— Ти взагалі совість загубила, Інго?! — голос Наталі тремтів, але вона вже не могла зупинитися. — Я тільки прибрала, а ти знову — лушпиння на диван, на підлогу, на стіл!
Інга не поворухнулася. Лежала на дивані у розтягнутій футболці з логотипом якогось фітнес-клубу, який вона, звісно, бачила тільки на футболці. Пальці спритно клацали насіння, клац-клац-клац — ритм дратував, як комар біля вуха вночі.
— Наташ, ти чого заводишся-то? — ліниво протягла зовиця, навіть не глянувши на неї. — Я відпочиваю. Після роботи, між іншим.
— Після якої роботи? — Наталя підперла руки в боки. — Ти через день пару годин у салоні підмітаєш, і все! А решту часу — серіали й сміття по всій квартирі.
Інга позіхнула і сплюнула лушпиння прямо на килим.
— Слухай, не починай, гаразд? Я втомилася.
Наталя відчула, як усередині закипає щось липке й зле. Три місяці. Три. Вони обіцяли пожити максимум два тижні, «поки знайдуть орендоване», а тепер обжилися, як у санаторії.
— Інго, мені не складно прибрати. Але хоч не сміти, гаразд? Я ж тільки все вимила.
— Тобі зайнятися нічим, чи що? — фиркнула зовиця. — От і мий. Я в твої справи не лізу.
— Це мій дім, між іншим, — видихнула Наталя. — І якщо ти живеш тут, будь ласка — поважай хоч мінімально порядок.
— Та пішла ти зі своїм порядком! — Інга різко сіла, очі метнули злий блиск. — Андрію! — крикнула вона. — Іди сюди, поговори зі своєю дружиною!
Зі спальні долинули важкі кроки. Андрій з’явився у дверях — босий, скуйовджений, у розтягнутих шортах. Вигляд у нього був такий, наче його щойно витягли зі сну й кинули в холодну воду.
— Що за ґвалт? — позіхнув він. — Знову ви зчепилися?
— Так! — Інга схопилася, руки на грудях. — Я, значить, у тебе в гостях, а вона на мене кричить, ніби я їй чужа!
Наталя повільно випросталася. Груди стискало так, ніби хтось поставив туди камінь.
— Андрію, три місяці. Три, — промовила вона глухо. — Вони живуть у нас три місяці, а я вже не можу дихати.
Чоловік утомлено потер обличчя долонями.
— Наташ, ну не починай. У людей проблеми, ти ж знаєш. Інга — моя сестра.
— Проблеми? — Наталя фиркнула. — У неї єдина проблема — лінь. Працювати не хоче, квартиру знімати не хоче, зате насіння лузати й серіали дивитися — будь ласка.
Інга скрикнула, ніби її вдарили.
— Ти чув, як вона зі мною розмовляє?! Андрію, я взагалі-то твоя сестра!
— Наташо, ну вибачся ти, — Андрій ступив ближче, намагаючись згладити. — Що тобі, складно, чи що?
— Вибачитися? — Наталя не повірила вухам. — За що? Що я втомилася жити в бардаку?
— Не драматизуй, — роздратовано кинув Андрій. — Усього лиш лушпиння на килимі.
— Та не в лушпинні річ! — закричала Наталя. — Я як домробітниця тут! Усе на мені — прибирання, їжа, прання, все! А ви живете, наче в готелі, і ще рота відкриваєте!
— Усе, годі! — Андрій гримнув і повернувся до сестри: — Не звертай уваги.
Інга вдоволено всміхнулася, сіла назад і ввімкнула телевізор. Наталя стояла, ніби прибита до підлоги. Андрій навіть не глянув на неї — просто розвернувся й пішов.
Вона залишилася сама в кімнаті, з ганчіркою в руці й лушпинням, що прилипло до пальців.
Три дні Наталя ходила по квартирі, як привид. Андрій вдавав, що нічого не відбувається. Інга та її чоловік Павло — той взагалі був як меблі, тихий, похмурий, весь час із телефоном у руках — їли на кухні, голосно сміялися, дивилися шоу. Її за стіл більше не кликали.
