— Які гроші в конвертах, мамо? Ви взагалі чуєте, що я кажу? Там порожнеча! Листівки з віршиками з інтернету про «золоті гори», а всередині — повітря!
Максим стояв посеред вітальні, заставленої залишками весільного декору, і його руки помітно тремтіли.
— Ваші родичі з села три дні їли осетрину, пили французький напій і виносили їжу торбами. Вони гуляли так, ніби це останній день Помпеї. А тепер ви спокійно п’єте чай і кажете, що кредит за цей триденний «бенкет марнославства» посеред біди маємо виплачувати ми з Юлею? Де логіка, мамо? Де ваша совість?
Тамара Петрівна навіть не здригнулася. Вона повільно опустила чашку на блюдце, видавши ледь чутний металевий дзвін. Її обличчя було маскою абсолютного спокою, яку вона відточувала десятиліттями.
— Не підвищуй на мене голос, Максиме. Я — твоя мати, і я краще знаю, що таке гідність. Гроші — це ресурс, він приходить і йде. Сьогодні в кишені пусто, а завтра ти заробиш золоті гори. Але повагу сусідів і родичів без грошей не купиш. Весь Хмельницький тепер знає: ми — не випадкові люди на цьому святі життя. Ми господарі. А ти ведеш себе як дрібний крамар, рахуючи копійки після такого тріумфу.
Максим і Юля познайомилися в Хмельницькому, в самому серці його ділового ритму — на речовому ринку. Це був не просто ринок, це була школа виживання, де вони обоє з ранньої юності допомагали батькам піднімати сімейний бізнес. Юля була дівчиною «земною» у найкращому розумінні цього слова. Вона знала ціну кожній гривні, кожному мозолю на руках батька. Її мрії були архітектурно точними: вона хотіла власну невелику кав’ярню з панорамними вікнами та затишну двокімнатну квартиру, де не буде чутно сусідів через стінку. Вона хотіла стабільності, якої їй бракувало в роки стихійної торгівлі.
Максим здавався їй людиною, здатною побудувати цей світ разом із нею. Він був працьовитим, але в його очах завжди палахкотів вогник романтизму. Проте за його спиною, мов важкий шлейф від весільної сукні, тягнувся величезний клан родичів із Кам’янця-Подільського. Це була ціла армія дядьків, тіток і троюрідних племінників, для яких «суспільна думка» була єдиним мірилом успіху.
Коли Максим освідчився на даху старого будинку під світло вечірнього міста, Юля, сміючись від щастя, прошепотіла:
— Максе, коханий, давай зробимо це для нас. Не треба цих гучних ресторанів. Давай просто розпишемося, запросимо батьків на вечерю, а всі наші заощадження — і ті, що мої тато з мамою відклали, і твої — пустимо на перший внесок. Це буде наш внесок у наше майбутнє, а не в чужі шлунки.
Максим тоді щиро кивнув. Він вірив, що зможе протистояти натиску. Але він недооцінив силу «материнського обов’язку» Тамари Петрівни.
— Ти що, хочеш, щоб мене в селі засміяли? — Тамара Петрівна розіграла справжню виставу, як тільки почула про плани молодих. Вона хапалася за серце, пила корвалол і дивилася на сина так, ніби він щойно повідомив про кінець світу. — Я тебе одна піднімала, я чекала цього дня тридцять років! У нас двісті чоловік рідні! Що я їм скажу? Що мій син — жебрак, який не може пригостити родину? Ні, весілля має бути таким, щоб люди роками згадували!
Вона буквально відсторонила молодих від підготовки. Батьки Юлі, прості люди, які звикли довіряти сватам, віддали всі свої триста тисяч гривень — гроші, які вони збирали по зернині, відмовляючи собі в лікуванні та відпочинку. Вони вірили, що це інвестиція в щастя доньки.
Але Тамарі Петрівні було мало. Її апетит ріс із кожним переглядом журналів про життя зірок. Вона замовила найдорожчий зал в області, кортеж із білих лімузинів, що перекривали рух у центрі міста, і «цвях програми» — квітковий фонтан. Це була монументальна конструкція з живих білих орхідей, лілій та рідкісних екзотичних рослин. Він мав підсвічуватися лазерами, а навколо мав плавати штучний туман із запахом ванілі. Тільки за цей фонтан, який мав зів’янути вже через добу, було сплачено суму, еквівалентну річній оренді квартири в новобудові.
Коли гроші почали закінчуватися за два тижні до дати, Тамара Петрівна притиснула сина до стіни:
— Потрібно ще двісті тисяч. На елітний коньяк і флористику. Юлі не кажи, вона в тебе дівчинка проста, не зрозуміє розмаху. Візьми кредит, віддасте з подарунків. Там такі гості будуть — золотом засиплять!
