— Віро, як же можна так? До рідного батька на похорон не прийти! І як тільки земля тебе носить?
— Ну, його ж якось носила, отже — і мене витримує, — філософськи хмикнула Віра.
Після чого вимагла у матері цю тему більше не піднімати. З її точки зору, зробила вона все правильно: перевела на похорон двадцять тисяч гривень, що було не на шкоду бюджету і не шкода їй самій, висловила співчуття “нещасним осиротілим”. Ну а брати відгул на улюбленій, між іншим, роботі, щоб попрощатися з людиною, яку й живу-то бачити не хотілося…
— Яка ж ти невдячна! Батько відійшов у засвіти, а їй хоч би хни, — висловила Вірі своє невдоволення тим же вечором заплакана старша сестра.
— Всі там будемо, — знизала плечима Віра.
Сестра при розмові телефоном цього жесту, звичайно, не бачила, але неповагу Віри сімейними цінностями і фактом відходу близької людини вловила. Тому — знову обізвала молодшу сестру, сказала, щоб та не приповзала до них, якщо раптом щось, ну і взагалі — щоб забула їх і сім’єю більше не вважала.
— Та я й так цього не робила, — хмикнула Віра і поклала трубку.
Дзвінок був неприємний навіть не темою розмови, а тим, що змусив згадати про речі, які Віра старанно заштовхувала останні п’ятнадцять років глибше у свідомість. Мама Віри та її сестри Світлани, Вероніка, була переконана “б’є — значить, любить”.
А ще — “сім’я має бути повною” і “ти — мій хрест”. Хрест свій у вигляді батька Віри та Свєти жінка по життю несла з належною гордістю.
Ну а як же інакше! Вона ж сім’ю зберігає! Шлюб свій береже! Заради дітей чоловіка-п…’яниці й кухонного бо…йця терпить, щоб у них батько був.
Хоча по факту цього батька і не було ніколи. Гаразд, можливо, Віра не права і колись, у далекому її дитинстві, коли вона ще повзала, щось батьківське в цьому мужикові присутнє було.
Принаймні, на рідкісних фотографіях, що залишилися з тих часів, зображувався більш-менш пристойний чоловік з дітьми на колінах.
Але часи ті канули, а пам’яті про них у Віри не збереглося. Зате чітко пам’яталося те, як вдома не було чого їсти, бо тато не працював і сидів вдома, було йому дуже нудно, а тут друзі в гості заглянули і як же не нагодувати й не привітати таких поважних людей?
Ну й що, що на “поляну” пішла майже вся зарплата матері, на яку планувалося ледве-неледве жити, щоб від голоду ноги не простягнути, ще два тижні…
Пам’ятала Віра й про те, як доводилося засинати під звуки гулянки за стінкою. І як матері доводилося замазувати синці.
А ще — пам’ятала, що колись давно, коли була маленькою і нічого в житті не розуміла, дійсно жаліла цю хвору на голову жінку.
І вірила її словам, що чоловіка кидати не можна, що яка б там не була — але сім’я. Що така жіноча доля, доля, провидіння — називай, як хочеш.
Ось личить жінці такий чоловік — і нікуди тепер від нього їй не подітися.
Все змінилося, коли обидві дочки виросли. Свєта, у якої ні критичного, ні звичайного мислення не було, як такого, встигла обзавестися дитиною в одинадцятому класі.
Віра, на той момент уже гризла граніт науки в інституті, приїхала на квапливо організоване сестрине весілля і там зіткнулася з несподіваним прагненням батька якомога швидше видати її заміж.
За сина свого друга, якому Віра дуже подобалася. Те, що Вірі хлопець не милий, та й взагалі не особо-то й приємний, батька не хвилювало.
— Я сказав — заміж підеш, значить — підеш заміж! — гаркнув він тоді, гепнувши кулаком по столу. — У цьому домі я — господар, а не повинна сміти не те що права качати — рот тут відкривати.
Ти як дочку виховала, що вона батькові перечить?!
— Вірочко, роби, як він каже! Це ж батько, його слухатися треба, — прийнялася вмовляти Віру мати.
