– Ну чого ти одразу так, – голос Тамари Іванівни здригнувся, але в очах однаково промайнуло звичне невдоволення.
Катя глибоко зітхнула, намагаючись не дати емоціям вирватися назовні. Вона щойно повернулася з роботи, втомлена, з важкою сумкою в руках, а тут – черговий візит свекрухи. Без дзвінка, без попередження. Як завжди.
– Тамаро Іванівно, я справді не хотіла грубо, – м’яко сказала Катя, знімаючи пальто й вішаючи його на гачок. – Просто… ви приходите, і одразу починаєте помічати, де що не так. А я вже не знаю, як це сприймати.
Свекруха пройшла на кухню, ніби не почула останніх слів, і поставила сумку на стіл. Вона звично озирнулася: провела пальцем по краю полиці, подивилася на раковину, де стояло пара немитих чашок після ранкової кави.
– Ось бачиш, – тихо сказала вона, – пил на шафі. Я ж казала, що треба протирати хоча б раз на тиждень. А чашки… їх же можна одразу помити, Катрусю. Потім тільки важче відмивати.
Катя відчула, як усередині все стискається. Це був уже не перший раз. І навіть не десятий. Відколи вони з Сашком одружилися й купили цю невелику двокімнатну квартиру в новобудові, Тамара Іванівна стала з’являтися регулярно. Спочатку – допомогти з ремонтом, потім – з облаштуванням, потім – просто «зазирнути, як справи».
А справи, на думку свекрухи, завжди лишали бажати кращого.
Сашко, її чоловік, у такі моменти зазвичай мовчав або намагався перевести розмову на іншу тему. Він любив матір, розумів її самотність після смерті батька, але й Катю жалів. Тільки от заступитися по-справжньому не наважувався – боявся образити.
Катя пройшла на кухню й поставила чайник. Треба було якось розрядити обстановку.
– Чай будете? – спитала вона, намагаючись усміхнутися.
– Звісно, – кивнула Тамара Іванівна й сіла за стіл. – Я тут принесла пиріжків. Із капустою, як Сашко любить. Ти ж знаєш, він їх з дитинства обожнює.
Катя знала. Зна́ла й те, що свекруха завжди приносила щось своє – пиріжки, соління, варення. Наче підкреслюючи, що в цьому домі однаково не вистачає справжнього затишку й турботи.
Вони пили чай мовчки якийсь час. Тамара Іванівна їла пиріжок, Катя – просто тримала кружку в руках, дивлячись у вікно. За вікном був вечірній листопад, ліхтарі відбивалися в калюжах, люди поспішали додому.
– А в Лєночки все добре, – раптом сказала свекруха, маючи на увазі свою дочку, молодшу сестру Сашка. – Вона вчора телефонувала. Квартира в них чиста, як в аптеці. І діти слухняні. Машенька вже до музичної школи ходить.
Катя кивнула. Вона знала і це. Лєна жила в іншому місті, з чоловіком і двома дітьми. Свекруха їздила до неї рідко – далеко, дорого. Зате розповідала про неї часто. Ніби порівнюючи. Завжди порівнюючи.
– Я рада за неї, – щиро сказала Катя. – Справді.
– А ви коли дітей плануєте? – спитала Тамара Іванівна, дивлячись поверх кружки. – Сашкові вже тридцять п’ять. Час іде.
Катя поставила кружку на стіл. Це питання вона чула вже не раз. І щоразу воно звучало як докір.
– Ми плануємо, коли будемо готові, – спокійно відповіла вона. – Поки працюємо, квартиру облаштовуємо. Хочемо, щоб усе було стабільно.
– Стабільно… – протягнула свекруха. – А порядок у домі – це теж стабільність. Ось подивись, підлогу давно не мила? Під диваном напевно пилові грудки.
Катя встала й підійшла до вікна. Вона не хотіла продовжувати цю розмову. Не сьогодні. Але всередині вже накопичувалося щось, що давно просилося назовні.
Коли Сашко повернувся з роботи, він застав їх за тим самим чаєм. Мати розповідала про сусідку, яка «так добре тримає квартиру», а Катя просто слухала, киваючи в потрібних місцях.
– Мам, ти надовго? – спитав він, цілуючи дружину в щоку й обіймаючи матір.
– Та ні, зараз піду, – відповіла Тамара Іванівна. – Просто зазирнула, допомогти хотіла.
Сашко всміхнувся своєю звичною доброю усмішкою.
– Дякую, мам. Ти завжди допомагаєш.
Катя промовчала. Допомога. Ось уже п’ять років ця допомога полягала в тому, щоб приходити, оглядати, критикувати й іти, лишаючи по собі відчуття, що в цьому домі все не так.
Увечері, коли свекруха пішла, вони з Сашком вечеряли. Він розповідав про роботу, вона слухала. Але думки були далеко.
