— Ви м’ясо купили? Усе ж таки ми до вас у гості теж не з порожніми руками, — родичі привезли на шашлики картоплю.
Марина провела долонею по свіжопофарбованій дошці паркану й усміхнулася. Біла фарба лягла рівно, без потьоків, і тепер ділянка виглядала зовсім по-іншому — не як занедбана бабусина дача, а як справжній будинок для відпочинку.
— Альош, дивись, як гарно вийшло! — гукнула вона чоловіка, який возився з новою металочерепицею на даху сараю.
Олексій спустився з драбини, витер піт з чола й озирнувся навкруги. За два місяці роботи ділянка змінилася до невпізнання. Старий будинок обшили сайдингом, поміняли дах, пофарбували всі господарські будівлі. Марина оформила нові клумби, висадила троянди й півонії, привела до ладу город. Навіть доріжки виклали бруківкою.
— Так, здорово вийшло, — погодився він, обіймаючи дружину за плечі. — Бабуся була б задоволена.
Вони стояли посеред свого маленького раю, вдихаючи запах свіжої фарби й квітучих яблунь. Усі ці вихідні, витрачені на ремонт, усі суперечки в будівельних магазинах, усі мозолі на руках — усе того вартувало. У них тепер було місце, куди хотілося приїжджати.
— Треба відзначити, — запропонувала Марина. — Купимо шампанського, зробимо салатик…
— Обов’язково. Тільки спочатку душ прийняти — я весь у пилюці.
Але відзначити новосілля їм не вдалося. Щойно вони приїхали й розвантажили машину з продуктами, у двір заїхали «Жигулі» Олексієвого брата Віктора.
— О, братику! — Віктор виліз із машини й озирнувся на всі боки. — Та ти тут цілий палац відгрохав! Ірко, дивись, як у них гарно!
Ірина, дружина Віктора, прискіпливо оглянула ділянку.
— Непогано, — поблажливо погодилася вона. — Щоправда, колір сайдингу не дуже. І ґанок замалий. Але загалом — нічого.
За ними з машини вибралися їхні діти-підлітки, вони одразу ж попрямували до гойдалок, які Олексій нещодавно встановив.
— А ми до вас на шашлики! — оголосив Віктор. — Погода чудова, вихідні… Думаємо, відпочинемо гарненько.
Марина розгублено перезирнулася з чоловіком. Вони планували спокійно попрацювати в саду, а ввечері посидіти удвох у новій альтанці.
— Так ми ж не готувалися до гостей, — почала була вона.
— Та годі вам, що тут готуватися! — відмахнувся Віктор. — М’ясо посмажимо, посидимо. До речі, а мангал де?
— Мангала в нас поки нема, — зізнався Олексій.
— Як нема мангала?! — обурилася Ірина. — У людей така дача, а мангала нема! Це ж основа дачного відпочинку!
— Ми збиралися купити, але поки все на ремонт тратили…
— Ну це ж елементарно! — не вгавала Ірина. — Що це за дача без мангала? Треба було в першу чергу його купувати.
Віктор діловито оглянув двір, прикидаючи, де краще розмістити мангал.
— Он там, під яблунею, найкраще місце. Цегляний краще робити, стаціонарний. А поки збігаємо в магазин, купимо одноразовий.
— Ми гроші на мангал не закладали, — спробувала заперечити Марина.
— Та годі вам, не жалійте! Таку дачу відгрохали, а на мангал грошей шкода!
У підсумку Олексій поїхав у будівельний магазин за переносним мангалом, вугіллям і решіткою. Марина залишилася розважати гостей і готувати закуски з тих продуктів, що привезла для себе.
— А м’ясо де? — поцікавився Віктор, коли Олексій повернувся з покупками.
— Яке м’ясо?
— Ну для шашлику! Ми ж на шашлики приїхали!
— Так ви не попередили… Ми м’ясо не купували.
