Мар’яна стояла перед знайомими дверима на шостому поверсі будинку на Подолі, тримаючи в руках ключ, який п’ятнадцять років лежав у шухляді з написом «на чорний день».
Ключ був холодний, іржавий по краях, але замок клацнув так само легко, як у 2009-му, коли вона востаннє зачиняла ці двері за собою.
Вона не знала, чого чекати. Олег міг давно продати квартиру. Міг одружитися вдруге. Міг викинути все її.
Але вона прийшла саме сьогодні, 12 листопада, у день, коли вони колись розписалися в РАЦСі на Хрещатику й сміялися, що «дванадцяте число, щоб не забути».
Повітря в коридорі пахло старим деревом і… кавою. Тією самою «Арабікою», яку вони купували на Андріївському узвозі.
Мар’яна зняла чоботи й тихенько пройшла на кухню.
І завмерла.
На столі, на тому самому місці, де завжди стояла її чашка, стояла вона.
Біла, з синім написом «Марі, ти моє щастя».
Тріснута ручка (ще з 2007-го, коли вона випадково вдарила об кран).
Плямка від кави всередині, яку вона ніколи не могла відмити до кінця.
Чашка стояла там, ніби нікуди й не зникала п’ятнадцять років.
— Привіт, Марю… — почулося з-за спини.
Вона різко обернулася.
Олег стояв у дверях кухні, в старому светрі з діркою на лікті, з сивиною на скронях, але з тими самими очима. Трохи вологими.
— Я… я думав, що ти ніколи не повернешся, — сказав він тихо. — Але ключ я не міняв. Просто… не зміг.
Мар’яна не могла відірвати погляду від чашки.
— Ти її… весь цей час тримав на столі?
Олег кивнув.
— Спочатку я думав: приберу, коли минеться. Потім — коли перестану прокидатися з думкою про тебе. Потім — коли зустріну іншу.
А потім зрозумів, що не хочу.
Вона стояла — і мені здавалося, що ти просто вийшла в магазин по хліб.
Я пив з неї каву щодня.
Іноді розмовляв з нею.
Звучить божевільно, правда?
Мар’яна підійшла ближче й торкнулася чашки кінчиками пальців. Гаряча. Він щойно пив.
— Я думала, ти мене ненавидиш, — прошепотіла вона.
— Я пробував. Років п’ять старанно пробував. Не вийшло.
Вона підняла очі.
— А я… я тебе забути теж не змогла. Просто боялася повертатися. Думала, ти давно щасливий без мене.
Олег гірко всміхнувся.
— Щасливий? Я купив собаку, щоб хоч хтось мене чекав удома. Назвав Марою. Її не стало три роки тому.
Потім купив квіти в горщиках — всі засохли.
А чашка… чашка пережила всіх.
Мар’яна сіла на табуретку, ту саму, на якій колись сиділа, підібгавши ноги, і малювала йому серця на запітнілому склі.
— Пам’ятаєш, як ти казав: «Якщо колись підеш — забери свою чашку, бо без неї я не зможу пити каву»?
— Пам’ятаю. Я тоді жартома. А ти пішла й залишила. І я справді не зміг. Купив десять нових — усі стояли в шафі. А пив тільки з цієї.
Він підійшов ближче, обережно, ніби боявся, що вона розчиниться.
— Марю… а чому ти сьогодні прийшла?
Вона дістала з кишені маленький конверт.
— Мені виповнюється сорок. Я вирішила, що якщо до цього дня не поверну свою чашку — втрачу себе назавжди.
Я відкрила конверт — там був той самий квиток на потяг Київ — Львів, який вона колись купила й не поїхала.
— Я тоді поїхала до мами в Львів. Думала на тиждень. Залишилася на п’ятнадцять років.
Олег взяв квиток, провів пальцем по даті.
— Я знав. Мама твоя дзвонила раз на рік, на мій день народження. Казала: «Вона питає, чи ти живий-здоровий». Я просив передати, що живий. І що чашка на місці.
Мар’яна засміялася крізь сльози.
— А я думала, ти мене проклинаєш.
— Проклинав перші три роки. Потім почав просити пробачення. У чашки.
Він налив каву в дві чашки — свою стару й її. Постав перед нею.
— Вип’єш?
Вона взяла чашку обома руками, ніби боялася, що зараз прокинеться.
— Я боялася, що ти одружений. Що в тебе діти. Що ти мене виженеш.
— Я пробував зустрічатися. Двічі. Одного разу дійшло до знайомства з батьками. А потім я привозив дівчину додому, вона брала твою чашку — і я мало не кричав: «Не чіпай!».
Вона питала: «Чия це?». Я казав: «Колись була одна дівчинка. Залишила чашку й пішла».
Вони більше не дзвонили.
Мар’яна пила каву й плакала в неї.
— Олеже… я тоді пішла, бо думала, що ти перестав мене любити. Ти працював по вісімнадцять годин, приходив — і одразу спати. Я кричала, що мені самотньо. Ти казав: «Я заради нас стараюся». А мені здавалося — заради себе.
Він сів навпроти, як колись.
— А я думав, що ти пішла до того хлопця з твоєї роботи. До Сашка.
— До Сашка? — вона розсміялася. — Він одружився через місяць після мого від’їзду. У них уже троє дітей.
— Я знав. Але легше було думати, що ти в когось, ніж що ти просто від мене втомилася.
Вони довго мовчали. Тільки годинник цокав — той самий, з зозулею, що колись дратував її до сказу.
— А пам’ятаєш, як ми купили цю чашку? — тихо запитала Мар’яна.
— Пам’ятаю. Ти сказала: «Якщо колись посваримося — розіб’ємо її, щоб не миритися на півдороги».
А я сказав: «Тоді краще не сваритися взагалі».
Вона поставила чашку на стіл.
— Я повернулася забрати її. Думала: якщо вона ще тут — значить, ще є шанс.
Олег простягнув руку й накрив її долоню своєю.
— Вона завжди була тут. І я теж.
Мар’яна подивилася йому в очі.
— А якщо я зараз візьму чашку й знову піду?
— Тоді я піду за тобою. Хоч із цією чашкою в руках. Хоч по всьому Києву.
Вона всміхнулася вперше за п’ятнадцять років так, як посміхалася тільки йому.
— Тоді давай краще залишимо її тут. На столі. Назавжди.
Олег встав, підійшов до шафи, дістав другу чашку — нову, однакову, тільки без тріщини.
— Я купив її п’ять років тому. Думав, якщо ти колись повернешся — будеш пити з нової. А цю я залишу собі. На пам’ять про те,
як довго я чекав.
Мар’яна взяла нову чашку, подивилася на стару.
— Ні. Давай навпаки. Я п’ю зі старої. Бо я вже з тріщиною. А ти — з нової. Ти ж мене чекав цілим.
Він обійняв її так міцно, що кава ледь не вихлюпнулася.
— Марю… пробач, що не поїхав за тобою тоді.
— Пробач, що не повернулася раніше.
— Залишишся?
— Назавжди.
Вони пили каву до півночі. Потім до ранку.
Потім вийшли на балкон — той самий, де колись цілувалися під дощем.
Київ спав унизу, а в них у кухні горіло світло й стояла одна чашка на столі.
Та сама.
З тріснутою ручкою й вічним написом «Марі, ти моє щастя».
І більше ніхто її звідти не прибирав.
Ніколи.
Олеся Срібна
