– Якщо ви хочете перевірити шлюб на міцність, потаскайте разом шафу. А якщо хочете розвалити родину вщент — спробуйте поклеїти шпалери зі свахою.
Я з тих жінок, що знають: життя може бути кривим, але стіни в домі мого сина мають бути паралельними і перпендикулярними. Мій покійний батько, заслужений будівельник, завжди казав: «Марійко, якщо кут не дев’яносто градусів — то не хата, а сарай». З цим девізом я і готувалася до штурму вітальні.
За пів години, коли я вже встигла розвести клей і розкласти інструменти в ідеальному порядку, на порозі з’явилася вона — моя сваха, Любов Іванівна. Вона не зайшла, вона «впорхнула», тримаючи в руках якісь каталоги з пастельними зразками та декоративні свічки. Ця жінка, колишня бібліотекарка, раптом уявила себе великим дизайнером після того, як тричі подивилася передачу про ремонт на «Ютубі».
— Машенько, золотко моє, — почала вона, навіть не знявши своїх білих рукавичок, — я тут провела ніч у роздумах. Ті сірі шпалери, що обрали діти — це ж справжній депресивний кубізм! Вони ж будуть тиснути на карму нашої майбутньої малечі! Нам терміново потрібен персиковий фен-шуй з вкрапленнями золотого пилу. Це, знаєш, притягує енергію достатку.
Я відчула, як у мене в руці хруснув олівець.
— Любо, — сказала я, повільно витираючи руки об робочий халат, — достаток у цей дім притягує стабільна зарплата мого Андрія, а не твої персикові стіни. Діти обрали сірий, бо він сучасний і на ньому не видно плям від дитячих каш. А золото у хрущовці — це не достаток, це несмак. Бери валик, будемо ґрунтувати стіни. Твій фен-шуй зачекає, поки ми не виведемо грибок у кутку.
Коли ми розгорнули перший рулон, я зрозуміла: вечір перестане бути млявим. Шпалери були дорогі, вінілові, з хитрим геометричним орнаментом, який треба було стикувати з точністю до міліметра. Я підійшла до справи як інженер: виміряла вертикаль прямовисом, розрахувала крок малюнка, підготувала чисте полотно.
Любов Іванівна ж почала діяти «за покликом серця». Вона густо мазала стіну клеєм так, ніби це був дорогий крем для обличчя, і при цьому наспівувала щось із класики.
— Машенько, ну навіщо ці лінійки? Око — найкращий інструмент, даний нам Богом! Дивись, притиснемо тут, підтягнемо там — і воно само стане на місце. Головне — візуалізувати успіх!
Коли ми спробували приклеїти перше спільне полотно, я ледь не впала з драбини. З мого боку все було ідеально, а з її — шпалера пішла якимись дивними пухирями і хвилями, наче ми клеїли її посеред океану під час шторму.
— Любо, у тебе лівий край поплив на три сантиметри! — закричала я, намагаючись віддерти вологий вініл. — Відривай негайно, поки клей не став каменем! У нас ромби на малюнку стали схожі на п’яні трапеції!
— Це не попливло, це авторська деформація! — образилася вона, витираючи лоб мереживною серветкою. — Воно додає кімнаті життя і динаміки! Ти занадто зациклена на рамках, Маріє. Твій прагматизм вбиває в мені художника!
До обіду ми наклеили рівно півтора полотна, зате я дізналася, що мій син «недостатньо уважний до деталей», а моя невістка «занадто багато часу проводить на роботі», замість того щоб вишивати хрестиком. Конфлікт висів у повітрі густіше, ніж запах свіжого клею.
У самий розпал нашої сварки, коли я вже була готова вилити залишки клею їй на персикові каталоги, в квартиру зайшли діти. Андрій та Оксана принесли піцу, сподіваючись побачити готовий результат. Замість цього вони побачили мене на драбині з шаленими очима і Любов Іванівну, яка сиділа на рулоні шпалер і ридала про те, що її «творчий геній пригнічують бетонними кайданами».