— Ех, молодь! — похитав головою Віктор. — Гостей приймати не вмієте. Гаразд, поїхали всі разом у м’ясний.
День минув метушливо й дорого. Олексій купив три кілограми свинини, зробив маринад, нарубав овочів для салату. Марина весь день провела на кухні, готуючи частування. Надвечір гості нарешті поїхали, залишивши по собі гору брудного посуду й спустошений холодильник.
— Цікаво виходить, — втомлено промовила Марина, прибираючи зі столу. — До нас на відпочинок приїхали, а відпочивати довелося нам самим.
— Та годі, рідня все-таки, — спробував виправдати брата Олексій, хоча сам був не дуже задоволений.
За два тижні Віктор із сім’єю приїхали знову. На цей раз вони попередили заздалегідь.
— Завтра до вас приїдемо, — повідомив він телефоном. — М’ясо підготуйте кілограми три, овочі свіжі. І щоб помідори були солодкі, а не ця кислятина з магазину. А ми картопельку молоду привеземо, у мундирі запекемо.
— Вікторе, а може, кожен своє м’ясо привезе? — несміливо запропонував Олексій.
— Та ти що! Ми ж гості! Господарі повинні пригощати. Це ж елементарні правила гостинності.
Марина вихопила в чоловіка трубку:
— Слухай, Вікторе, а подарунки на новосілля коли даруватимеш? Ми вже два місяці тут живемо.
— Та які подарунки! Ми ж картоплю веземо! Знаєш, скільки зараз молода картопля коштує? Це вам серйозний подарунок!
Після цієї розмови Марина весь тиждень ходила похмура. У суботу вона встала рано, поїхала на ринок, накупила гарного дорогого м’яса, смачних овочів, фруктів. Весь день готувала салати, маринувала м’ясо, накривала на стіл.
Віктор із сім’єю приїхали до другої години дня з одним пакетом дрібної картоплі.
— О, дивіться, яку красу привезли! — гордо оголосив він, висипаючи картоплю на стіл. — Це вам не магазинна!
— Авжеж, — крізь зуби процідила Марина. — Ціле багатство.
— Точно! Знаєш, скільки така картопля коштує? Так що ми теж не з порожніми руками.
Ірина критично оглянула накритий стіл:
— М’яса замало буде. І де зелень? Кріп, петрушка мають бути обов’язково. І цибуля зелена. А огірки звідки? Не зі своїх же грядок? У вас вони ще маленькі.
— Покупні, — зізналася Марина.
— Ех, треба було заздалегідь сказати, ми б зі свого городу привезли. У нас уже великі, смачні.
— Ваш город за двісті кілометрів звідси!
— Ну і що? Зате свої!
Весь день минув у тому ж дусі. Віктор із сім’єю їли, пили, критикували, давали поради. Діти носилися по ділянці, зламали дві нові троянди, подряпали свіжопофарбований паркан велосипедом.
— Наступного разу купіть м’ясо жирніше, — наставляла Ірина, збираючись додому. — А то сухувато вийшло. І вугілля беріть більше, мангал погано розгорався.
— І мангал нормальний купіть, — додав Віктор. — Цей одноразовий — нісенітниця повна. Гроші на вітер викинули.
Коли гості поїхали, Марина сиділа посеред розгромленої ділянки й дивилася на гору брудного посуду. Олексій мовчки збирав порожні пляшки.
— Знаєш що, — тихо сказала вона. — Більше такого не буде.
— Та годі, не засмучуйся. Сім’я…
— Яка сім’я? Халявники вони, а не сім’я. Думають, що ми їм повинні розваги влаштовувати за свій рахунок.
Але Олексій не хотів сваритися з братом, і коли за тиждень той знову зателефонував, пропонуючи приїхати на шашлики, погодився.
— Тільки попереджаю, — сказав Віктор у трубку. — Ми не самі будемо. Коляна з дружиною візьмемо, і Сергія з дітлахами. Так що м’яса побільше купуй. І овочів. А ми знову картопельки привеземо, не хвилюйся.
