Літній вечір у маленькому містечку був тихим, лише цвіркуни порушували спокій, співаючи у високій траві. У будинку на околиці, де жила Лідія Степанівна, горіло світло.
Її син, Олексій, сидів за кухонним столом, гортаючи якісь папери. Його обличчя було стурбованим, а пальці нервово барабанили по дерев’яній поверхні. Лідія Степанівна, кремезна жінка з сивим волоссям, зібраним у тугий пучок, стояла біля плити, розмішуючи борщ.
Але її погляд був спрямований не на каструлю, а на сина.
— Олексію, ти чув, що я сказала? — її голос був різким, як завжди, коли вона хотіла добитися свого. — Твоя сестра в біді. Наталка влізла в халепу, і їй потрібні гроші. Ти ж не залишиш її напризволяще?
Олексій зітхнув, відкладаючи папери. Він знав, що цей вечір не буде спокійним. Мати останнім часом тільки й говорила про Наталку, свою старшу доньку, яка мала талант потрапляти в неприємності.
— Мамо, я розумію, що Наталці потрібна допомога, але я не можу взяти кредит, — тихо, але твердо сказав Олексій. — У мене самого борги по вуха. Я ледве кінці з кінцями зводжу.
Лідія Степанівна різко повернулася, тримаючи в руках ополоник, з якого крапав червоний сік.
— Що значить «не можу»? Ти її рідний брат! — її голос ставав усе гучнішим, а очі палали обуренням.
Олексій потер скроні. Йому було тридцять два, але останні кілька років життя складалося так, ніби він тягне на собі весь світ.
Після розлучення з дружиною він залишився з двома дітьми, аліментами та іпотекою, яку ледве сплачував. Його маленька автомайстерня приносила скромний дохід, але цього ледь вистачало на життя.
А тепер ще й Наталка, його старша сестра, яка завжди була улюбленицею матері, знову вплуталася в якусь авантюру.
— Мамо, я не кажу, що не хочу допомогти, — Олексій намагався зберігати спокій. — Але я не можу взяти ще один кредит. Банк мені вже відмовив, бо я й так винен їм більше, ніж можу виплатити. Іпотека, діти, школа… Я ледве тримаюся.
Лідія Степанівна фиркнула, кидаючи ополоник на стіл.
— Ти завжди був такий, Олексію. Егоїст! Думаєш тільки про себе. А як же сім’я? Як же твоя сестра? Вона ж тобі не чужа! — її голос тремтів від обурення. — Я тебе виховувала, ночей не спала, а ти тепер відмовляєшся допомогти рідній людині?
Олексій відчув, як закипає гнів, але стримався. Він знав, що сперечатися з матір’ю марно. Вона завжди ставила Наталку на перше місце, хоча та раз за разом підставляла всю сім’ю.
Наталка мала слабкість до легких грошей: то інвестувала в сумнівні проєкти, то брала кредити на бізнес, який ніколи не вигорав.
Цього разу, як пояснила мати, Наталка зв’язалася з якимись шахраями, які обіцяли швидкий заробіток, але замість цього вона залишилася винна величезну суму. І, на додачу, її затримала поліція за підозрою в шахрайстві.
— Мамо, я не можу взяти на себе ще один борг, — повторив Олексій, намагаючись звучати спокійно. — Я й так ледве справляюся. Якщо я візьму кредит, ми всі опинимося на вулиці.
Лідія Степанівна підійшла до столу і вперла руки в боки.
— Ти мене не чуєш, Олексію. Наталці потрібні гроші, щоб виплатити штраф. Якщо ти не допоможеш, я не знаю, що з нею буде! — її голос зірвався на крик.
Олексій відчув, як усе всередині стискається. Він любив свою сестру, попри всі її помилки, але цього разу він просто не мав можливості їй допомогти.
Його діти, Софійка і Максим, залежали від нього. Він не міг ризикувати їхнім майбутнім заради чергової Наталчиної авантюри.
