— Якби ж ти знала, як я тебе кохав, Ларочко! Більше за життя! — воркував мені на вушко одружений Юрик. Він ще не знав, що моє ім’я буде з ним назавжди. Моє ім’я, але не я.
— І я тебе дуже кохала. Коли ж ти, нарешті, розлучишся, Юро? Усі обіцянками годував… — я образилася й надула губки.
З Юрою ми познайомилися на роботі. Так би мовити, службовий роман. Юра, прийшовши до нашого інституту, якось одразу мене, та й не лише, зачарував, полонив. Я безоглядно в нього закохалася. Дівчатка з нашого відділу таємно підморгували Юрі, стріляли «котячими» віченьками, і мене це підстебувало ще більше.
Я вирішила, що цей чоловік і є моя доля. Здавалося, що щастя в мене в руках, і я його не випущу, не упущу, не дам вислизнути. Та все частіше мене мучили сумніви, кружляли неясні підозри. Виявилося, я була у блаженному невіданні…
Одного разу подруга сказала:
— Ларисо, я нещодавно бачила твого Юрку з миловидною жінкою та дівчинкою. Всі вони трималися за руки й весело щебетали.
— Ти помилилася, Юра не одружений. Ми скоро подамо заяву в РАЦС, — безжурно відповіла я подрузі, а темні думки вже роїлися в голові.
— Можливо, помилилася. Але його заливистий сміх не переплутаєш ні з чиїм… — уважна подруга не вгамовувалася.
А я тут же помчала до Юри розбиратися, пред’являти «докази».
— Дурнусько, ось, подивись у мій паспорт. Чистий, як свіже, біле простирадло. Віриш кому попаде, — Юра демонстративно розкрив паспорт. У нього він був ще старого зразку у вигляді книжки. Штампа про шлюб, справді, не було.
— Добре. А хто ж та жінка з дівчинкою? — хотіла й не хотіла почути правду.
— Сестра з небогою. Задоволена? Що це за допити з пристрастю? Ти ж мені поки не дружина, Ларочко, — схоже було, що Юра сердиться.
Я з задоволенням відчула себе винуватою. Поцілувала коханого й погрозила пальчиком. Так, на всяк випадок…
Наступного дня я зустріла свого давнього знайомого.
— Привіт, Ларисо! Сто років не бачив тебе. Хося, стій, неправда. Нещодавно спостерігав за тобою в кафе. Ти була з чоловіком. Ви сиділи за столиком біля вікна. Відразу видно, що закохана. Нікого й нічого навколо не помічала. Я вирішив вам не заважати, — мій давній знайомий відкрито й широко посміхнувся.
— Привіт, Толику! Мені ніхто не зможе завадити. Скоро виходжу заміж. Ти як живеш? Одружився-розлучився? — неохоче, для пристойності, поцікавилася я справами старого знайомого.
— Все нормально, Ларо. Ось тобі мої контакти. Мало що… Згодяся, може. А той чоловік, з яким ти воркувала, — мій сусід. Незвичайний хвалько, теревеня, вертопрах. Ну, поки, Ларочко, спішу, — Толик якось тепло, по-рідному, на мене подивився, підморгнув, сунув у руку візитку й побіг.
Я стояла посеред вулиці, в руках тримала візитку Толика, не знала, що й думати про почуте. На душі була невиразність, якась муть. Відганяла чорні думки, змушуючи себе думати про добре.
Я продовжувала шалено кохати Юру, сподівалася на швидкий шлюб. Будувала грандіозні плани на сімейне життя. Юра, однак, не поспішав.
— Треба ж підготуватися до весілля, — серйозно говорив мій наречений.
З часом мої надії танули, як пластилін на батареї, як сніжинка на долоні.
Одного разу я побачила здалека свого знайомого Толика. Крикнула йому що є сили, боялася, загубиться в натовпі. Толик обернувся й розплився в усмішці. Ми так зраділи несподіваній зустрічі!
І таким Толик мені здався домашнім, простим, без зарозумілості, хлопцем, що захотілося подовше побалакати зі старим другом, детальніше дізнатися про його життя.
— Я так рада тебе бачити! — щиро захлинулася я від своїх слів.
— Я теж! Може, вип’ємо кави в мене вдома? Побалакаємо спокійно, не набігу. Коли ще зустрінемося? — Толик взяв мене під руку й потягнув до автобусної зупинки, не чекаючи відповіді.
Вдома в Толика жіночою рукою «не пахло». Цей факт мене чомусь приємно здивував.
— Ти холостий, Толю? — запитала я й дуже чекала ствердної відповіді.
Толик метушився, варив каву, ставив пляшку вина на стіл, частував цукерками.
— Бачу, джентльменський набір у тебе завжди напоготові. Так? — запитала я з ноткою ревнощів.
— Нууу… Іноді дозволяв собі пожартувати, — зніяковівши, відповів Толик.
Ми за щирою бесідою не помітили, як за вікном стемніло.
— Шкода, але мені час іти, — вимовила я з жалем.
— Запропонував би тобі залишитися, але нареченsй не личить з такого починати, — усміхнувся захмелілий Толик.
Давній друг пішов мене проводжати. Ми вийшли з під’їзду. Назустріч нам йшов Юра. Я одразу кинулася до нього з обіймами. Юра, налякавшись, різко мене спинив. Я стала, немов укопана. Нічого не розуміла.
— Тату, чому ти нас з мамою обігнав? Зачекай, мені страшно в темряві, — дівчинка, років восьми, міцно притулилася до Юри.
