— Якщо цей гусак зараз не влізе в духовку, я подам на розлучення. Прямо тут, на кухні — між теркою для моркви й банкою горошку. І мені байдуже, що сьогодні 31 грудня.
Віра здула мокре пасмо, яке вже годину лізло в очі, й з ненавистю глянула на птаха. Гусак — жирний і самовдоволений — дивився на неї у відповідь своїм пупирчастим боком, ніби знущався. Він був величезний. Надто величезний для їхньої старої духовки, яка й так працювала на чесному слові й одній молитві.
На годиннику було 18:00 — саме той час, коли кожна поважна господиня вже мала б стояти у красивій сукні з келихом ігристого й легкою усмішкою, а не в заляпаному фартуху з виразом обличчя невдоволеної кухарки. Але Віра стояла саме так.
Навколо вирувало пекло. Квартира гуділа, мов розворушений вулик. У великій кімнаті надривався телевізор, йшла якась комедія, але жінка її не дивилася. Ставила за звичкою, щороку те саме. З ванни долинало виття фена — це Лєна. Донька намагалася за двадцять хвилин зробити на голові голлівудську хвилю, бо о восьмій мала бути у друзів. Діма, син, голосно горлав у своїй кімнаті, перекрикуючи гру на комп’ютері.
Чоловік Андрій був зайнятий найважливішою справою. Він лагодив гірлянду.
— Віро, ну ти глянь, а! — вигукнув він із зали.
І в його голосі було стільки дитячого захвату, що Вірі захотілося жбурнути в нього ополоником.
— Я знайшов! Там просто контакт відійшов у синьої лампочки. Зараз я її ізолентою примотаю — і буде, як у Лас-Вегасі!
Віра тихо заричала крізь зуби, як тигриця, в якої відбирають останній шмат м’яса.
— Андрію! — крикнула вона, з силою запихаючи деко з гусаком усередину розпеченої шафи. — Залиш ти ту гірлянду, накрий краще на стіл. У нас через шість годин Новий рік, а в мене ще холодець на балконі не схопився!
— Зараз, зараз, Віруню, — озвався чоловік. — От тільки ввімкну, перевіримо — і я весь твій.
Віра грюкнула дверцятами духовки. Все. Гусак усередині. Тепер залишалося тільки молитися, щоб він пропікся і не згорів. Вона повернулася до плити. Там, на чотирьох конфорках, одночасно шкварчало, булькало й парувало. Картопля для пюре доходила до кондиції, вимагаючи, щоб із неї злили воду. Яйця для салату теж просилися, щоб їх зняли з плити й сунули під холодну воду.
Фен у ванні завив на якійсь захмарній ноті — видно, Лєнка ввімкнула турборежим. Гусак у духовці зашипів, вимагаючи ще жару. Андрій у залі радісно клацнув тумблером подовжувача.
— Ну, з Богом, — донеслося звідти.
І Бог відповів гучним, сухим хлопком.
У ту ж секунду гудіння фена обірвалося, захлинувшись на півздоху. Телевізор згас, забравши з собою діалоги фільму. Комп’ютер Дімки пискнув і виключився. Лампочки під стелею блимнули раз, другий — і згасли остаточно.
На кухні запанувала темрява — густа й абсолютна, розбавлена лише слабким помаранчевим сяйвом вуличних ліхтарів, що пробивалося крізь заінілі вікна. Стало так тихо, що Віра почула, як стукає її власне серце. Потім потягло паленою пластмасою.
— Ой… — сказав Андрій із темряви зали. Голос у нього був винуватий. — Схоже, гірлянда була зайвою.
Віра стояла посеред кухні, стискаючи в руці рушник. Вона повільно видихнула, вдихнула. У носі щипало від запаху гару. Це були не просто вибиті пробки. Судячи із запаху, щиток на сходовому майданчику вирішив влаштувати власний феєрверк.
— Мамо, — пролунав примхливий голос Лєни з ванни. — У мене волосся мокре. Ти що, світло вимкнула?
— Інтернет зник, комп’ютер не працює! — це вже Діма. — Тату, ну ви що там витворяєте?
Віра намацала в темряві табуретку. Ноги раптом стали ватяними, м’якими, як переварена локшина. Вона сіла, сперлася ліктями об стіл — і розсміялася. Спочатку тихо, потім голосніше. Це був сміх людини, яка щойно зрозуміла: все. Кінець перегонів. Фініш. Гусак не пропечеться. Волосся не висохне. Гру програно.
Андрій, шаркаючи капцями, з’явився у дверному отворі кухні. В руці в нього тремтів вогник запальнички, вихоплюючи з темряви його розгублене обличчя.
— Віруню, ти чого плачеш?
— Сміюся, Андрюшо, сміюся, — Віра витерла сльози краєм фартуха. — Ти хотів Лас-Вегас? Вітаю, ми в блекауті.
