Осіння злива нещадно била в шибки старої хрущовки, наче намагалася змити залишки затишку з квартири Галини Петрівни.
Вона саме розливала по чашках ароматний чай із чебрецем, коли в коридорі пролунав важкий, рішучий стукіт у двері.
На порозі стояв її тридцятирічний син Денис. У руках він стискав величезну синю валізу, з якої стирчав рукав його улюбленої флісової кофти.
Весь його вигляд — змоклі пасма волосся, що прилипли до чола, опущені плечі та похмурий погляд — промовляв про катастрофу.
Галина Петрівна сплеснула руками, ледь не впустивши заварник:
— Денисе? Синочку, що сталося? На тобі ж лиця немає! Ви що, затопили когось?
— Мене виставили, мамо, — глухо кинув Денис, проходячи в коридор і з гуркотом кидаючи валізу на лінолеум. — Просто вказали на двері. Як якогось бездомного цуцика.
— Як це — виставили? — Галина Петрівна відчула, як у грудях закипає гаряча хвиля обурення. — Хто? Мар’яна?!
— А хто ж іще, — Денис важко сів на табурет у кухні, навіть не знявши мокрої куртки. — Сказала, що їй набридло тягнути все на собі. Уяви собі, заявила, що я не чоловік, а меблевий гарнітур у квартирі!
— Та вона геть розум втратила?! — Галина Петрівна аж повітря ротом ковтнула від обурення. — Ти — не чоловік? Та ти змалечку зі мною і на риболовлю, і в походи! Ми ж разом ту тумбочку в передпокій збивали, ти кожен цвях знаєш, як тримати! Та ти золото, а не син!
— Ну от, а їй усе не так, — ображено буркнув Денис, витягуючи з кишені телефон і миттєво занурюючись у стрічку новин. — То розетка іскрить, то замок заїдає. Я ж сказав, що зроблю на вихідних. Чого влаштовувати істерику в суботу вранці?
Галина Петрівна не могла заснути всю ніч. Перед очима стояв син — її гордість, її єдина опора, якого якась невдячна дівчина посміла вигнати з дому. «Ну ні, — думала жінка, затято згортаючи ковдру. — Я цього так не залишу. Треба навчити молодь поваги».
У неділю вранці Галина Петрівна вже стояла на порозі квартири сина та невістки, рішуче тиснучи на дзвоник. Двері відчинила Мар’яна. Вигляд вона мала втомлений, під очима залягли темні кола, а на лоб спадало розпатлане пасмо.
— О, Галино Петрівно, — тихо сказала невістка, не поспішаючи відходити від дверей. — Доброго дня. Якщо ви за речами Дениса, то я ще не все зібрала.
— Які речі, Мар’яно?! — Галина Петрівна буквально протиснулася всередину, відсунувши невістку плечем. — Ти що собі дозволяєш? Хто так поводиться з законним чоловіком? Вигнала серед ночі, як собаку! Ти взагалі межі знаєш?
— А ваш син не розповів, чому він пішов із валізою? — Мар’яна схрестила руки на грудях, її голос затремтів, але в очах спалахнув гнів.
— Бо ти примхлива істеричка! — відрізала Галина Петрівна, проходячи у вітальню. — Ну й що, що шафа перекошена? Ну й що, що кран капає? Хіба через це руйнують сім’ю? Чоловік приходить з роботи втомлений, він має право відпочити, посидіти в телефоні! А ти тільки пиляєш його зранку до ночі! Просити треба вміти, лагідніше бути, по-жіночому!
— Лагідніше?! — Мар’яна ледь не задихнулася від обурення. — Галино Петрівно, я три місяці благала його полагодити поріг у ванній, бо через нього можна перечепитися й голову розбити! Я сама вчора крутила той кран, бо ми ледь сусідів не затопили, поки ваш «золотий син» лежав на дивані й дивувався, чого я нервую!
