Поліна сиділа за маленьким столиком у затишній кав’ярні “Аромат Мрії”, що ховалася в тихому провулку старого міста.
Осіннє сонце ледь пробивалося крізь запітнілі вікна, а аромат свіжозвареної кави змішувався з запахом коричних булочок.
Навпроти неї сиділа Ліза, її найкраща подруга з університетських років, яка завжди мала на все готову відповідь. Поліна виглядала втомленою: під очима темні кола, волосся недбало зібране в хвіст, а в руках вона тримала чашку з лате, яку вже давно не пила.
Вона щойно розповіла Лізі про свої проблеми з чоловіком Андрієм — фінансові труднощі, постійні сварки через гроші, і те, як вона, працюючи на двох роботах, намагається утримувати сім’ю.
Ліза, з її яскравою помадою і впевненим поглядом, відкинулася на стільці і склала руки. Вона завжди була такою — прямолінійною, впевненою в собі, ніби весь світ мав крутитися навколо неї.
— Слухай, Полінко, це проблема чоловіка, де йому гроші взяти, а жінка має право не працювати, — заявила Ліза голосно, ніби оголошувала універсальну істину. — Якщо чоловік не може сам заробити, то нехай батьки йому допомагають. Потрібно відразу донести чоловікові і його сім’ї, що ти королева, і це не обговорюється!
Поліна здивовано підняла брови, але не змогла стримати усмішку. Ліза завжди говорила так, ніби цитувала з якогось мотиваційного підручника для королев.
— Лізо, ти серйозно? — запитала Поліна, розмішуючи ложечкою в чашці. — Андрій намагається, але його робота… ну, ти знаєш, в IT зараз криза, клієнти не платять вчасно. А я… я ж не можу просто кинути все і сказати:
“Я королева, годуй мене!”
Ліза фиркнула і нахилилася вперед, її очі блищали від ентузіазму.
— Саме так і треба! Пам’ятаєш мою історію з Вітьком? Він теж починав з того, що “гроші закінчилися, почекай”.
А я йому одразу: “Вітьку, я не твоя служниця, я твоя королева. Хочеш, щоб я була щаслива? Зароби на це!” І знаєш, що? Він пішов до батьків, позичив гроші, знайшов нову роботу. Тепер ми в Іспанії відпочиваємо двічі на рік. Треба встановлювати правила з самого початку, Полінко. Чоловіки — як діти, їх треба направляти.
Поліна задумалася. Вона любила Андрія, вони були разом вже п’ять років, одружилися три роки тому. Але останнім часом все пішло шкереберть: Андрій втратив великого клієнта, борги накопичувалися, а Поліна, працюючи менеджеркою в магазині і фрілансером ввечері, відчувала себе виснаженою. Може, Ліза права? Може, пора заявити про себе?
— А якщо він образиться? Або його батьки? Вони й так не в захваті від мене, кажуть, що я “занадто незалежна”, — зітхнула Поліна.
— Тим більше! — вигукнула Ліза, привертаючи увагу сусіднього столика. — Скажи їм: “Я королева в цій сім’ї, і мої правила.
Якщо не подобається — двері там!” Повір, вони звикнуть. Жінки мусять цінувати себе, інакше чоловіки сядуть на шию.
Розмова тривала ще годину. Ліза розповідала історії про своїх подруг, які “стали королевами” і тепер живуть як у казці, а
Поліна слухала, ніби вбираючи кожне слово. Коли вони розійшлися, Поліна почувалася натхненною. “Може, це мій шанс змінити все?” — подумала вона, йдучи додому.
Того вечора Андрій повернувся пізно, втомлений і роздратований. Він працював фрілансером в IT, розробляючи сайти, але останні місяці клієнти затримували оплати, а нові проекти не з’являлися.
Поліна приготувала вечерю — просту пасту з овочами, бо на більше грошей не вистачало. Вони сіли за стіл, і Поліна вирішила: зараз або ніколи.
— Андрію, нам треба поговорити, — почала вона серйозно.
Він підняв голову від тарілки, його очі були червоні від монітора.
— Що сталося, кохана? Ще один рахунок прийшов?
— Ні, не про те. Про нас. Про мене. Я більше не можу так. Я працюю зранку до ночі, а ти… ти обіцяв, що все налагодиться, але нічого не змінюється. Я думаю, це твоя проблема — де гроші взяти. Я маю право не працювати.
Андрій завмер з виделкою в руках.
— Що? Полінко, ти серйозно? Я намагаюся, ти ж знаєш! Криза, клієнти не платять…
— Якщо не можеш сам заробити, нехай батьки допомагають, — перебила вона, згадуючи слова Лізи. — І взагалі, я хочу, щоб ти зрозумів: я королева в цій сім’ї, і це не обговорюється. З самого початку треба було так сказати.
Андрій поклав виделку і подивився на неї, ніби бачив уперше.
— Королева? Полінко, ти що, з глузду з’їхала? Ми команда, ми разом тягнемо це все. Мої батьки? Вони пенсіонери, у них самих ледь на ліки вистачає!
— Ось бачиш, ти вже сперечаєшся, — сказала Поліна, намагаючись тримати голос твердим, хоч усередині все тремтіло. — Ліза каже, що треба відразу донести правила. Я не хочу бути тією, хто все на собі тягне. Я заслуговую на краще.
Андрій встав, його обличчя почервоніло.
