Слова матері, наче іржаві цвяхи, застрягли в пам’яті Надії.
«Ти, Надю, як перекотиполе. Ні кореня, ні плоду. Тільки вітер у голові та чужі міста під підошвами». Відтоді кожна поїздка до рідного дому стала схожою на добровільне відбування.
Черговий візит розпочався з важкого мовчання на кухні. Марія Іванівна з гуркотом ставила на стіл тарілки, ніби кожна з них була звинувачувальним вироком.
— Знову схудла, — нарешті кинула мати, не дивлячись на доньку. — Одні очі лишилися. Чим ти там харчуєшся? Своїми звітами?
— Мамо, я нормально їм. Просто багато роботи, — Надія намагалася тримати голос рівним, але пальці вже мимоволі стискали край скатертини.
— Робота! — фиркнула Марія Іванівна. — Яка це робота — в екран дивитися? От у сусідки Люби донька — фармацевт.
Шанована людина, в білому халаті, завжди при ліках. А ти? Сьогодні тут, завтра там. Хіба це життя для жінки?
— Це називається кар’єра, мамо. Я керую відділом, у мене в підпорядкуванні двадцять людей. Я сама купила машину, сама плачу за оренду квартири в центрі…
— Квартиру вона орендує! — сплеснула руками мати. — Гроші на вітер! За ці кошти вже б дім тут відбудували, або хоч би заміж вийшла нормально. Ось, до речі, Сашко з третього під’їзду питав про тебе. Такий господарний став, вікна в хаті замінив.
Надія відчула, як всередині закипає те саме «перчисте» роздратування, яке вона так довго намагалася придушити.
— Сашко? Той самий Сашко, який минулого літа не міг два слова докупи зв’язати, бо від нього тхнуло дешевим запахом?
Мамо, ти серйозно пропонуєш мені «господарного» неблагополючного?
— Він не неблагополучний! Він просто розслабляється після зміни! Ти занадто високо літаєш, Надю. Дивись, щоб крила не обпалила. Кому ти будеш потрібна зі своїми звітами через десять років? Собаці своєму?
— Краще собаці, ніж чоловіку, який буде перевіряти, чи достатньо жирний у мене борщ! — вигукнула Надія, підхоплюючись зі стільця.
— О, бачте, яка пані! Борщ їй не такий! — Марія Іванівна теж перейшла на підвищені тони. — Я тебе виховала, щоб ти людиною була, а ти стала сухою гілкою. Жодного тепла, жодної поваги до старших. Приїде раз на місяць, посидить з кислим обличчям і тікає.
— Бо тут неможливо дихати! — Надія почала міряти кухню кроками. — Кожне твоє слово — це або докір, або маніпуляція. Я приїжджаю, бо люблю тебе, бо хочу поділитися успіхами, а чую лише про Любину доньку та вікна Сашка! Чому ти ніколи не запитаєш: «Надю, ти щаслива?» Чому тебе цікавить тільки мій штамп у паспорті та наявність городу?
— Бо щастя в порожнечі не буває! — відрізала мати. — Щастя — це коли є для кого готувати, за ким прибирати і кому залишити цей дім. А ти свій дім проміняла на офісний стілець.
— Я проміняла задуху на свободу, мамо! — голос Надії тремтів. — Ти хочеш, щоб я жила твоїм життям? Щоб я терпіла, як ти терпіла батька? Щоб я рахувала копійки від зарплати до зарплати, але зате «як у людей»? Дякую, я цього вже надивилася.
— Ти… ти просто егоїстка! — Марія Іванівна відвернулася до вікна, і Надія побачила, як здригнулися її плечі. — Я хотіла як краще. Хотіла, щоб ти була під боком.
— «Під боком» чи «під контролем»? — вже тихіше запитала Надія. — Знаєш, чому я приїжджаю все рідше? Бо після кожної нашої зустрічі мені тиждень хочеться мовчати. Твої слова знищують у мені все живе. Ти не бачиш мене, мамо. Ти бачиш лише свою нездійсненну мрію про ідеальну доньку-господиню.
— Іди вже, — глухо промовила мати. — Твоя машина загороджує проїзд сусідам. Їдь у свій центр, до своїх важливих людей.
Надія хвилину стояла в дверях, дивлячись на напружену спину матері. Хотілося підійти, обійняти, вибачитися… але вона знала: варто лише торкнутися — і знову почнеться про Сашка, про борщ і про «порожнє життя».
— Я поїду, мамо. Але наступного разу я приїду лише тоді, коли ти захочеш почути мене, а не свій голос.