— Та нічого, зараз увімкну, — бадьоро почав він, але осікся. — Хоча… там у щитку так бахнуло. Слухай, а телефони заряджені?
Звісно ж, ні.
Телефон Віри лежав на підвіконні з п’ятьма відсотками — вона весь день базікала з подругами й мамою, приймаючи привітання. Діма свій посадив іграми. У Лєни, як завжди, вічно сідає акумулятор. У Андрія залишалося відсотків п’ятнадцять. Він посвітив екраном і набрав аварійну службу.
— Алло, дівчино, з наступаючим. Так, у нас тут ситуація. Вулиця Крива, будинок сорок… Ага. Як це — багато заявок? Дівчино, у нас Новий рік. У нас гусак… Що? Вночі?..
Андрій опустив руку з телефоном. Екран згас.
— Ну? — спитала Віра, хоча вже знала відповідь.
— Сказали, бригади на виїзді. Район старий, мережі не витримують. Будуть не раніше першої ночі.
У коридорі зашурхотіло, й на кухню ввалилися діти.
— В сенсі — вночі?! — обурилася Лєна, тримаючи в руці марний шматок пластику, який колись був дорогим феном. — Мені виходити через сорок хвилин! Як я піду з мокрою головою? І як я таксі викличу без інтернету?
— У мене, взагалі-то, теж плани, — буркнув Діма. — Ми з пацанами домовлялися.
Віра подивилася на них — на своїх улюблених, дорослих, але таких безпорадних дітей. Потім перевела погляд на темну духовку, де повільно остигав недожарений гусак.
— Значить так, — сказала вона несподівано твердим голосом. — Плани міняються. Гусака не буде. Гарячого не буде. Таксі теж не буде.
— І що робити? — розгублено спитав Діма.
Віра встала. В темряві вона почувалася дивно спокійною, ніби з її плечей зняли величезний рюкзак із цеглинами, який вона тягла останні два тижні: купити подарунки, скласти меню, прибрати квартиру, нарізати, зварити, не забути, встигнути, відповідати. Все. Не встигла. Не зробила. І світ не завалився.
— Що робити? — перепитала вона. — Святкувати будемо.
Андрію, неси лампу.
— Яку лампу?
— Дідівську, керосинову. Вона на антресолях, за коробкою з зимовими чоботами. Я точно знаю — там ще пів пляшки керосину було. І свічки неси — червоні, які ти мені три роки тому подарував, а я все берегла. От настав їхній час.
Через двадцять хвилин кухня змінилася до невпізнання. Андрій, чхаючи й бурмочучи щось про «хто ж так ховає речі», все-таки дістав із антресолей керосинову лампу. Запах пилу, старих коробок і забутої зими тягнувся за ним шлейфом. Коли він обережно запалив ґніт і підкрутив полум’я, по стінах попливли м’які, живі тіні.
Запахло не горілою проводкою, а чимось іншим — теплим, давнім, майже дитячим. Селом. Старим домом. Канікулами.
Червоні свічки Віра поставила в центр столу. Вони горіли нерівно, тріпотіли, відбивалися у вікні, за яким повільно сипав густий, нескінченний сніг. Стало тихо. Зник настирливий гул холодильника, який Віра вже давно перестала помічати, але який, виявляється, весь час тиснув на вуха. Замовк телевізор. Не блимали повідомлення в месенджерах. Тиша була щільною, ватяною, обіймала з усіх боків.
— Ну що, сідайте, — скомандувала Віра. — Будемо їсти те, що є.
На стіл по черзі з’явилися салати. Добре, що вона все нарізала заздалегідь. Бутерброди з ікрою, нарізка ковбаси й сиру. Холодні, але смачні. Андрій відкрив напій.
— А гусак? — з надією спитав Діма, косячись у бік плити.
— А гусак, синку, тепер артоб’єкт, — усміхнувся Андрій, розливаючи напій. — Символ наших нездійсненних надій і технологічного краху. Їж олів’є, у ньому калорій не менше.
Лєна сиділа, замотавши мокре волосся рушником, схожа на східну принцесу.
— Мамо, а ти красива.
Віра завмерла з бутербродом у руці.
— Що?
— Те, що ти красива, — повторила донька. — При свічках зморшок не видно, очі блищать. І ти не смикаєшся, як завжди. Спокійна така.
До горла підкотився клубок. Не болючий — теплий. Віра й справді весь час смикалася. Бігла. А тепер бігти було нікуди.
— Дякую, доню, — тихо сказала вона. — Ти теж у мене красуня. Навіть з тюрбаном.
Розмова потекла сама собою. Спочатку невпевнено — звичка хапатися за телефон при будь-якій паузі давалася взнаки. Але екрани були чорні, і довелося дивитися одне одному в очі.