— Ліза? Ця твоя подруга, яка змінює чоловіків як рукавички? Ти її слухаєш? Добре, якщо ти королева, то я хто — слуга? Я йду спати, завтра поговоримо.
Він пішов до спальні, грюкнувши дверима. Поліна залишилася сидіти за столом, серце калатало. “Я зробила правильно, — подумала вона. — Тепер побачимо, що буде”.
Наступні дні були напруженими. Андрій мовчав, працював ще більше, але не просив допомоги в батьків. Поліна, натхненна Лізою, вирішила не відступати. Вона зателефонувала свекрусі, пані Олені, щоб “донести правила”.
— Добрий день, Олено Іванівно, — почала Поліна, намагаючись звучати впевнено.
— Привіт, Полінко. Що трапилося? Андрій щось накоїв?
— Ні, просто хочу сказати: я королева в нашій сім’ї, і якщо Андрій не може забезпечити, нехай ви допомагаєте. Я маю право не працювати.
На тому кінці лінії запанувала тиша, а потім пані Олена вибухнула:
— Що? Королева? Дівчинко, ти що, фільмів надивилася? Ми з чоловіком на пенсії, а ти нам таке кажеш? Андрій нам розповів, що ти влаштувала скандал. Якщо ти така королева, то чому не допомагаєш чоловікові? В наш час жінки теж працювали!
— Це не обговорюється, — відрізала Поліна, як радила Ліза. — Я заслуговую на повагу.
Пані Олена фиркнула і поклала слухавку. Поліна відчула себе переможницею, але ввечері Андрій повернувся розлюченим.
— Ти дзвонила моїй мамі? — кричав він. — Вона в сльозах! Каже, що ти нахабна і невдячна. Полінко, що з тобою? Раніше ти була іншою!
— Я просто захищаю себе, — відповіла вона. — Ліза каже…
— Знову Ліза! — перебив Андрій. — Може, хай Ліза з тобою живе? Я намагаюся знайти нову роботу, але ти мене тиснеш!
Сварка тривала до ночі.
Поліна лягла спати з головним болем, але не відступила. Вона вирішила: з завтрашнього дня не працюватиме понаднормово. “Нехай він крутиться”, — подумала вона.
Минуло два тижні. Поліна звільнилася з фрілансу і працювала тільки в магазині, але й там почала брати відпустки. Гроші закінчувалися, рахунки накопичувалися. Андрій знайшов тимчасовий проект, але цього було мало. Одного вечора він сів навпроти неї і сказав спокійно:
— Полінко, давай поговоримо без криків. Я розумію, ти втомилася. Я теж. Але цей твій “королевський” підхід… Він руйнує нас. Мої батьки образилися, кажуть, що ти насміхаєшся з них.
— Вони не розуміють, — відповіла Поліна. — Ліза каже, що справжні чоловіки самі все вирішують.
Андрій зітхнув.
— Ліза одинока, Полінко. Вона дає поради, але не живе ними. Давай спробуємо разом. Я знайду роботу, а ти… може, повернешся до фрілансу?
Поліна похитала головою.
— Ні. Я королева. Твоя черга.
Андрій встав і пішов гуляти. Тієї ночі він не повернувся додому — залишився в друга. Поліна плакала, але дзвонила Лізі.
— Лізо, він пішов! Що робити?
— Тримайся! — відповіла Ліза. — Він повернеться, коли зрозуміє, що без тебе не може. Ти королева, пам’ятай!
Але Поліна почувалася не королевою, а самотньою.
Минуло ще місяць. Андрій повернувся, але стосунки були холодними. Він знайшов нову роботу — програмістом в компанії, зарплата була кращою. Батьки позичили гроші на борги. Поліна, бачачи зміни, почала пом’якшуватися, але не зізнавалася.
Одного дня вони поїхали до батьків Андрія на вечерю, щоб помиритися.
Пані Олена зустріла їх прохолодно.
— Ну, королево, сідай, — сказала вона саркастично. — Що, тепер ми слуги?
— Мамо, не починай, — втрутився Андрій.
Поліна сіла, відчуваючи себе незручно.
— Олено Іванівно, вибачте. Я не хотіла образити. Просто… життя важке.
Пані Олена зітхнула.
— Життя важке для всіх. Ми з чоловіком 40 років разом, обидва працювали. Королеви в палацах живуть, а не в двокімнатних квартирах.
Вечеря пройшла напружено, але в кінці пані Олена сказала:
— Полінко, якщо ти справді королева, то будь мудрою. Допомагай чоловікові, а не тисни.
Поліна задумалася. На зворотному шляху вона сказала Андрію:
— Може, я перегнула. Давай будемо командою.
Андрій усміхнувся.
— Нарешті! Я люблю тебе, Полінко. Але королеву з тебе погана — краще будь моєю партнеркою.
З часом Поліна зрозуміла, що поради Лізи не для всіх. Вона повернулася до фрілансу, але тепер вони ділили обов’язки.
Андрій став більше заробляти, і вони навіть поїхали у відпустку. Ліза, дізнавшись, сказала:
— Ну, ти здалася. Але якщо що — дзвони, королево!
Поліна засміялася.
— Дякую, Лізо, але я знайшла свій баланс.
Історія Поліни стала уроком: бути королевою — це не про вимоги, а про взаємну повагу. А кав’ярня “Аромат Мрії” залишилася місцем, де почалися зміни.