Марина слухала цю розмову й відчувала, як усередині неї закипає злість.
— Альош, — покликала вона чоловіка, коли він поклав трубку. — Ходи сюди.
— Що таке?
— Сядь. І послухай уважно. Я більше не влаштовуватиму годівлю для твоїх родичів. Досить.
— Та ти що, це ж моя сім’я…
— Твоя сім’я вважає, що ми їм повинні забезпечувати розваги. Вони приїжджають сюди, як у ресторан, де їх повинні обслуговувати. При цьому самі не вкладають у це ні копійки, а ще й критикують.
— Та вони ж картоплю везуть…
— Картоплю на сто гривень! А ми витрачаємо тисячі! Альош, схаменися! Вони нас використовують!
— Ну не так усе погано…
— Як не так? Вони навіть мангал нам не подарували на новосілля, хоча постійно лаються, що в нас його нема. Натомість вимагають, щоб ми їх годували. І поводилися так, ніби ми їм зобов’язані це робити!
Олексій замислився. Справді, останні походи родичів більше нагадували нальоти, ніж дружні візити.
— Добре, — погодився він нарешті. — Подзвоню Віктору, скажу, що на ці вихідні нас не буде.
— Ні, — похитала головою Марина. — Не треба брехати. Скажи правду — що ми більше не готові їх годувати за свій рахунок. Якщо хочуть приїхати — хай привозять своє м’ясо, свої овочі, свої напої. А якщо не подобається — хай не приїжджають.
— Та вони образяться…
— І нехай ображаються. Краще скривджені родичі, ніж зруйнований сімейний бюджет.
Олексій довго не наважувався зателефонувати братові. Але коли в п’ятницю Віктор сам подзвонив уточнити час приїзду, довелося говорити.
— Слухай, Вітю, — почав він невпевнено. — А давайте по-іншому цього разу. Кожен привезе щось своє. Ми купимо м’ясо для себе, ви — для себе…
— Ти що, брате, зовсім з глузду з’їхав? — обурився Віктор. — Ми ж до вас у гості їдемо! Гостей так не зустрічають!
— Але розумієш, у нас уже бюджет не витримує…
— Та який бюджет! У вас зарплати гарні, дача така… Не будьте жадібні!
В цей момент до телефону підійшла Марина.
— Дай мені, — сказала вона чоловікові й узяла слухавку. — Вікторе, привіт. Слухай уважно. Ми більше не будемо вас годувати за свій рахунок. Хочете приїхати — привозьте своє м’ясо, свої продукти, свої напої. Не хочете — не приїжджайте.
— Та ти що собі дозволяєш?! — вибухнув Віктор. — Ми сім’я! Ми картоплю возимо!
— Картоплю за сто гривень на наші кілька тисяч? Та ти зовсім обнаглів! Ти вважаєш, що ми повинні вас розважати й годувати, бо в нас є дача? А самі що даєте натомість, окрім критики й хамства?
— Марино, ти що, з глузду з’їхала? Альош, візьми слухавку, поговори з дружиною!
— Не візьме, — сказала Марина. — Бо він зі мною згоден. Ми втомилися від ваших набігів. Або ви починаєте поводитися як нормальні гості й вкладаєтеся в спільні витрати, або не приїжджайте взагалі.
— Та ви знахабніли там зовсім! Жадібні стали! Ми до вас більше ні ногою!
— От і чудово, — спокійно відповіла Марина. — Смажте свої шашлики у себе у дворі.
Вона поклала слухавку й подивилася на чоловіка, який стояв із розширеними очима.
— Марин, ти ж розумієш, що тепер вони з нами не розмовляють?
— І слава богу. Можливо, тепер ми зможемо нормально відпочивати на своїй дачі.
