— Яка ще машина? І на автобусі чудово доїдеш. Ти бачила, скільки зараз коштує бензин? — почав обурюватися чоловік.
Анна стояла біля вікна, тримаючи в руках чашку з охололою кавою. З дитячої кімнати долинув гомін, а потім — тупіт маленьких ніжок.
— Мамо, ми сьогодні на машині? — у вітальню влетів восьмирічний Сергійко, одягнений у школу. За ним, сопучи, плентався п’ятирічний Тимофій, кутаючись у м’який махровий халат.
— Так, синку, на машині, — машинально відповіла Анна, відчуваючи, що «зараз почнеться».
І справді — за мить у дверях з’явився чоловік. Михайло був свіжий, охайно поголений, від нього пахло одеколоном і спокоєм людини, впевненої у своїй правоті.
— Як це — на машині? — його голос звучав рівно, але Анна одразу впізнала знайомі інтонації — ті самі, що означали: зараз буде черговий «урок економії».
— Так, я відвезу Сергійка до школи, потім Тимофія — у садок. О другій — логопед, а о четвертій — малювання, — перерахувала жінка, намагаючись говорити спокійно.
Михайло важко зітхнув, підійшов до столу й налив собі кави.
— Анно, ми ж сто разів про це говорили. Бензин дорожчає щодня. Логопед — у сусідньому дворі, десять хвилин пішки. На малювання — автобусом можна. Економити треба.
Слово «економити» зависло у повітрі, як докір. Воно звучало з його вуст кілька місяців поспіль, як нагадування про борги.
— Мішо, ми запізнимося, якщо йти пішки. А в автобус з фарбами — це не поїздка, це вистава, — спробувала пояснити Анна, та відчула, як її слова розбиваються об кам’яну стіну.
— Звикай. Усі так їздять. Діти — не причина ганяти машину, — відрубав він і зробив ковток кави.
«Ганяти машину» якось різонуло. Для нього її щоденний марафон між школою, садком, магазинами й гуртками — просто «катання». А от його справи — важливі, чоловічі.
— Минулої суботи ти «ганявся» на інший кінець міста, щоб зустрітися з Артемом і Сергієм у барі. Тоді бензин, здається, не був проблемою. А минулого тижня ти їздив в інше місто — допомагати братові будувати гараж. Там, певно, теж економія не стояла на порядку денному?
Михайло скривився, наче почув щось непристойне.
— До чого тут це? Це важливі справи. Брат сам не впорається, а з друзями ми обговорювали роботу.
— А розвиток наших дітей — це не важлива справа? — голос Анни тремтів. — Тобто брат, друзі — важливо, а сім’я, діти — просто витрати, які треба скоротити?
— Ти знову драматизуєш, — відмахнувся він. — Я ж кажу, треба бути раціональними. У сім’ї потрібно планувати бюджет.
Він узяв зі столу ключі від машини — ту саму зв’язку з брелоком у формі колеса Формули-1, — і поглянув на неї так, ніби саме він знає, що таке правильне життя.
Михайло поворушив брелок у руці й поклав його назад на стіл. У цьому русі було стільки емоцій, що в Анни перехопило подих.
— Планувати, — прошепотіла вона. — Авжеж, планувати.
Він пішов на роботу, грюкнувши дверима. Тиша у квартирі стала гнітючою. Сергій дивився на маму великими, переляканими очима.
— Мамо, а ми поїдемо? — тихо спитав він.
— Поїдемо, рідненький, — сказала Анна, і її голос прозвучав глухо, з надривом. — Звісно, поїдемо.
Той день став для неї точкою кипіння. Вона вела машину, слухаючи, як діти щебечуть на задньому сидінні, а у голові знову й знову звучали його фрази: «треба економити», «кататися», «ти все драматизуєш».
Вона згадала, як місяць тому Михайло без жодних сумнівів залив повний бак перед поїздкою на риболовлю з тими ж друзями. Згадала, як за вечерею весело розповідав, як вони чудово провели час — і його не бентежила ціна того «відпочинку».
Увечері, коли діти спали, Анна знову спробувала поговорити. Вона прибирала, коли Михайло зайшов на кухню з ноутбуком у руках.
— Мишо, нам треба поговорити. Спокійно, по-нормальному.
— Говори, я слухаю, — не відриваючись від екрана, відповів він.
— Мені важко, — сказала вона. — Мені здається, ти не цінуєш те, що я роблю. Ти ділиш усі справи на важливі й неважливі. І все, що стосується дітей, чомусь завжди опиняється у списку «де треба економити».
Михайло стиснув губи й різко закрив ноутбук.
— Я ціную! Хто сказав, що не ціную? Але ми ж не у казці живемо. Гроші іноді закінчуються. Ти хочеш, щоб я перестав допомагати родині? Перестав бачитися з друзями? Це по-твоєму вихід?
— Я хочу, щоб ти перестав ділити на моє і твоє! — вигукнула Анна. — Коли тобі потрібна машина — вона наша спільна. Коли мені — це раптом стає розкішшю. Діти — це не моє хобі, Мишо! Це наші діти! Їхні гуртки, розвиток, комфорт — це інвестиція у їхнє майбутнє! Хіба ні?
— Гуртки — добре, але не замість усього. Ти ж не хочеш, щоб у нас не вистачало грошей на харчування через логопеда й фарби?
— Нам всього вистачатиме! — вигукнула вона. — Ти витрачаєш не менше — на свої “важливі справи”! Чому твої витрати — це норма, а мої, тобто дитячі, — марнотратство?
— Бо я заробляю. Я знаю, звідки гроші беруться. А ти тільки їх витрачаєш, — його обличчя стало кам’яним.