Двері зачинилися з легким клацанням. Надія сіла в машину, міцно стиснула кермо і довго дивилася на старий каштан під вікном. Туга, що оселилася в серці, стала ще важчою, але тепер до неї додався дивний спокій. Вона нарешті промовила те, що мовчало роками.
Минуло три місяці. Три місяці телефонного мовчання, яке переривалося лише короткими «жива-здорова» на свята.
Надія намагалася переконати себе, що так краще, але порожнеча всередині розросталася, як тінь у сутінках. Нарешті вона не витримала — сіла в машину і поїхала додому, не попередивши.
Коли Надя відчинила хвіртку, вона не побачила матері на городі. У хаті було незвично тихо. Марія Іванівна сиділа у кріслі біля вимкненого телевізора, тримаючи в руках стару фотографію.
— Приїхала все-таки, — тихо сказала мати, не піднімаючи очей. Голос її звучав не звинувачувально, а якось зношено.
— Приїхала, мамо. Хочу поговорити. Тільки давай сьогодні без «цвяхів».
— «Цвяхів»? — Марія Іванівна гірко посміхнулася. — Це ти так мої поради називаєш? Ну, проходь, «директоре». Чай будеш чи знову скажеш, що в мене заварка не така?
Вони сіли за той самий стіл. Повітря було наелектризоване, наче перед грозою.
— Мамо, я бачу, як ти дивишся, — почала Надія. — Ти знову шукаєш, до чого причепитися. Чому ти не можеш просто сказати: «Надю, я сумувала»?
— Бо в нашому роду не звикли телячі ніжності розводити! — раптом спалахнула мати. — Мене мати вчила, що любов — це коли дитина сита і в теплі. Я тобі сорочки виварювала, ночами не спала, коли ти хворіла! А тепер я ворог, бо хочу, щоб у тебе була опора в житті?
— Опора — це не Сашко з третього під’їзду, мамо! Опора — це коли я приходжу додому і відчуваю, що мене приймають будь-якою! А ти… ти як прокурор. Ти судиш кожен мій крок. Чому ти ніколи не пишалася тим, що я сама всього досягла?
— Пишатися? — Марія Іванівна з гуркотом поставила горнятко. — Чим? Тим, що ти живеш у скляній коробці й не маєш часу навіть квіти на підвіконні полити?
Ти кажеш «успіх», а я бачу самотність, загорнуту в дорогий папірець! Ти думаєш, ці твої підлеглі подадуть тобі склянку води, коли серце схопить?
— Ти знову за своє! — вигукнула Надія, відчуваючи, як обличчя пашить від гніву. — Твоя «склянка води» — це просто спосіб прив’язати мене до себе!
Ти боїшся моєї свободи, бо сама ніколи не була вільною. Тобі страшно, що можна жити інакше, ніж жила ти, бабця і всі сусіди!
— Як ти смієш! — Мати вхопилася за край столу. — Я життя поклала на те, щоб ти вивчила ту свою англійську, щоб у місто вибилася! Я останні копійки віддавала за твої курси!
— І тепер я повинна за це розплачуватися своєю особистістю? — голос Надії перейшов на крик. — Дякую за курси, мамо! Я поверну тобі гроші, якщо справа в цьому!
Але я не віддам тобі своє право вирішувати, з ким мені спати, що мені їсти і куди витрачати свій час!
— Гроші вона поверне… — Марія Іванівна раптом знітилася, її губи затремтіли. — Ти нічого не зрозуміла, Надю. Гроші мені твої не потрібні.
Мені страшно, що ти залишишся зовсім одна в тому своєму великому світі. Він холодний, доню. Він тебе пережує і виплюне, коли ти перестанеш бути «ефективною».
Надія замовкла. Вперше за багато років вона почула в словах матері не контроль, а первісний, майже дитячий страх.
— Мамо… — вона обережно накрила руку матері своєю. — Світ не такий страшний, якщо в тебе є внутрішній стрижень. І ти сама мені його дала. Твоя впертість — тепер моя сила. Тільки дозволь мені бути силою, а не твоїм відображенням.
Марія Іванівна довго дивилася на їхні руки. Потім важко зітхнула і відвернулася до плити.
— Ладно вже, філософе. Сашко той, до речі, одружився минулого тижня. На тій розведеній з пошти. Тепер вона за ним бігає, щоб додому прийшов.
Надія мимоволі засміялася. Це була ще не перемога, але це був перший мирний договір.
— От бачиш, — усміхнулася Надя, — світ не розвалився без мене в ролі дружини Сашка.
— Не розвалився, — буркнула мати, але в кутиках її очей з’явилися дрібні зморшки-промінчики. — Сідай уже, поїси нормально. Наварила борщу… не знаю, чи достатньо він для тебе «елітний».