— Але це ж моя сім’я…
— Альош, — сказала вона втомлено. — Сім’я — це коли люди одне про одного дбають. А не коли одні використовують інших. Твій брат не дбає про нас — він використовує нас. І якщо ти цього не розумієш, то проблема не тільки в ньому.
Олексій кілька днів ходив похмурий, очікуючи, що Віктор зателефонує і вони помиряться. Але Віктор не телефонував. Зате в суботу вранці вони з Мариною вперше за довгий час залишилися на дачі самі.
— Знаєш, — сказав Олексій, сидячи в альтанці з чашкою кави й дивлячись на свою доглянуту ділянку. — А добре-то як.
Марина усміхнулася, поливаючи квіти.
— Говорила ж. Тепер це справді наше місце відпочинку.
— А мангал усе-таки треба купити.
— Купимо. Для себе. І будемо смажити шашлики, коли захочемо, а не коли нагрянуть непрохані гості.
Вони сиділи в тиші, насолоджуючись спокоєм. Бджоли дзижчали над клумбами, десь стукав дятел, і ніхто не вимагав негайно накривати на стіл і розважати їх за чужий рахунок.
— А якщо вони все-таки приїдуть? — запитав Олексій.
— Не приїдуть, — впевнено відповіла Марина. — А якщо приїдуть — відправлю їх назад. Я ж сказала — щоб ноги їх тут більше не було.
Олексій кивнув. Він зрозумів, що дружина має рацію. Це їхня дача, їхня праця, їхні гроші. І вони мають право вирішувати, як тут відпочивати й кого приймати.
— Знаєш, а я навіть радий, що так вийшло, — зізнався він. — Набридло мені їх вислуховувати. Усе в нас не так, усе не етак. А самі що зробили для цієї дачі? Нічого.
— От саме. А тепер ми можемо спокійно насолоджуватися тим, що створили своїми руками.
Вона підійшла до нього, обійняла за плечі. Вони дивилися на свою ділянку — на рівні грядки, квітучі клумби, свіжопофарбовані будівлі — і відчували глибоке задоволення. Це було їхнє місце, їхній маленький рай, який вони створили самі. І тепер їм ніхто не заважав насолоджуватися плодами своєї праці.
З того часу родичі справді не приїжджали. Іноді Олексій зустрічав брата в місті — той робив вигляд, що не помічає його, або кидав багатозначні погляди, але розмову заводити не наважувався. Натомість Олексій з Мариною кожні вихідні проводили на дачі, запрошували друзів, які завжди приносили щось із собою й допомагали готувати. Вони купили гарний мангал, влаштували гарне місце для барбекю, і тепер їхня ділянка справді стала місцем, куди хотілося повертатися знову і знову.
А минулого літа до них несподівано заїхав Віктор. Один, без сім’ї. Постояв біля хвіртки, подивився на зміни й тихо сказав:
— Гарно у вас. Добре зробили.
— Дякую, — відповів Олексій.
— Може, зайду? Поговоримо?
Олексій подивився на дружину. Марина знизала плечима:
— Якщо хоче поговорити по-людськи — хай заходить.
Віктор зайшов, сів за стіл в альтанці. Марина мовчки поставила перед ним чай.
— Я зрозумів, що ви тоді мали рацію, — сказав він нарешті. — Ми справді поводилися як… ну, як халявники. Вибачте.
— Вже добре, що зрозумів, — відповіла Марина.
— А можна іноді приїжджати? Але по-іншому. Зі своїми продуктами.
— Можна, — погодився Олексій. — Але попереджай заздалегідь. І приїжджай не юрбою.
— Звісно. І… дякую, що не вигнали одразу.
З того часу Віктор став приїжджати зрідка, завжди з продуктами, завжди сам або з дружиною. Він перестав критикувати й командувати, допомагав готувати, дякував за гостинність. І Марина зрозуміла, що так і має бути — коли люди поважають одне одного й не вважають, що хтось комусь щось винен просто тому, що вони родичі.