Мабуть, саме тоді до Віри остаточно дійшло те, що безуспішно намагалися їй пояснити у своїх відеоблогах різні психологи та навіть психіатри.
Що мати от з цим мужиком знаходиться цілком у своїй тарілці і в якійсь мірі навіть щаслива.
Що Вірі не треба її рятувати, витягувати і намагатися якось виправити ситуацію, адже при бажанні щось змінити людина б уже триста раз зробила все сама.
А все, що їй потрібно — звалювати подалі від цієї чудової сімейки та обірвати контакти, що Віра і зробила.
Наостанок вона, як порядна дочка, запропонувала матері піти з нею, благо що вже було, куди.
Хай і знімала вона так звану “студію”, яка колись була кімнатою гуртожитку, але місце для матері вже б знайшла, помістилися б якось на дванадцяти метрах.
Але мати йти не стала. І зв’язалася з Вірою тільки після кончини батька, коли знадобилися гроші на похорон.
Зв’язалася — і тут же почала заводити звичну шарманку про важливість пошани батька та матері, цінності сімейних зв’язків навіть з таким, яким став у результаті батько.
Віра терпіти не стала — послала і матір, і сестру.
А через півроку вже сестра дзвонила їй у сльозах, щоб поскаржитися на чоловіка.
Виявилося, що після смерті батька сестра разом зі своєю другою половинкою та дитиною перебралися до матері, де зять явив себе у всій красі.
Він і раніше-то Свєту колошматив, та тільки та приучена була матір’ю сміття з хати не виносити, от і не розповідала нічого.
А тут явив себе, як то кажуть, у всій красі.
— Розлучайся та викидайте його з квартири. Вона мамина, він там ніяких прав не має.
— Він же мій чоловік! Віро, як ти можеш таке радити?!
— А що ти від мене хотіла почути?
— Може, порадила б, як зробити так, щоб руки не розпускав. Або ось чоловік твій міг би з ним по-чоловічому поговорити.
— Та ось зараз прямо! Ще я чоловіка свого у ваші розбірки втягувати буду.
Знаємо ми цей сценарій: твій же потім піде заяву катати, а ти, як “пристойна дружина”, ще й свідчення проти мого даси.
Бачили, знаємо.
— Ну чому одразу свідчення? І я поговорити прошу, а не кулаками махати.
— Розмовляти там марно, Свєт. Або кидай його, або терпи далі, як мама вчила.
— Пожалкуєш ще, що у допомозі відмовила, — сестра кинула трубку.
Слова її виявилися пророчими — ще через два роки з нею зв’язалися спочатку з поліції, а потім — з органів опіки.
Повідомили про те, що злітівший з котушок “зятьок” все ж таки відправив на той світ “улюблену дружину”.
А як усвідомив, що наробив — сам же слідом за нею пішов.
Останньому Віра була тільки рада, та й Свєту було не особо-то й шкода. Єдиний, хто в цій ситуації викликав співчуття — дочка Свєти Віка, яка у свої десять років чудово розуміла, що саме сталося, хай і не на очах у неї все трапилося.
Розуміла, як виявилося, занадто добре. Тому що коли Віра з чоловіком забрали її до себе, якось сказала їм, що дуже рада, що все закінчилося.
І що раніше, з батьками, їй було жити погано, а тепер добре, бо ніхто не кричить та не скандалиться.
А бабуся, мабуть, з головою не дружить, раз говорить, що раніше було добре, а зараз Віка бідна та нещасна, та ще й у чужих людей живе, які родинні зв’язки не поважають та виховати її нормально не зуміють.
Претензії щодо виховання бабуся і Віці, і Вірі висловлювала регулярно, в результаті добившись того, що онучка відмовилася з нею спілкуватися так само, як колись зробила дочка.
Дивлячись на небогу, Віра щиро сподівається, що разом з її матір’ю в їхній сім’ї підуть на той світ і її догми.
І більше ніхто й ніколи не скаже в їхньому роду своїм дочкам чи сестрам, що сім’ю треба зберегти будь-якою ціною, що терпіти треба будь-якого чоловіка і що іншого виходу немає.
Вихід — він є завжди, головне — захотіти його відшукати