— Я не можу, мамо, — тихо повторив він, опустивши погляд.
Лідія Степанівна дивилася на нього довго, її очі звузилися, а губи стислися в тонку лінію.
— Якщо ти не допоможеш своїй сестрі, ти мені більше не син, — сказала вона холодно, і ці слова вразили Олексія. — Я думала, що виховала людину, а не бездушного егоїста.
Вона різко повернулася і вийшла з кухні, грюкнувши дверима. Олексій залишився сидіти за столом, відчуваючи, як тиша давить на нього. Він знав, що мати не пробачить йому цього рішення, але що він міг вдіяти?
Наступного дня Олексій поїхав до майстерні, намагаючись зосередитися на роботі. Але слова матері не йшли з голови. «Ти мені більше не син».
Вони крутилися в його думках, викликаючи біль і образу. Він ніколи не був улюбленцем Лідії Степанівни. Наталка завжди була її гордістю, навіть коли провалювала один проєкт за іншим. А Олексій, який завжди намагався бути відповідальним, залишався в тіні.
Увечері, коли він повернувся додому, його чекала несподіванка. На порозі стояла його молодша сестра, Марійка. Їй було двадцять п’ять, і вона щойно закінчила університет.
Марійка завжди була іншою — тихою, розважливою, з гострим розумом і добрим серцем. Вона обійняла брата, щойно той увійшов.
— Олексію, я чула, що сталося, — сказала вона, дивлячись на нього з тривогою. — Мама мені все розповіла. Про Наталку, про кредит… і про те, що ти відмовився.
Олексій зітхнув, скидаючи куртку.
— Марійко, я не відмовився, бо не хочу допомогти. Я просто не можу. У мене немає грошей, а борги тиснуть так, що я ледве дихаю.
Марійка кивнула, сідаючи на диван.
— Я знаю, брате. Я все розумію. І я не звинувачую тебе, — її голос був м’яким, але впевненим. — Наталка… вона сама винна. Я люблю її, але вона завжди робить одні й ті ж помилки. Ти не зобов’язаний тягнути її проблеми на собі.
Олексій здивовано подивився на сестру. Він чекав, що вона, як і мати, почне його засуджувати. Але Марійка дивилася на нього з розумінням.
— Ти серйозно? — запитав він. — Мама сказала, що я більше не її син, бо не хочу брати кредит. А ти… ти мене підтримуєш?
Марійка посміхнулася.
— Звичайно, підтримую. Ти завжди був для нас опорою, Олексію. Ти виховуєш двох дітей сам, працюєш день і ніч, щоб утримати сім’ю. Мама цього не бачить, бо вона засліплена Наталкою. Але я бачу. І я знаю, що ти робиш усе, що можеш.
Ці слова були для Олексія як ковток свіжого повітря. Вперше за довгий час він відчув, що хтось у цій сім’ї його розуміє.
— Дякую, Марійко, — тихо сказав він. — Але що мені робити? Мама не розмовляє зі мною, а Наталка… я навіть не знаю, що з нею відбувається.
Марійка задумалася.
— Я поговорю з мамою, — сказала вона. — І я дізнаюся, що можна зробити для Наталки. Може, є інший спосіб допомогти їй, без того, щоб ти брав кредит. Я не обіцяю, що все вирішиться одразу, але я спробую.
Олексій кивнув, відчуваючи, як на душі стає трохи легше. Марійка завжди мала дар знаходити вихід із складних ситуацій. Вона була не лише розумною, а й наполегливою, і Олексій сподівався, що вона зможе хоч трохи розрядити напругу в сім’ї.
Наступні кілька тижнів були важкими. Лідія Степанівна трималася холодно, відповідаючи на дзвінки Олексія короткими фразами або взагалі ігноруючи його.
Наталка, як з’ясувалося, дійсно потрапила в серйозну біду: її потрібно було виплатити штраф у розмірі ста тисяч гривень.