— Мамо, — Андрій подивився на стіну, де шпалери були наклеєні… горизонтально (це була остання ідея Любові «для розширення простору»), — чому кімната виглядає так, ніби вона перекинулася на бік?
— Запитай у своєї геніальної тещі, — процідила я, стискаючи шпатель. — Вона вирішила, що ми тут не ремонт робимо, а знімаємо артхаусне кіно. Вона хоче «розширювати простір», а я хочу розширити їй кругозір за допомогою будівельного рівня!
— Любов Іванівно, — Оксана обережно підійшла до своєї матері, — але ж ми просили сірий лофт…
— Лофт — це відсутність душі! — вигукнула сваха. — Я хотіла зробити вам Едемський сад, а твоя свекруха будує тут режимний об’єкт!
Мій син мовчки поклав коробку з піцою на підвіконня. Він взяв ніж, підійшов до стіни і одним різким рухом зрізав усе, що ми наклеїли за п’ять годин. Тиша в кімнаті стала такою, що було чути, як сохне клей у відрі.
— Так, дорогі мої мами, — сказав він, вказуючи на двері. — Прямо зараз ви обидві йдете на кухню. Оксана заварює вам чай. Ви п’єте його мовчки. Якщо я почую хоч одне слово про «фен-шуй» або «паралельність» — я викличу професійну бригаду, а рахунок виставлю вам обом порівну. Я доклею все сам.
Ми сиділи на кухні, як два нашкодивших школяра в кабінеті директора. Я розглядала свої натруджені пальці в залишках ґрунтовки. Любов Іванівна тихо помішувала цукор у чашці, дивлячись у вікно.
— Знаєш, Любо… — першою почала я, бо мовчання тиснуло сильніше за стіни. — Я, мабуть, справді переборщила. Я так звикла все тримати під контролем, щоб нічого не впало, не зламалося. Весь час у напрузі: на роботі, вдома, з дітьми. Мені здається, якщо я хоч на мить відпущу цей “рівень”, то все життя розвалиться. А воно он як — діти самі справляються.
Любов Іванівна підняла на мене очі, і я вперше побачила в них не «библиотечну пиху», а звичайну втому.
— А я, Машенько, просто дуже боюся бути зайвою. Мені здається, що якщо я не пораджу щось «таке-е-е», не внесу якусь родзинку, то я просто непотрібна стара жінка. Я ж не вмію так професійно працювати руками, як ти. От і вигадую всяку нісенітницю про енергію золота, щоб хоч якось бути причетною до їхнього щастя.
Я зітхнула і вперше за день посміхнулася їй, по-справжньому. — Та ми обидві гарні. Одна хоче фортецю будувати, інша — квіти в пустелі садити. А дітям просто хочеться свій сірий затишок. Свій спокій. Ми ж для них ремонт робимо, а не для своїх амбіцій.
Коли ввечері Андрій закінчив останню стіну, кімната виглядала ідеально. Сірі шпалери з геометричним малюнком стикувалися міліметр у міліметр. Кімната була сучасною, спокійною і дуже «їхньою».
Ми зі свахою зайшли разом. Я мовчки провела рукою по стику — робота була виконана на совість. Любов Іванівна дістала з сумки невеликий конверт.
— Я не наполягатиму на персикових тонах, — лагідно сказала вона, дістаючи з конверта маленьку картину на полотні. — Але нехай цей маленький сонячний пейзаж висить тут. Для світла.
Я мовчки дістала молоток, який приховала в кишені халата.
— Давай, Любо. Я заб’ю цвях — міцно, по-нашому, на віки. А ти повісиш — красиво, по-твоєму.
Ми стояли і дивилися, як картина трохи розбавляє строгий сірий колір. Ми зрозуміли, що ремонт закінчується не тоді, коли висихає фарба, а тоді, коли ти вчишся поважати чужий вибір. Шпалери можна переклеїти через п’ять років, а от родинний мир — це матеріал, який не терпить браку з першого разу.