– Саш, – раптом сказала Катя, – ти не помічаєш, що твоя мама приходить надто часто?
Він підвів очі від тарілки.
– Часто? Ну… пару разів на тиждень. Вона ж поруч живе. І сумує, мабуть.
– Сумує, – погодилася Катя. – Але щоразу – зауваження. Про пил, про посуд, про те, як я готую. Про те, що дітей нема. Наче я все роблю неправильно.
Сашко зітхнув.
– Вона просто така. Ти ж знаєш. Хоче як краще.
– Як краще для кого? – тихо спитала Катя. – Для нас чи для себе?
Він помовчав.
– Я поговорю з нею, – пообіцяв він. – Просто… не хочу її ображати. Вона сама.
Катя кивнула. Вона розуміла. Справді розуміла. Тамара Іванівна овдовіла десять років тому, Лєна далеко, Сашко – єдиний син поруч. Але розуміння не скасовувало втоми.
Минув тиждень. Свекруха приходила ще двічі. Один раз – принесла каструлю супу, бо «ти, Катрусю, мабуть, не встигаєш готувати». Другий – просто «зазирнути». І щоразу – ті самі зауваження. М’які, завуальовані, але від того не менш болючі.
Катя намагалася не реагувати. Усміхалася, пригощала чаєм, проводжала. Але всередині наростало напруження. Вона почала помічати, що чекає на ці візити зі страхом. Що після них довго не може заспокоїтися. Що навіть прибирання, яке вона робила ретельно, тепер здавалося недостатнім.
Одного вечора, після чергового візиту, вона сиділа на кухні й дивилася на чисто вимиту підлогу. Сашко був у відрядженні – поїхав на три дні. Квартира була тихою, затишною. І раптом Катя зрозуміла: ось так, без критики, без чужих поглядів – їй добре. Спокійно.
Вона взяла телефон і написала подрузі: «Розумієш, я люблю Сашка. Але його маму… я вже не можу».
Подруга відповіла одразу: «Поговори з ним серйозно. Кордони потрібні».
Катя знала, що потрібні. Але як встановити їх, не образивши всіх?
А потім стався той день.
Тамара Іванівна прийшла в суботу вранці. Сашко ще спав – пізно ліг після вчорашньої роботи. Катя відчинила двері, і свекруха одразу пройшла в квартиру, озираючись.
– Доброго ранку, Катенько, – сказала вона. – Я тут подумала, може, разом приберемо? А то я бачу, пил усюди.
Катя зачинила двері й подивилася на неї.
– Тамаро Іванівно, – почала вона спокійно, – можна поговорити?
Свекруха зупинилася.
– Звісно. Щось трапилося?
Вони пройшли на кухню. Катя налила води в склянку – руки трохи тремтіли.
– Я давно хотіла сказати, – почала вона. – Ви часто приходите. І я завжди рада вас бачити. Справді. Але щоразу… щоразу ви знаходите, до чого причепитися. Пил, посуд, їжа, діти… Усе не так.
Тамара Іванівна нахмурилася.
– Я ж не зі зла, Катенько. Просто хочу допомогти. Ти молода, не все знаєш.
– Я вже сім років заміжня, – тихо сказала Катя. – І цю квартиру ми з Сашком разом облаштовували. Разом прибираємо, разом живемо. І мені боляче, коли здається, що все, що я роблю – неправильно.
Свекруха мовчала.
– А ще, – продовжила Катя, відчуваючи, як слова нарешті виходять, – ви кажете, що я погана невістка. Що порядок не тримаю, що готувати не вмію. Але при цьому приходите сюди частіше, ніж до Лєни. Чому?
Тамара Іванівна подивилася на неї здивовано.
– Як чому? Ти ж поруч. І Сашко тут.
– А Лєна? – спитала Катя. – У неї теж діти, теж дім. І вона, за вашими словами, усе робить правильно. Чому не до неї?
Свекруха відвела погляд.
– Лєна далеко. І в неї своє життя.
– А в нас теж своє життя, – м’яко сказала Катя. – І я хочу, щоб у нашому домі було спокійно. Без постійних зауважень.
Зависла тиша. Тамара Іванівна сиділа, дивлячись у стіл. Потім тихо сказала:
– Я не хотіла ображати. Справді. Просто… звикла.
Катя кивнула.
– Я розумію. Але так більше не можу.
Вона помовчала й додала те, що сказала на самому початку:
– Якщо я погана невістка, чого ж вас так тягне до моєї квартири? До улюбленої донечки їдьте, там і перевіряйте пил на шафах.
Тамара Іванівна підвела очі. У них було здивування. І, здається, ще щось – розуміння?
– Катенько… – почала вона.
Але в цей момент прокинувся Сашко. Він вийшов на кухню, потираючи очі.
– Мам? Ти вже тут?
