, у гіршому — коли в тебе закінчаться гроші. А він залишиться один. Ти думаєш, йому буде легко? Він же помре з туги й самотності. Людині треба, щоб її хтось любив і щоб вона любила когось. Твій тато любить мою доньку. І вона не така вже й погана, як тобі здається. Усього, що в неї є — вона досягла сама. І в неї є чому повчитися. Звісно, вона не замінить тобі маму, але може стати хорошою подругою. Подумай про це. І я знаю, що ти зовсім не така, якою хочеш здаватися. Ти розумна дівчинка, просто занадто багато проблем звалилося на твою голову. Але іноді дорослих треба сприймати не через призму упереджень із казок, а тверезо й об’єктивно.
Зоя Степанівна поцілувала дівчинку в маківку й пішла до хати, залишивши її саму. Женя відчувала, як разом зі сльозами з душі зникає камінь, який лежав там відтоді, як у її житті з’явилася Катя.
Наступний день у селі промайнув непомітно. Женя наче переродилася. Вже й робота в саду була їй не в тягар, і Зоя Степанівна не здавалася шкідливою бабцею.
— Я тобі млинці з малиновим кремом зробила. Сметанка сільська, натуральна. Ходімо снідати.
— У вас корова є? Справжня?! — ахнула Женя.
— У нас поруч ферма. Чоловік сусідки там працює. Якщо хочеш, сходимо, покажу тобі сільське життя.
— А коні там є?
— Наче була одна, кобилка… — хитро посміхнулася Зоя Степанівна, а Женя прийшла в захват.
Коли Сергій та Катерина приїхали, дівчинки та майбутньої тещі не було вдома.
— Або моя донька пішла в місто пішки…
— Або вони порозумілися, — сказала Катя, побачивши, як мати й падчерка йдуть по просілочній дорозі з морозивом у руках і сміються.
— Навіть не хочеться їхати, — тихо сказала Женя, коли побачила батька. — Мені Іван Михайлович обіцяв, що навчить верхи їздити на коні!
— Ти можеш залишитися. Ремонт ще не закінчений. — Сергій здивувався змінам у доньці.
— Залишайся, Жень. Ми з тобою ще не всю моркву пропололи, — розсміялася мати Катерини й підморгнула Жені.
Ще три тижні минули весело. Дівчинка познайомилася з ровесниками, які приїжджали на літо до бабусь, і навіть трохи зайнялася верховою їздою. Їхати зовсім не хотілося.
Але ремонт закінчився, та й відпустка у Зої Степанівни теж.
Оновлена кімната привела дівчинку в захват. Вона вже знала, що дизайном займалася Катя.
— Дякую! — Женя несміливо підійшла до неї, не наважуючись обійняти. Тоді Катя сама обійняла її, а Сергій обійняв обох і закружляв по кімнаті, примовляючи:
— Дівчатка мої дорогі! Усе в нас буде добре!
Женя усміхнулася, дивлячись на дитячу книжечку про Попелюшку. Іноді падчеркам корисно попрацювати й допомогти, може, тоді й мачухи будуть добрішими?