І Максим здався. Він потай від нареченої підписав папери в банку, заганяючи їхнє ще не створене сімейне життя в боргову петлю.
День весілля був схожий на сюрреалістичний сон. Юля стояла біля того самого фонтану і відчувала, як її нудить від нудотного запаху лілій. Вона дивилася на триповерховий торт заввишки майже в людський зріст і розуміла: кожна троянда на ньому — це місяць їхньої майбутньої каторжної праці.
Гості вели себе передбачувано. Далекі родичі, яких Максим не бачив з дитинства, голосно вимагали «продовження банкету», критикували «недостатньо просмажене м’ясо» і потай набивали пластикові контейнери делікатесами. Тамара Петрівна сяяла. Вона ходила між столами, мов королева, приймаючи компліменти за свій «бездоганний смак».
— Юлічко, глянь на цей фонтан! — шепотіла вона невістці, стискаючи її плече до болю. — Весь Інстаграм тільки про нас і гуде! Це успіх, дівчинко! Тепер ти ввійшла в хорошу сім’ю!
А наступного ранку в орендованій квартирі, де навіть не було нормальних меблів, настав час «жнив». Конверти відкривалися один за одним у гнітючій тиші. Порожньо. Листівка з 200 гривнями. Знову порожньо. Купюра в 500 гривень від «найближчих друзів». Дядько Василь, який хизувався своїми статками, поклав 20 євро і візитку своєї фірми.
Коли остання листівка була відкладена, стало зрозуміло: сума в конвертах не покривала навіть витрат на оренду лімузинів. Величезний борг перед банком «світився» червоним, а батьківські гроші просто зникли в шлунках двох сотень людей.
Життя перетворилося на пекло. Максим працював на трьох роботах, приходячи додому лише для того, щоб провалитися в чорний сон. Юля брала підробітки бухгалтером, фрілансила ночами, але відсотки по кредиту з’їдали все. Вони не могли дозволити собі навіть нових черевиків, тоді як Тамара Петрівна продовжувала вимагати уваги та фінансової допомоги, бо «мамі треба підтримувати статус».
Остання крапля впала, коли Юля дізналася, що Максим знову взяв мікропозику, щоб оплатити матері поїздку в санаторій, поки вони самі харчувалися лише крупами та дешевими овочами.
— Ти розумієш, що ти робиш? — кричала Юля, і її крик був сповнений відчаю. — Ми не живемо, ми обслуговуємо твою матір і той клятий фонтан! Ми винні банку цілий статок за квіти, які згнили два роки тому! Твоя мати не любить тебе, Максе. Вона любить картинку, яку ти їй створюєш ціною свого життя. Це кінець. Я більше не можу бути декорацією в цьому цирку.
Юля пішла. Судовий процес був довгим і виснажливим. Тамара Петрівна з’являлася на засіданнях у новому капелюшку і голосно розповідала всім присутнім, яку «невдячну змію» вони пригріли.
— Яке щастя ви сподівалися побудувати на чужих грошах? До того ж, взятих у кредит під величезні відсотки?— запитав суддя, дивлячись на виснаженого Максима.
Той не відповів. Він лише гортав у телефоні фотографії з весілля. На одній із них він стояв на фоні фонтану — величного, сяючого, штучного. Тоді він здавався йому символом успіху. Тепер він бачив у ньому лише могильну плиту для своєї любові.
Вони розлучилися. Юля поїхала до Польщі, де за кілька років важкої праці змогла повернути батькам борг і почати відкладати на ту саму омріяну кав’ярню. Вона навчилася жити для себе, а не для «людей».
Максим залишився один у місті, де кожен куточок нагадував йому про поразку. Він ще довго виплачував залишки кредиту за зів’ялі орхідеї. Його обличчя передчасно постаріло, а очі втратили той романтичний блиск.
А Тамара Петрівна? Вона досі збирає сусідок на чай. Вона відкриває важкий оксамитовий альбом і зітхає:
— Подивіться, дівчата, який фонтан! Найкращий в області був! П’ять видів орхідей, лазери… Я синові зробила королівське свято. Шкода, невістка виявилася дрібною душою. Не витримала сімейного побуту, втекла за кордон за легкими грошима. Не нашої породи була, слабенька. Але ж як ми тоді гульнули! Досі люди згадують і заздрять!
Вона закриває альбом, не помічаючи, що на фотографіях її син з кожним кадром виглядає все менш живим. Для неї свято триває, навіть якщо воно побудоване на руїнах чужих життів.