Олексій намагався не думати про це, зосереджуючись на роботі та дітях, але почуття провини все одно гризло його.
Марійка, як і обіцяла, взяла ініціативу в свої руки. Вона зв’язалася з адвокатом, який погодився представляти Наталку за невелику плату, і почала шукати способи зібрати гроші.
Вона навіть організувала невеликий збір коштів серед друзів і знайомих, хоча це було непросто, адже репутація Наталки в містечку була не найкращою.
Одного вечора Марійка приїхала до Олексія з несподіваними новинами.
— Я поговорила з адвокатом, — сказала вона, сідаючи за стіл із чашкою чаю. — Є шанс, що Наталку відпустять без штрафу, якщо вона співпрацюватиме зі слідством. Але їй доведеться визнати свою провину.
Олексій зітхнув.
— Ти думаєш, вона погодиться? Наталка ніколи не визнавала своїх помилок.
Марійка кивнула.
— Я знаю. Але я поговорила з нею. Вона налякана, Олексію. Думаю, цього разу вона готова піти на компроміс.
Олексій задумався. Він не був упевнений, що Наталка зміниться, але слова Марійки давали надію. Може, цього разу вона дійсно зрозуміє, що так далі жити не можна.
— А що з мамою? — запитав він. — Вона все ще думає, що я зрадник?
Марійка зітхнула.
— Мама… вона вперта, ти ж знаєш. Але я намагаюся її переконати. Я розповіла їй про твої проблеми, про те, як ти борешся за дітей. Думаю, вона починає розуміти, але їй потрібно більше часу.
Олексій кивнув. Він знав, що Лідія Степанівна не з тих, хто легко змінює свою думку, але слова Марійки давали йому надію.
Минуло ще кілька тижнів. Наталка, завдяки зусиллям адвоката змогла владнати справи. Марійка продовжувала підтримувати брата, часто заїжджаючи до нього з дітьми, щоб погратися з Софійкою та Максимом. Олексій відчував, що, попри всі труднощі, у нього є людина, на яку він може покластися.
Одного дня, коли Олексій повернувся з роботи, він побачив на порозі Лідію Степанівну. Вона стояла з сумкою в руках, і її обличчя було незвично спокійним.
— Мамо? — здивовано запитав Олексій. — Що ти тут робиш?
Лідія Степанівна зітхнула, опустивши погляд.
— Я була не права, Олексію, — сказала вона тихо. — Я не бачила, як тобі важко. Марійка мені все розповіла. Про твої борги, про дітей, про те, як ти стараєшся. Я думала, що ти просто не хочеш допомогти Наталці, але я помилялася.
Олексій стояв, не знаючи, що сказати. Він не чекав, що мати визнає свою помилку.
— Я не хотів, щоб усе так вийшло, мамо, — сказав він. — Я люблю Наталку, але я просто не міг узяти ще один кредит.
Лідія Степанівна кивнула.
— Я знаю. І я пишаюся тобою, синку. Ти сильний, сильніший, ніж я думала. Прости мене.
Олексій підійшов до матері й обійняв її. Вперше за довгий час він відчув, що сім’я знову разом.
— Усе буде добре, мамо, — сказав він. — Ми впораємося.
Того вечора Лідія Степанівна залишилася в Олексія. Вони разом готували вечерю, сміялися, згадуючи старі часи, і говорили про майбутнє.
Наталка, хоч і не була присутня, обіцяла приїхати наступного тижня, щоб поговорити з братом і подякувати йому за підтримку, яку він надавав, навіть не беручи кредиту. Марійка, як завжди, була мостом, який з’єднував їх усіх.
Олексій дивився на свою сім’ю і розумів, що, попри всі труднощі, вони залишилися разом. І це було головним.
Життя не було ідеальним, але воно було їхнім, і вони могли подолати все, якщо трималися одне за одного.
Олеся Срібна
