Як Тетяна за рік свого “заробітчанства” встигла змінити чотири країни
Тетяна не була з тих, хто боїться труднощів. Ще з дитинства вона звикла покладатися лише на власні сили. Коли їй виповнилося дев’ятнадцять, вона зробила вибір, який назавжди змінив її життя.
Вона вирішила їхати на заробітки. В Україні жінка не могла знайти гідну зарплату, і після року роботи за професією, зрозуміла: майбутнє треба будувати власноруч, хай навіть за тисячі кілометрів від рідного дому.
Першою країною стала Польща. Знайомі порадили роботу на ягідних плантаціях.
“Робота не з легких, але гроші якісь матимеш”, — сказали їй.
Тетяна, недовго думаючи, купила квиток і з туристичною візою перетнула кордон. Але реальність виявилася куди жорсткішою.
Жити довелося в кімнаті з ще й сімома жінками. Гуркіт чужих голосів, скрип ліжок, втомлені обличчя. Вставати о четвертій ранку, працювати до ночі, без вихідних.
А ще постійний страх перед перевірками.
“Якщо прийдуть — ховайся під стіл або тікай через чорний хід”, — навчали її досвідченіші жінки, які вже довше працювали.
Іноді їй здавалося, що вона потрапила у пастку без виходу. Але вона мовчки стискала зуби і продовжувала працювати.
Після кількох років у Польщі вона вирішила спробувати щастя в Чехії. Робота у теплицях здавалася трохи кращою, хоч спина боліла не менше, але принаймні не доводилося боятися рейдів поліції.
Там вона познайомилася з Лесею, жінкою, яка вже більше десяти років жила за кордоном.
” Тетяно, тут теж не мед, але краще, ніж на ягодах. Та й платять трохи більше. Може, знайдемо тобі щось краще?” — запропонувала Леся.
Але незабаром у Тетяни з’явилася ідея поїхати в Іспанію. Там працювали її родичі, і вона сподівалася, що зможе закріпитися.
Однак доля зіграла з нею злий жарт. Після кількох місяців нелегального перебування її депортували. Це був удар, після якого їй довелося довго оговтуватися.
” Здається, ніби весь світ проти мене,” — прошепотіла вона в слухавку матері, коли вперше за довгий час змогла додзвонитися додому.
” Доню, ти сильна. Ти все зможеш”, — пролунало у відповідь.
Коли Тетяна влаштувалася в Парижі, їй було вже тридцять чотири. Її чоловік працював тут на будівництві, і вона вирішила спробувати знову.
Але й тут не все було гладко.
” Три місяці без роботи,” — зітхала вона, розповідаючи родичам.
” А я пів року сиділа без роботи,” — відмахнулася одна жінка. Ніхто не поспішав допомагати.
Тетяна вирішила діяти сама. Вона розмістила десятки оголошень, обдзвонила купу ресторанів і нарешті отримала шанс працювати кухарем у маленькому кафе.
Вона готувала від душі, вкладаючи у страви не лише вміння, а й частинку себе. І невдовзі власник закладу сказав:
” Ви готуєте так, що люди приходять саме за вашими стравами. Залишайтеся, у вас талант”.
Це був її маленький, але такий важливий тріумф. Нарешті вона відчула, що всі її випробування були недаремні.
Тепер вона повертається додому раз чи двічі на рік. Там її чекає донька. Кожен від’їзд стає для неї випробуванням.
” Мамо, коли ти вже повернешся назавжди?” — питає дівчинка.
” Скоро, моя люба. Скоро…” – відповіла Тетяна.
Але коли це “скоро” настане, Тетяна не знає.
Вона лише знає, що заради майбутнього своїх дітей вона готова боротися далі.
Олеся Срібна