На четвертий день Наталя не витримала. Сиділа вранці біля вікна, дивилася, як за склом мокрий двір, рідкі перехожі з парасольками, і раптом зрозуміла — треба їхати. Просто поїхати, інакше вона зірветься.
Вона зібрала сумку, пару суконь, зарядку, паспорт.
— Андрію, я поїду до мами, — сказала вона, стоячи в дверях кухні.
Він відірвався від тарілки з супом, подивився якось в’яло.
— Чого це раптом?
— Хочу відпочити, — коротко відповіла вона. — Тиждень побуду.
Інга, що сиділа поруч, вдала, ніби не чує. Тільки куточок її губ ледь сіпнувся — задоволена.
— Ну їдь, — сказав Андрій і повернувся до їжі. — Нам тут однаково нормально.
«Нам». Це слово різонуло. Наталя мовчки кивнула й вийшла. Ніхто навіть не подивився їй услід.
Мамин дім зустрів запахом випічки й теплим світлом із кухні.
— Наталко! — Мати вибігла назустріч, обняла, поцілувала в щоку. — Що сталося? На тобі лиця немає.
— Та все нормально, мам, — тихо відповіла вона, ставлячи сумку біля дверей. — Просто втомилася.
Але ввечері за чаєм розповіла все. Про лушпиння, бруд, байдужість чоловіка, як живуть чужі люди в її квартирі й почуваються господарями. Мама слухала мовчки, але очі її весь час ставали все жорсткішими.
— Знаєш, донечко, — нарешті сказала вона, — ти надто добра. От просто надто. Люди на тобі їздять, бо ти не вмієш послати.
— Мам, це ж сім’я… — Наталя мішала ложкою цукор, намагаючись не зустрічатися поглядом.
— Сім’я? — Мама криво всміхнулася. — Сім’я — це ті, хто поруч, коли тобі погано. А ці? Вони тебе просто використовують.
Наталя зітхнула.
— Андрій каже, що ми маємо допомагати.
— Допомагати можна, коли просять по-людськи. А не коли нахабно сідають на шию.
Мама говорила спокійно, але в голосі дзвеніла сталь. Наталя розуміла: правду не прикриєш турботою.
Тиждень пролетів швидко. Мамин дім ніби вилікував її на час — чисто, спокійно, ніхто не сперечається, не жбурляє лушпиння на підлогу. Вона вставала рано, допомагала в саду, мила вікна, пекла булочки, читала книжки. Тиша й порядок — ось чого їй бракувало.
Але вечорами все одно поверталися думки. «А Андрій? Він хоч сумує? Чи йому так навіть зручніше — я не заважаю його улюбленій сестричці?»
На сьомий день вона зібрала речі. Повертатися не хотілося, але й тікати від проблем — не варіант. Її дім, вона має навести порядок сама.
Двері відчинилися важко, ніби за ці дні замок заіржавів. Наталя ступила в передпокій — і запах ударив у ніс. Старої їжі, брудних тарілок, чогось кислого.
— Господи… — прошепотіла вона.
У вітальні на столі — тарілки із засохлою їжею, склянки, липкі сліди, фантики, попіл. Килим усіяний крихтами, ніби по ньому ходили в черевиках.
На дивані валялася чиясь куртка, а на підлокітнику стояла бляшанка.
Наталя пройшла на кухню — і ахнула. Раковина забита посудом до країв. Каструлі зі злиплою кашею, якісь коробки з-під доставки, сміттєве відро переповнене.
Вона стояла посеред усього цього хаосу й думала тільки одне: «Це більше не мій дім. Це гуртожиток. Або свинарник».
— О, хазяйка повернулася! — почула вона за спиною.
Наталя різко обернулася. На порозі стояла Інга, скуйовджена, у старому халаті, з телефоном у руці.
— Ти взагалі нормальна? — почала вона з порога. — Поїхала, навіть грошей не залишила! Ми з Андрієм тут як хочете викручуйся!
Наталя мовчки дивилася на неї.
