— Гроші поверни!
Юрій сидів на старому дивані в своїй малій квартирі, стискаючи телефон в руках. Знову ці проблеми, знову цей борг, який Дмитро не повертав.
Вже кілька тижнів син обіцяв і запевняв, що віддасть, але зараз Юрій не мав більше терпіння. Юрій добре пам’ятав, як він допоміг синові кілька місяців тому, коли той потрапив у важку ситуацію.
Дмитро завжди був тямущим хлопцем, але йому не вистачало стабільності. Кожного разу він вкладався у сумнівні угоди, сподіваючись на швидкий успіх, але без результату.
Кожного разу Юрій рятував його з біди, але зараз вже не було сил чекати. Це був той момент, коли йому самому були потрібні кошти за ліки. Чоловік був у відчаї, він почувався не дуже, а синові було на це все рівно.
— Якщо ти сьогодні ж не повернеш мені борг, по-хорошому, синку, то завтра вже будемо розмовляти по-поганому — написав Юрій повідомлення синові, зтиснувши зуби.
Юрій не хотів цього, але відчував, що це єдиний спосіб зупинити цей нескінчений потік обіцянок і виправдань, що виходили з вуст його сина.
Дмитро отримав повідомлення, і коли побачив, що це був батько, всередині у нього затрепетало. Він знав, що на нього чекає розмова, яку він всіляко уникав. Всіляко, навіть не відповідаючи на дзвінки.
Дмитро відкладав цей момент, намагаючись виправдатися або просто відкласти відповідальність на наступний день.
Але зараз це вже було не просто розмовою. Юрій відчував, що прийшов край.
Через кілька хвилин Дмитро передзвонив. В його голосі був напружений тон, і він відразу почав вибачатися.
— Тату, я віддам, ти ж знаєш, я… я зараз вирішую це питання. Просто… просто я трохи затримався. Ти ж знаєш, як все буває.
Юрій вмикав гучний зв’язок і чекав на продовження.
— Не треба більше цих “як все буває”, — суворо сказав він. — Я тобі вже стільки разів допомагав, скільки можна? Ти серйозно хочеш, щоб ми знову до цього повернулись? Мені вже немає сил тебе вмовляти!
Дмитро, мовчав. Він розумів, що батько правий. Здавалось, у нього більше не залишалося аргументів, окрім старих виправдань.
— Тату, я розумію, але я спробую все вирішити… Я знайду гроші, обіцяю.
— Обіцяти можна багато чого, але слова не повертають борги. Ти вже сказав це не один раз. Де конкретика, де результат?
Дмитро відчував важкий тягар на душі. Він намагався зробити усе, що міг, щоб виправити ситуацію, але кожен раз чогось не вистачало — грошей, часу, удачі.
І ось зараз він стояв перед найбільшим випробуванням — перед батьком, якому завинив і якому не міг пояснити, чому знову не може повернути гроші.
Юрій продовжував:
— Я тебе люблю, синку, але якщо ти так будеш продовжувати, я вже не знаю, що з тобою робити. Не можна все життя тягнутися по цьому колу.
– Тепер мені потрібна твоя допомога, а ти як завжди тільки про себе думаєш..
Дмитро не міг сказати нічого, тому що знав: все, що він міг сказати — це порожні слова.
— Я знаю, тату, я знаю. Я просто не знаю, як це все вирішити. Все пішло не так, як я планував. Але я… я знайду вихід. Обіцяю, я зроблю все, що можу.
Юрій мовчав, але ці слова не могли заспокоїти його. Ще одне “обіцяю” — і нічого більше. Він вже стільки разів чув це від сина.
— Якщо я не побачу результату сьогодні, то завтра я вирішуватиму це по-своєму. Може, ти цього не розумієш, але для мене це вже край. Ти або станеш чоловіком, або я не знаю, що з нами буде.
Після цих слів Юрій поклав слухавку, а Дмитро залишився стояти перед телефоном, який ще кілька секунд дзвонив в порожнечу. Він важко дихав і дивився на екран. Відчував себе абсолютно безсилим.
Він сидів за столом, руки почали тремтіти. Пам’ятав, як батько завжди був для нього підтримкою. Скільки разів він простягав руку, коли Дмитро потребував допомоги. Але цього разу, ймовірно, рука не прийде. І вже не прийде так, як раніше.
Дмитро обмірковував всі варіанти. Він уже давно перестав мріяти про легкий шлях. Тепер йому залишалося тільки одне — знайти гроші, як би важко це не було, як би це не коштувало.
З того моменту він пішов на роботу в найближчий магазин, де погодився працювати з ранку до вечора за мінімальну зарплату.
Він навіть звернувся до своїх старих знайомих, аби позичити, сподіваючись, що зможе повернути борг. Але день за днем ситуація не покращувалась.
Тим часом Юрій залишався вдома, чекаючи на сина з грошима, але все було безрезультатно.
А через тиждень Дмитрові подзвонила сусідка і повідомила, що його батька не стало…
Як ви вважаєте, чи був Юрій справедливим, коли поставив ультиматум своєму синові та чи можна виправдати Дмитра за те, що він не зміг повернути борг своєму батькові вчасно?
Галина Червона