Ах, ось воно що! Сімейна ідилія.
Толик пригорнув мене, і ми поспішили, боячися запізнитися на останній автобус. Я самотньо сиділа в автобусі й гірко плакала. Кому повірила? Обвів мене навколо пальця. А в нього самого дружина, донечка. Чего ж тобі, Юрику, не вистачає? Штампа в паспорті?
Наступного дня я взяла відгул. Не хотілося бачитися з Юрою. Образилася на нього, сильно. Ближче до вечора Юра прийшов до мене з букетом червоних троянд і багатослівними вибаченнями.
— Прости, Ларисо! Не хотів тобі казати, що в мене є сім’я. Але я ось-ось розлучуся. Повір. Я кохаю тебе й лише тебе, — переступав з ноги на ногу Юра, не наважуючись звично зайти до мене в квартиру.
Я великодушно впустила, пахучі троянди поставила у вазу, приготувалася до чергового каяття залицяльника. Юра ніжно поцілував мене в щічку. Я не відштовхнулася. Мабуть, відчувши себе прощеним, Юрик набрався сміливості:
— Скажи, ти знайома з Толиком?
— Так, знаю його з дитинства. Гарний хлопець. Спокійний, щедрий, душевний, — намагалася я дражнити Юру.
— Хм… Я погано його знаю. Сусід і все, — Юра говорив байдуже й не йшов на мої хитрощі.
А я забувала про Толю й віддавалася палаючій пристрасті, невгасимому коханню. Юра — мій! Я відніму його у дружини, у доньки, у всіх на світі!
…Минуло півроку. Я залишалася все в тому ж статусі незаміжньої й чекаючої дівчини.
Юра все обіцяв і обіцяв. Правда, все частіше я бачилася за чашкою кави з Толею. Він мене заспокоював, знаходив потрібні слова, дарував милі дрібнички. У компанії Толі мені було затишно, безжурно, приємно. Йому, як подружці, я повіряла всі свої дівочі таємниці.
— Толику, як ти думаєш, Юра одружиться зі мною? — питала я у друга дитинства.
— Ні, Ларисо, не одружиться. Відомо, на яскравий цвіт завжди летить метелик. Погуляє з тобою й кине. Хоча, ні, не кине. Ти зручна. Завжди під рукою. Він буде з тобою, доки ти дозволяєш. Як то кажуть, цілував ворон курку до останнього пір’я, — Толя віщував тверезу правду.
Але мені не хотілося це чути. Я ображалася й ішла від Толі, гучно ляскаючи дверима. Згодом все повторювалося: я знов приходила до Толика, плакала у нього на плечі, радилася. Толя довго терпів, потім видав:
— Ларисо, виходь за мене заміж. Годі дурницями займатися. Я тебе кохаю, — Толик спритно надів мені на палець обручку.
Я злякалася й швидко зняла подарунок:
— Забери, знадобиться. А я — не твоя наречена.
— Ларо, подумай. Адже ти в наречених у цього Юрика до пенсії можеш пробовтатися. Навіщо тобі красти чуже кохання, розбивати сім’ю? Потім лікті кусатимеш. Як то кажуть, на чужому нещасті… А я вмію чекати, з відповіддю не поспішай, — Толик поклав кільце в оксамитову коробочку й закрив її.
У ту мить мені здалося, що саме зараз вирішується моя доля, та й все життя. Переді мною стояв хлопець. Красивий, розуміючий, закоханий. Чого ж ще? Навіщо впертися?
— Ти правий, мені треба міцно подумати, — зібралася я йти.
Я чекала на зупинці свій автобус. Толик, як завжди, стояв поруч і щось смішне розповідав. Я обернулася, на лавці сиділа… дружина Юри з перекривленим від страждання обличчям.
— Дівчино, будь ласка, викличте «Швидку», — звернулася до мене страждалиця. Я миттю згадала, що Юра в цей час у відрядженні. Тобто, допомоги його дружині-бідоласі чекати нізвідки.
Толик одразу ж оцінив ситуацію, зупинив першу-ліпшу машину. Ми допомогли жінці сісти на заднє сидіння. Толик і я швидко застрибнули в салон автомобіля. Він скомандував здивованому водієві:
— Шефе, до найближчого пологового! Терміново!
Мені всю дорогу довелося розважати й відволікати дружину Юри. Нарешті, ми приїхали. Передали жінку в руки лікарів. За годину з пологового зали вийшов лікар і направився до нас:
— Жінка питає, як вас звати, дівчино? Вона хоче назвати донечку ім’ям рятівниці.
— Лариса, — автоматично вимовила я й не могла прийти до тями від подиву. Лікар кивнув головою й пішов.
Толик сміявся:
— Ну от, принесло ж Юрі! Тепер з твоїм іменем на все життя буде пов’язаний.
— Толику, приймаю пропозицію вийти за тебе заміж, — перепочинувши від непередбачених клопотів, сказала я, ще не вийшовши з пологового.
Толя витягнув оксамитову коробочку з кільцем з кишені:
— Ось і знадобилося, — мій новий наречений знову й назавжди надів мені обручку на палець.
Ось ми й заручилися. На душі стало легко й радісно. Я подзвонила Юрі й привітала його з народженням донечки… Ларочки. Не дочекавшись відповіді, відключила телефон.
…Через рік з того ж пологового чоловік Толя забирав мене з новонародженим сином… Ось такі несподівані повороти долі…
