Марина ніколи не думала, що математика підведе її у найважливіший момент життя. Вона звикла, що 2+2 завжди дорівнює чотири, а баланс або сходиться, або ні. Але коли рік тому в її житті з’явився Артур, уся звична логіка полетіла шкереберть.
Артур був тим самим «справжнім чоловіком», якого вона вже й не сподівалася зустріти після болісного розлучення. Спокійний, надійний, із доброю посмішкою.
Найбільше Марину підкупило те, як швидко він знайшов спільну мову з її 16-річною донькою Вікою. Підлітковий вік — річ тонка, але Артур став для дівчини старшим другом: ненав’язливо купував їй підліткову косметику, давав кишенькові гроші й спокійно відпускав до подруг на ночівлю, заслуживши абсолютну довіру.
Але в Артура був свій «багаж» — дев’ятирічна донька Христина. Дівчинка жила не з мамою, а з бабусею, Любов’ю Степанівною. Мама Христини, Альона, за офіційною версією, вже два роки як поїхала до Мюнхена «на заробітки».
Марина спочатку щиро співчувала жінці, якій довелося поїхати у світ за очі заради дитини. Проте згодом математичний склад розуму Марини почав помічати дивні розбіжності.
Одного вечора Марина гортала стрічку соцмереж і випадково натрапила на профіль колишньої дружини Артура. Те, що вона там побачила, зовсім не нагадувало важку працю заробітчанки.
— Артуре, а поглянь-но сюди, — Марина розгорнула екран телефона перед чоловіком. — Твоя Альона, судячи з фото, важко працює в нічних клубах Баварії. Дивись, яка сукня. А ось вона на відпочинку в Альпах.
Артур важко зітхнув, не підводячи очей від тарілки з вечерею:
— Марин, ну що я зроблю? Це її життя. Вона надсилає щось Христинці… інколи.
— Що «інколи», Артуре? — спалахнула Марина. — За той рік, що ми разом, вона передала ОДИН пакунок з німецькими шоколадками і якимись дешевими іграшками! Це так виглядає материнська турбота на заробітках? Вона просто влаштовує своє особисте життя, скинувши дитину на твою маму і на твою кишеню!
— Я батько, Марино. Я зобов’язаний допомагати, — тихо відповів він.
— Допомагати — так! П’ять тисяч гривень аліментів щомісяця — це законні гроші, які ти віддаєш стабільно. Але чому твій телефон щодня розривається від дзвінків твоєї мами?
Марина не перебільшувала. Останні місяці перетворилися на фінансове детективне розслідування. Любов Степанівна телефонувала Артуру по тричі на день.
«Артурчику, Христинці треба нові туфельки, старі тиснуть», «Артурчику, тут така курточка гарна на знижках, скинь дві тисячі», «Синку, треба дитині вітаміни купити».
І з картки Артура слухняно зникали тисячі. При цьому Марина, яка працювала вчителькою математики у школі й вела купу учнів на репетиторстві, бачила, що Любов Степанівна сама раптом розквітла: зробила дорогий манікюр, наростила вії і повністю оновила гардероб. А апогеєм став літній відпочинок — бабуся повезла 9-річну Христину в Туреччину.
— На які гроші, Артуре? — допитувалася Марина, коли вони підраховували збитки наприкінці серпня. — Ми збирали на генератор до зими, бо світло вимикають постійно! І де ті гроші? Пішли на курорт для твоєї мами?
— Вона повезла мою доньку на море! Дитині потрібне морське повітря! — підвищив голос Артур, втрачаючи терпіння.
— Твоя мама сама хотіла на море, а дитиною просто прикрилася! — не відступала Марина. — Ти працюєш на фірмі, де твій дохід залежить від відсотків.
Минулого місяця ти отримав всього вісім тисяч, і майже все пішло твоїй мамі! А нам за що жити? За мої копійки від репетиторства? У тебе є інша родина, ти про це не забув? Твоя донька живе на повному забезпеченні, поки твоя колишня розважається в Німеччині, а твоя мати тягне з тебе останні жили!
Артур закрив обличчя руками.
— Я домовлюся з мамою. Я скажу, щоб вона зменшила апетити. Обіцяю.
Обіцянка протрималася рівно до наступної суботи. Артур і Марина пили чай на кухні, коли телефон чоловіка знову завібрував. На екрані світилося: «Мама».
— Так, мамо, я слухаю, — втомлено відповів Артур.
— Артурчику! — голосно, так, що було чути навіть Марині, защебетала Любов Степанівна. — Ми тут з Христинкою в центральному універмазі. Вона побачила такі чудові роликові ковзани! Просто мрія! Скинь мені на картку півтори тисячі, ми зараз підберемо захист і шолом.
— Мамо… — Артур кинув панічний погляд на Марину, яка миттєво напружилася. — У мене зараз порожньо на картці. Зовсім.