— Ми, між іншим, замовляли їжу, щоб не померти з голоду! — Інга йшла в наступ. — Ти хоч уявляєш, скільки це коштує?
— Та ти що… — Наталя тихо всміхнулася. — А посуд теж замовляли — щоб не мити?
Інга примружилася.
— Слухай, не мудруй, гаразд? Якби ти не звалила до своєї матусі, усе було б нормально!
Але Наталя вже не слухала. Десь у глибині грудей щось надломилося. Усе терпіння, вся ця звична обережність — наче випарувалися.
— Три місяці, — тихо сказала вона, і голос прозвучав дивно рівно. — Три місяці ви тут живете, нічого не робите, а тепер ще й претензії пред’являєте.
Інга відкрила рота, щоб щось відповісти, але в цей момент із кімнати з’явився Павло — м’ятий, сонний, із телефоном у руці.
— Що там знову? — буркнув він.
Наталя подивилася на них обох — і зрозуміла: все, годі.
На кухню зайшов Андрій — похмурий, із прим’ятою чуприною, ніби щойно виліз з-під ковдри. Наталя знала цей вираз обличчя: «знову починається».
— Що тут у вас? — утомлено запитав він. — Можна хоч один день без криків?
Інга закотила очі:
— Та ось, твоя дружина влаштувала істерику. Тільки приїхала — і вже кричить. Мовляв, бардак їй не подобається.
— Андрію, — Наталя говорила тихо, але в голосі тремтів метал. — Подивися навколо. Це не бардак — це катастрофа. Квартира смердить, посуд гниє, холодильник порожній.
Чоловік підійшов, відчинив дверцята холодильника, зазирнув. Потім знизав плечима.
— Ну, буває. Продукти скінчилися, купимо завтра.
— Купимо? — Наталя схопилася. — На що? Я їхала на тиждень, залишила вам їжу, гроші — все. А тепер тут пусто. І ти кажеш — «купимо»?
Інга фиркнула:
— Ну не голодувати ж нам було! Замовляли їжу, все чесно.
— Чесно? — Наталя засміялася — коротко, зло. — А платити хто буде? Чи я знову маю за всіх?
— Наташо, ти починаєш, — сказав Андрій. — Ми ж сім’я.
— Яка сім’я?! — вибухнула вона. — Ти зі мною вже не розмовляєш! Сестра твоя кричить на мене в моєму ж домі, чоловік її жере і гадить де попало, а ти мовчиш!
Павло підвів голову:
— Полегше, а? Ми ж не чужі.
— Та ви мені ніхто! — Наталя обернулася до нього. — Ані копійки не внесли, зате мотлох за собою залишили!
Інга спалахнула, схопилася:
— Ти хто взагалі така, щоб мене ображати?! Я в брата живу, зрозуміла?! Це теж його квартира!
Андрій насупився, ніби збирався сказати щось розумне, але врешті тільки буркнув:
— Наташ, ну правда, годі вже цих істерик.
Її ніби вдарили.
— Істерик?.. Ти називаєш це істерикою? Я просто вимагаю елементарної поваги!
— Та ми тебе поважаємо, — спокійно сказав Павло, сідаючи назад. — Просто ти якась нервова стала. Може, тобі відпочити треба довше?
Інга пирснула сміхом. Наталя подивилася на них — трьох — і відчула, як усередині все холоне.
Ось вони, її «близькі»: сидять, їдять, жартують, живуть у неї на шиї. І ніхто, взагалі ніхто не бачить у цьому проблеми.
— Ти сама винна, що терпиш, — раптом сказала Інга, вже не кричачи, а майже з жалем. — Треба було відразу нормально з нами домовитися.
— Домовитися? — Наталя всміхнулася. — Ви приїхали «на пару тижнів», пам’ятаєш? А вже третій місяць.
— Ми ж не винні, що орендоване житло дорого коштуємо, — Павло знизав плечима. — Зараз часи такі.
— Ага, — Наталя хмикнула. — Зате на доставку їжі у вас гроші є.
— Наташ, не їжачся, — втрутився Андрій. — Усе владнаємо.