— Найкращий у світі, мамо. Бо він твій.
Поїздка до міста планувалася як військова операція. Марія Іванівна збиралася так, ніби її кликали на аудієнцію до королеви: дістала зі сховища «вихідну» хустку та пальто, що пахло нафталіном і колишньою величчю.
Коли автівка зупинилася біля сучасного скляного хмарочоса, де знаходився офіс Надії, мати перехрестилася.
— Господи, Надю, це що — тут люди працюють? Воно ж усе прозоре! Як у акваріумі! А якщо хтось камінця кине?
— Мамо, спокійно, це броньоване скло, — усміхнулася Надія, проводячи матір через турнікети.
Усередині все було стерильно-білим, з мінімалістичними меблями та купою техніки. Марія Іванівна йшла по глянцевій підлозі так обережно, наче під нею був тонкий лід.
Коли вони зайшли до кабінету Надії, де на стіні висів величезний монітор із графіками, мати нарешті не витримала:
— І оце все? Оце твоя робота? Малювати кольорові парканчики на екрані? Надю, я думала, ти тут справді чимось керуєш, а ти… ти як дитина в розмальовках!
— Мамо, ці «парканчики», як ти кажеш, — це логістичні потоки цілої країни! — Надія відчула, як старе роздратування знову піднімає голову. — Якщо цей графік впаде, тисячі людей не отримають товар вчасно.
— Та що ви за люди такі! — сплеснула руками мати. — Усе у вас в кнопках! А де папери з печатками? Де черги під дверима? Оце сидиш сама, як сич у дуплі, і думаєш, що світ на тобі тримається?
— Я не сама, мамо! У мене команда в тринадцяти країнах! — Надія підійшла до вікна, намагаючись не зірватися.
— В тринадцяти? — Марія Іванівна підозріло примружилася. — І ти їх усіх знаєш? Чи так само, через телевізор бачиш? Ох, доню, не справжнє це все. Подує вітер, світло вимкнуть — і де твій успіх? Пшик! Порожнеча!
— Справжнє — це те, що дає мені змогу оплачувати тобі лікування, купувати продукти і почуватися людиною, а не додатком до плити! — Надія різко повернулася. — Ти приїхала сюди, щоб знову мене знецінити? Щоб сказати, що моє життя — це ілюзія?
— Я приїхала подивитися, чому ти додому не хочеш! — вигукнула мати, і її голос відбився від скляних стін. — А тепер бачу! Тут холодно! Тут навіть квітів немає справжніх, одні пластмасові! Ти тут замерзнеш, Надю! Тобі ж і поговорити немає з ким, окрім цих твоїх «потоків»!
— Мені є з ким говорити! У мене є друзі, є колеги…
— Колеги! — перебила мати. — Колеги — це до першої помилки. А потім вони тебе за ці самі «парканчики» і продадуть. Ти подивись на себе — ти ж навіть не посміхаєшся тут.
Ходиш, як натягнута струна. Хіба це те, про що я мріяла, коли тебе вчила? Щоб ти стала деталлю в цій залізній машині?
Надія хотіла видати довгу, гнівну тираду про сучасну економіку та самореалізацію, але раптом побачила відображення матері у скляній перегородці.
Маленька, сива жінка в старомодному пальті виглядала в цьому хайтек-офісі як прибулець із далекої, забутої планети. І в її очах був не гнів, а розпач. Вона справді не розуміла цього світу. Для неї безпека була в землі, в тяжкій праці, в тому, що можна помацати руками.
— Мамо… — Надія підійшла ближче й обережно взяла її за плечі. — Для тебе це холодне скло. А для мене — це висота, на яку я видерлася сама. Ти не повинна це любити. Ти просто спробуй повірити, що мені тут не холодно. Мені тут — світло.
Марія Іванівна довго мовчала, розглядаючи панораму міста за вікном. Машини внизу здавалися іграшковими.
— Високо, — нарешті тихо промовила вона. — Аж голова паморочиться. Тільки ти… ти хоч іноді вниз спускайся, Надю. До землі. Бо там, на висоті, повітря мало.
— Спускатимусь, мамо. Обіцяю.
Того вечора вони вперше не сварилися в ресторані. Мати довго вивчала меню, а потім замовила звичайний чай, сказавши, що «такі ціни — це гріх перед Богом». Але коли вони виходили, вона міцно тримала Надію під руку.
Туга не зникла зовсім — вони все ще були з різних світів. Але тепер між цими світами був збудований тонкий, крихкий, але все ж таки міст.
Юлія Хмара