У повітрі зависла тиша. Анна відсахнулася. Ці слова влучили у серце. Вона колись залишила роботу, щоб виховувати дітей — тоді це було спільним рішенням. А тепер її вчинок перетворили на провину.
— Я… витрачаю, — вимовила вона повільно, кожне слово — крізь образу. — Я витрачаю свої сили, свій час, своє життя — на наш дім, на наших дітей. І це, виходить, нічого не варте? Твої гроші — твої, а мій труд — ніщо?
Вона більше не могла на нього дивитися. Розвернулася й вийшла з кухні, залишивши чоловіка самого. Розмова знову зайшла в глухий кут.
Наступного ранку Тимко прокинувся з температурою під сорок. Він плакав, щічки палали гарячковим рум’янцем.
— Мишо! — крикнула Анна, вбігаючи до спальні, у розгубленості. — У Тіми температура! Треба терміново до лікаря!
Михайло різко підвівся з ліжка. На обличчі проступило нерозуміння. Він швидко схопив ключі, і за кілька хвилин вони мчали порожніми ранковими вулицями до дитячої лікарні.
Анна сиділа позаду, пригортаючи до себе сина. Сергій, блідий, мовчки дивився у вікно. У лікарні була черга, але їх, як екстрених пацієнтів, одразу провели до лікаря. Поки той оглядав Тимка, Михайло метушився коридором. Анна сиділа на стільці, не в змозі стримати хвилювання.
Вона дивилася на чоловіка й бачила в його очах хвилювання, справжню, батьківську. Лікар вийшов за десять хвилин і заспокоїв: вірус, нічого критичного, але потрібне спостереження й крапельниці. Дитину поклали в палату. Коли Тимко, під крапельницею, заснув, у лікарняному коридорі запанувала тиша.
Михайло підійшов до вікна й довго дивився на місто. Його плечі були напружені.
— Знаєш, — тихо почав він, не обертаючись. — Поки ми їхали сюди… я думав тільки про одне — аби все минулося. І мені було байдуже, скільки бензину ми спалили. Байдуже, у скільки це обійдеться. Байдуже на все.
Чоловік повільно обернувся до дружини. Обличчя його було втомленим.
— А потім я згадав твої слова. Про те, що діти — це не витрати. І я… зрозумів.
Михайло підійшов ближче й сів поруч, на лікарняну лаву.
— Я зрозумів, що ти мала рацію. Я ділив усе на важливе й неважливе. Свої поїздки, справи, зустрічі — ставив на перше місце. А твою щоденну роботу з дітьми навіть не помічав. Вона для мене стала чимось, що “так і має бути”. А якщо “само собою”, то на цьому можна й зекономити. Це неправильна логіка. Пробач мені.
— Ти сказав, що я тільки витрачаю, — прошепотіла Анна.
— Це була найгірша річ, яку я коли-небудь говорив, — тихо відповів він і взяв її за руку. Його долоня була теплою, міцною. — Ти вкладаєш у нашу сім’ю набагато більше, ніж я. Ти щодня будуєш наш дім. А я просто приносив гроші й думав, що цього досить, щоб мати право командувати.
Він замовк на мить, поглянув на їхні переплетені пальці.
— Завтра ж оформлю на тебе додаткову банківську картку. Більше ніяких звітів за бензин і жодних докорів. Машина — повністю у твоєму розпорядженні. Ти вирішуєш, куди й коли їхати дітям. Ти — їхня мама. Ти знаєш краще.
Анна кивнула, і по її щоках нарешті покотилися сльози — але це були сльози полегшення.
— Я не хочу твоїх грошей, Мишо. Я хочу твоєї поваги. Хочу, щоб ти бачив у мені рівну партнерку, а не хатню працівницю, яка має звітувати за кожну копійку.
— Я бачу, — сказав він щиро. — І намагатимусь щодня це доводити. Починаючи з сьогодні.
Він обійняв дружину, і вперше за багато місяців Анна відчула не холод і напруження, а справжнє тепло й опору.
За кілька днів Тимко остаточно одужав. У перший же ранок після виписки Михайло сам відвіз Сергія до школи, а Тимофія — у дитячий садок. Увечері він повернувся з роботи раніше, ніж зазвичай, і, навіть не знімаючи пальта, голосно покликав дружину. Коли Анна визирнула з кухні, він, усміхаючись, сказав:
— Одягайся!
— Куди? — здивувалася вона.
— Просто одягайся.
Він повів її у двір. Поруч з їхньою машиною стояв електромобіль.
— Це що? — розгублено спитала Анна.
— Це твоя машина, — усміхнувся Михайло й простягнув їй ключі з новеньким, блискучим брелоком. — Точніше, твоя і дітей. Щоб ти завжди почувалася комфортно. І щоб у тебе була власна свобода.
— Але ж це… це дуже дорого, Мишо! Ми ж економимо… — вона дивилася на нього з щирим подивом.
— Більше не економимо на головному, — серйозно відповів він. — Ми вкладаємо у твій спокій, у твій комфорт і в нашу сім’ю.
Анна сіла за кермо нового авто. Це була не просто нова машина. Це був матеріальний доказ — його вибачення, його визнання.
— А звідки гроші? — тихо спитала вона, ще не вірячи власним очам. — На що ти взяв цю машину?
— Узяв кредит, — знизав плечима Михайло. — Але не хвилюйся. Нам вистачить на все, — додав він і взяв її за руку.
Наступного дня Анна повезла дітей на заняття з малювання. Вона поглянула в дзеркало заднього виду — обидва хлопчики сміялися й щось жваво обговорювали. Жінка послухала їхні голоси, вдихнула запах нової машини й раптом відчула: у серці розливається дивний, давно забутий спокій.