Вона подивилася на чоловіка й раптом зрозуміла: у його очах — утома, роздратування, байдужість. Жодної підтримки, жодного «ми». Усе скінчилося, і давно. Просто вона не хотіла бачити.
— Знаєш що, Андрію? — голос у неї став тихим, майже спокійним. — Владнайте. Тільки без мене.
Він насупився.
— Це як розуміти?
— Так і розумій, — Наталя підійшла до вікна, дивлячись на сірий двір. — Збирайте речі. Всі троє. Сьогодні.
Зависла тиша. Тільки капала вода з крана.
Інга відкрила рота, не вірячи:
— Це жарт?
— Ні, — Наталя обернулася. — Я більше не хочу, щоб ви тут жили.
— Ти з’їхала з глузду?! — верещала Інга. — Ми ж не просто так! У нас немає квартири!
— Це не моя проблема, — холодно сказала Наталя. — Я втомилася жити в цьому пеклі.
Андрій підвівся, підійшов ближче.
— Наташ, давай без дурниць. Ми ж сім’я.
— Сім’я — це коли поважають, — перебила вона. — А не коли живуть за чужий рахунок.
— Серйозно, ти нас виганяєш? — Павло похитав головою. — Прямо так? На вулицю?
— Так, — коротко відповіла Наталя. — На вулицю, якщо більше нікуди.
Інга закліпала віями, ніби не вірячи.
— Андрію, ти що стоїш?! Скажи їй хоч щось!
Андрій повільно повернувся до дружини.
— Наташо… ну ти не права. Це і моя квартира теж.
— Куплена до шлюбу, — нагадала вона, не підвищуючи голосу. — Тож — ні, не твоя.
Він завмер. Потім насупився, але сперечатися не став. У кімнаті стало тихо. Інга мовчала, дивлячись у підлогу, Павло відвів очі.
Наталя стояла посеред кухні — рівна, спокійна, ніби все це не з нею. Десь глибоко всередині майнуло відчуття полегшення. Її ніби відпустило.
— У вас півгодини, — сказала вона. — Потім я поміняю замок.
— Наташ… — Андрій ступив до неї, але вона відступила. — Не роби дурниць.
— Дурниця — це терпіти все це далі. А я — більше не буду.
Збори пройшли мовчки. Інга шипіла під ніс, Павло лаявся собі під ніс, Андрій мовчав. Наталя стояла в коридорі, не втручаючись. Кожен звук був гучнішим за звичайне — блискавка на сумці, кроки, стук дверцят шафи.
За сорок хвилин трійця стояла біля дверей.
— Ти ще пошкодуєш, — процідила Інга. — Ми до тебе більше не повернемося.
— Дуже на це сподіваюся, — відповіла Наталя спокійно.
Андрій затримався на порозі. Хотів щось сказати, відкрив рота — і закрив. Просто взяв пакет, надів куртку й вийшов.
Двері грюкнули.
Тиша.
Наталя стояла посеред квартири, слухаючи, як у трубах дзюрчить вода. Потім повільно пройшла у вітальню. На столі — липкі плями, на підлозі — лушпиння, порожні пляшки. Вона сіла на диван і видихнула.
Було дивне відчуття: не радість, не біль — просто пустка. Але ця пустка була правильна. Вільна.
Вона встала, взяла сміттєвий пакет, почала збирати все підряд — фантики, бляшанки, брудні серветки. Діяла машинально, без емоцій. Кожна річ, що летіла в пакет, ніби відрізала шматок минулого.
Усе скінчено.
Пізно вночі Наталя сиділа біля вікна. За склом — рідкі ліхтарі, гул машин. У квартирі — тиша, чисте повітря, порожній холодильник, але вперше за довгий час їй було спокійно.
Вона дістала телефон. Кілька пропущених від Андрія. Повідомлення: «Ти сама все зруйнувала. Сподіваюся, щаслива».
Вона дивилася на екран, потім вимкнула телефон і поставила його екраном униз.
— Так, щаслива, — прошепотіла вона.
Вперше за багато місяців — без насіння на килимі, без чужих голосів, без нескінченних докорів. Тільки вона і її дім.
Своє життя, нарешті.