Залишилися гроші тільки на бензин до зарплати.
— Ой, та що ти таке кажеш! — невдоволено підібгала губи мати на тому кінці дроту. — Ми тут поруч, за рогом. Ми зараз підійдемо, ти даси готівкою. У тебе ж є якась заначка вдома. Все, чекай, ми вже йдемо!
Трубку поклали. Марина повільно поставила чашку на стіл.
— Які ролики, Артуре? На вулиці середина жовтня! Через два тижні сніг може випасти!
— Марино, благаю, не починай. Вона вже йде сюди. Ну не вижену ж я дитину?
За десять хвилин у двері подзвонили. На порозі стояла Любов Степанівна — при повному параді, з яскравим макіяжем і незадоволеним виразом обличчя, тримаючи за руку маленьку Христину.
— Ну, здрастуйте, — сухо кинула свекруха, навіть не дивлячись на Марину. — Артуре, давай гроші, бо там продавець тримає товар, а нам ще треба встигнути до закриття.
Марина не витримала. Вона вийшла в коридор, схрестивши руки на грудях.
— Любов Степанівно, доброго дня. А у мене до вас питання. Навіщо дитині ролики впритул до зими? Може, логічніше було б купити їй теплу зимову куртку чи чоботи?
— А тебе, Марино, ніхто не питає! — миттєво спалахнула свекруха, міняючись в обличчі. — Ти чого в чужу кишеню заглядаєш? Ти рахуй гроші своєї доньки, а до моєї онуки не лізь!
— Це не чужа кишеню, це бюджет моєї родини! — твердо відповіла Марина, підходячи ближче. — Артур щомісяця віддає п’ять тисяч гривень. Це величезні гроші на одну дев’ятирічну дитину, якщо витрачати їх з розумом. Але ви щодня вигадуєте нові забаганки.
Чому ви не зателефонуєте Альоні в Мюнхен? Нехай матуся з Німеччини вишле пару сотень євро на ролики своїй доньці! Чи вона взагалі забула, що в неї є дитина?
— Ти як розмовляєш зі старшими?! — заверещала Любов Степанівна, аж Христинка злякано притислася до її пальта. — Яка ти невихована жорстока жінка! Мачуха, справжня мачуха! Тобі шкода шматка хліба для сироти при живій матері!
— Мені не шкода хліба, мені набридло, що ви обкрадаєте власного сина! — відрізала Марина. — Подивіться на себе: манікюр, салони, Туреччина! Ви ж просто тягнете з Артура гроші на власні забаганки, прикриваючись дитиною! На злодієві, як кажуть, і шапка горить! Тому ви так і кричите!
— Ах так?! — Любов Степанівна задихалася від обурення, її обличчя пішло червоними плямами. — Артуре! Ти чув, як ця вчителька твою матір ображає?! Злодійкою мене назвала! Свинею нерізаною скоро назве! Ходімо звідси, Христинко, нам тут не раді! Не треба нам ніяких роликів від такого батька, який дозволяє витирати об власну матір ноги!
Свекруха з силою шарпнула дівчинку за руку, так що та мало не впала, з гуркотом зачинила за собою вхідні двері і побігла вниз по сходах.
У квартирі повисла залізобетонна тиша. Артур стояв у коридорі, важко дихаючи. Його руки тремтіли.
— І навіщо ти влаштувала цей цирк? — нарешті тихо, але з люттю в голосі запитав він. — Для чого ти її спровокувала? Вона ж літня людина! Вона виховує мою дитину!
— Спровокувала? — Марина гірко усміхнулася. — Я просто поставила логічні запитання, на які у неї не було відповідей. Тому вона й влаштувала цю істерику з криками на весь під’їзд, причому при малій дитині. Вона не соромилася лаятися при
Христинці! Тобі самому не огидно, що з тебе роблять дійну корову?
— Це моя мати, Марино! І це моя донька!
— А я твоя дружина! — Марина підійшла впритул і зазирнула йому в очі. — Я не проти Христини, вона чудова дівчинка і ні в чому не винна.
Але чому весь цей фінансовий тягар лежить виключно на тобі й на нашому бюджеті? Чому Альона живе в своє задоволення в Європі, твоя мама оновлює гардероб, а ми не можемо купити банальний генератор на випадок блекауту? Ти просто розриваєшся на дві родини, і в результаті страждаємо ми.
Артур нічого не відповів. Він розвернувся, пішов у кімнату й зачинив за собою двері.
Марина залишилася стояти на кухні біля холодної чашки чаю. Як математик, вона чітко розуміла: якщо в рівнянні забаганки однієї сторони ростуть у геометричній прогресії, а доходи іншої залишаються сталими, система рано чи пізно вибухне.
Питання було лише в тому, чи витримає цей вибух їхнє кохання.
Галина Червона