— А пам’ятаєте… — раптом почав Андрій, намазуючи масло на хліб товстим шаром, як любив, — як ми з твоєю мамою в дев’яносто восьмому застрягли в ліфті за п’ять хвилин до Нового року?
— Та ну! — округлив очі Діма. — Ви не розповідали.
— О, то була епопея, — Андрій підморгнув Вірі. — Ми тоді тільки-но одружилися. Я ніс маленьку ялинку, лису, і пакет мандаринів. Ліфт став між поверхами. Темно — хоч око виколи, як зараз. Твоя мама тоді таку істерику влаштувала…
— Неправда! — розсміялася Віра. — Я кричала, що ти мандарини розчавив!
Діти реготали щиро, голосно. У світлі лампи їхні обличчя здавалися іншими — м’якшими, відкритішими. Зникла вічна нудьга з Лєниного погляду й похмура замкненість Діми.
— Тату, а гітара ціла? — раптом спитав син.
— Ціла. А що їй буде? В чохлі за шафою стоїть.
— Дістань. Просто так жувати нудно.
Андрій приніс стару гітару — з потертою декою й бантиком, який Віра пов’язала сто років тому. Діма взяв інструмент невміло, але впевнено.
— Я тут трохи навчився. Тільки не смійтеся.
Він перебрав струни. Мелодія була проста, трохи сором’язлива, але впізнавана.
— Господи… — прошепотіла Віра. — Цю пісню ще у дворах співали…
І вони заспівали. У чотирьох. У темній кухні, освітленій тремтячим полум’ям свічок і старої лампи. Андрій фальшивив. Віра намагалася тримати ноти. А діти, виявляється, знали всі слова. Всі.
Потім співали ще. Потім — Тіну Кароль. Потім Андрій згадав романс, який колись співав Вірі, коли залицявся, і, ніяковіючи, виконав куплет, дивлячись на неї такими очима, що вона почервоніла, як дівчисько.
— Мамо, тату… — сказала Лєна в паузі, ламаючи шматочок сиру. — Я, мабуть, нікуди не поїду.
— Чому? — здивувалася Віра. — Тебе ж чекають.
— Та ну їх. Там шум, гам. А тут… атмосферно. Ми реально ніколи так не сиділи.
— Я теж залишуся, — буркнув Діма, підкручуючи колок. — Краще тут. З бутерами.
Віра подивилася на чоловіка. Андрій усміхався — широко, задоволено. Він накрив її руку своєю. Теплою, шершавою, рідною.
— Добре сидимо, Віруньо, — прошепотів він.
Часу вони не відстежували. Годинника в темряві не було видно. Орієнтувалися по відчуттях. Коли за вікном почався галас і сусіди у дворі вітали одне одного, вони зрозуміли — північ.
Андрій розлив залишки напою.
— Ну, з Новим роком, з новим щастям і з новим світлом, — хихикнув Діма.
Вони встали й обійнялися всі разом. Віра вдихнула запах мандаринів від волосся доньки, ялинки — від светра чоловіка і легкий парфум від сина.
Виріс. Зовсім виріс. «Дякую тобі, Боже, за цю пробку», — подумала вона. За згорілий щиток, за стару проводку і за криворукого електрика. І саме в цю мить світ вибухнув світлом. Спалахнула люстра — яскраво, безжально, різонуло по очах. Заволав телевізор, загув холодильник. Усі четверо зажмурилися.
— А-а-а! — простогнала Лєна. — Вимкніть це! Мої очі!
Магія розсипалася. Затишний напівморок зник, оголивши брудні тарілки, крихти на столі й плями соусу на скатертині. Андрій подивився на Віру. Вона сиділа, примружившись, так, ніби в неї відібрали подарунок. Він мовчки підійшов до вимикача. Клац.
Кухня знову занурилася в темряву. Лише ґніт керосинової лампи продовжував свій повільний танець, а червоні свічки підморгували зі столу.
— Давайте так і досидимо, — сказав Андрій. — Ну його, той телевізор. Там усе ті самі обличчя вже тридцять років. А в нас тут — ексклюзив.
— Підтримую! — одразу озвалася Лєна.
Віра відкинулася на спинку стільця, взяла мандарин і почала повільно чистити шкірку. Бризнув сік, наповнивши повітря гострим цитрусовим ароматом. Вони були тут. Разом. Живі. Справжні.
Під ранок, коли діти сонні й задоволені розійшлися по кімнатах, а Андрій задував свічки, Віра підійшла до нього й обійняла зі спини, притулившись щокою до плеча.
— Андрюшо, а давай наступного тридцять першого ми пробки самі викрутимо годині о шостій?
Він хмикнув і поцілував її.
— Я тобі більше скажу, Віруню. Я навіть гірлянду лагодити не буду. Для надійності.
У темній квартирі було тепло. Гусак так і залишився сирим. Але це був найсмачніший Новий рік у їхньому житті.