— То й що? Важко кран підкрутити? Жінки завжди все вміли і не вмирали від цього! — Галина Петрівна гордо підняла підборіддя. — Я Дениса сама ростила, без батька, і сумки важкі носила, і ремонт робила. І нічого, жива-здорова! А ти зніжена занадто!
— Ах, сумки носили?! — Мар’яна раптом перейшла на крик, її обличчя почервоніло. — То, по-вашому, це нормально, що я тягну з супермаркету п’ять кілограмів картоплі та бутль води, а ваш син іде поруч із порожніми руками, бо у нього, бачите, «спина після офісу втомилася»?!
— Не перебільшуй! Можна й два рази сходити, якщо важко! — не поступалася свекруха.
— Мені не можна два рази! І один раз не можна! Мені взагалі нічого важчого за два кілограми піднімати не можна! — крикнула Мар’яна, і її голос раптово зірвався на хрип.
— Це ще чому? Що за панські вигадки?
— Тому що я чекаю дитину, Галино Петрівно! — випалила Мар’яна, і в кімнаті на мить повисла дзвінка, оглушлива тиша. — У мене загроза зриву. Лікар чітко сказав: повний спокій і жодних фізичних навантажень.
Галина Петрівна кліпнула раз, другий. Вона розгублено озирнулася на незастелене ліжко, на коробки в кутку.
— Дитину?.. — тихо перепитала вона. — А Денис… Денис знає?
— Знає! — гірко крикнула Мар’яна, і з її очей нарешті бризнули сльози. — Знає вже три тижні! І знаєте, що він зробив, коли я попросила його допомогти донести пакети, бо мені живіт тягнуло?
Він сказав:
«Ой, Мар’яш, ну не починай, там усього один квартал пройти, не придумуй собі хвороб». Мені дитина дорожча за такого чоловіка, зрозумійте ви нарешті! Я краще сама її на ноги поставлю, ніж буду доглядати за двома дітьми одночасно — одним немовлям і одним тридцятирічним!
— Та ти… ти геть здуріла! — Галина Петрівна спробувала повернути собі колишній впевнений тон, хоча всередині в неї все похололо. — Хочеш дитину без батька залишити? Сама ж потім прибіжиш, плакати будеш! Хто тобі поможе?
— Хто завгодно, тільки не той, кому наплювати на власну родину! — Мар’яна рішуче підійшла до вхідних дверей і відчинила їх навстіж. — Ідіть, Галино Петрівно. І синочка свого забирайте. Годуйте його, жалійте, захищайте від злих дружин. А мені треба відпочивати. Мені не можна нервувати!
Галина Петрівна йшла вулицею, навіть не помічаючи, що дощ припинився. У голові був повний безлад. З одного боку, її душила образа за сина: ну як так можна — вигнати, нагримати, не поважати?
Він же не п’є, гроші в хату якісь-не-якісь приносить, не гуляє.
З іншого боку, в пам’яті виринув спогад тридцятирічної давнини. Вона сама, при надії, тягне важке відро з водою, бо колишній чоловік пішов «відпочивати з хлопцями». Тоді вона пообіцяла собі, що її син буде іншим. Що він буде дбайливим, сильним, справжнім захисником.
«Невже я щось прогледіла? — гарячково думала жінка, підходячи до свого будинку. — Невже я так оберігала його від труднощів, що він виріс сліпим до чужого болю? Навіть до болю власної дружини при надії?».
Вона відчинила двері своєї квартири. На кухні було тепло. Денис усе так же сидів за столом, у тих самих навушниках, ліниво гортаючи екран телефону. На плиті вистигав чай.
— О, мамусь, повернулася? — не знімаючи навушників, кинув він. — Ну що там ця божевільна? Заспокоїлася? Скоро мені речі забирати, чи вона сама привезе?
Галина Петрівна мовчки зняла пальто. Вона дивилася на сина, якого вважала ідеальним, і вперше в житті їй стало по-справжньому страшно.
Юлія Хмара