Тамара Іванівна встала.
– Так, синку. Зазирнула ненадовго.
Вона взяла сумку й попрямувала до дверей. Катя пішла провести.
Біля дверей свекруха зупинилася.
– Я подумаю, – тихо сказала вона. – Справді подумаю.
І пішла.
Катя зачинила двері й притулилася до них спиною. Серце калатало. Вона не знала, що буде далі. Чи образиться свекруха? Чи розповість Сашкові свою версію? Чи… зрозуміє?
Сашко підійшов і обійняв її.
– Що сталося? – спитав він.
Катя похитала головою.
– Потім розкажу.
Але всередині вона вже відчувала – щось змінилося. Може, це початок. А може – просто ще одна розмова, яка ні до чого не приведе.
Але того вечора, коли Сашко спитав, чому мама пішла так швидко, Катя наважилася розповісти все. І його реакція виявилася зовсім не тією, що вона очікувала…
– Сашку, зачекай, – Катя м’яко відсторонилася від його обіймів і сіла за кухонний стіл. – Нам треба поговорити. Прямо зараз.
Сашко подивився на неї уважно. Він знав цей тон – спокійний, але твердий. Отже, справа серйозна.
– Розповідай, – сказав він, сідаючи навпроти й наливаючи собі чаю із заварника, який ще лишався теплим після того, як мати піішла.
Катя глибоко зітхнула й почала з самого початку. Вона розповіла про те, як накопичилося за ці роки: про кожне зауваження, про кожну перевірку пилу пальцем, про порівняння з Лєною, про питання про дітей, які звучали як докори. Вона говорила спокійно, без підвищення голосу, але Сашко бачив, як їй важко. Очі її трохи блищали, а пальці нервово крутили серветку.
– І сьогодні… сьогодні я не витримала, – закінчила вона. – Сказала їй усе, що думаю. Що якщо я така погана невістка, то навіщо вона до мене так тягнеться. Нехай їде до Лєни, там усе ідеально.
Сашко мовчав довго. Він дивився у свою кружку, потім підвів очі.
– Ти… прямо так і сказала?
– Так, – кивнула Катя. – І знаєш, у той момент мені навіть полегшало. Але тепер… тепер я боюся, що все зіпсувала. Що вона образиться, розповість тобі свою версію, і ми посваримося.
Сашко встав, підійшов до неї й обійняв за плечі.
– Кать, я не гніваюся на тебе. Справді. Я… я давно бачу, що мамі важко втриматися від зауважень. Просто не знав, що тобі так боляче. Думав, ти звикла, або що це не так серйозно.
Катя повернулася до нього.
– Як можна звикнути до того, що у своєму домі постійно почуваєшся під прицілом?
– Не можна, – тихо погодився він. – І я винен, що не втручався раніше. Боявся, що мама образиться, що скаже, ніби я її не люблю. Але тепер бачу – так гірше всім.
Вони посиділи мовчки. За вікном ішов дрібний дощ, стукаючи по підвіконню.
– Я подзвоню їй завтра, – сказав Сашко. – Поговорю. Не для того, щоб лаяти, а щоб пояснити. Що ми любимо її, але в нас своє життя. І візити… їх треба скоротити. Або хоча б попереджати заздалегідь.
Катя кивнула, відчуваючи, як напруга трохи відпускає.
– Дякую. Я не хочу, щоб вона зовсім не приходила. Просто… щоб без цієї критики.
– Розумію, – він поцілував її в маківку. – Ми впораємося.
Але наступного дня все пішло не так, як вони планували.
Уранці Сашко подзвонив матері. Катя сиділа поруч, чула тільки його частину розмови.
– Мам, привіт… Так, усе добре… Мам, зачекай, послухай… Я хотів поговорити про вчорашнє… Ні, не лаяти… Просто Катя засмутилася… Мам, вона не скаржиться, вона просто… Мам!
Сашко відібрав телефон від вуха й подивився на Катю.
– Вона кинула слухавку.
Катя відчула холодок усередині.
– Що вона сказала?
– Що я обрав сторону, що вона завжди знала, що невістка мене проти неї налаштує. І що більше не хоче нас бачити.
– Ой, Саш… – Катя закрила обличчя руками.
Він сів поруч, обійняв.
– Це не твоя вина. Це її реакція. Вона часто так – спочатку образиться, потім охолоне.
Але охолонути Тамара Іванівна не поспішала.
Минув тиждень. Вона не дзвонила, не приходила. Сашко намагався додзвонитися – вона скидала або не брала слухавку. Він навіть з’їздив до неї додому – вона відчинила, але впустити не впустила.
– Не треба мені нічого, – сказала вона через прочинені двері. – Живіть своїм життям. Я вам не потрібна.
Сашко повернувся засмучений.
– Вона як дитина, чесне слово, – сказав він Каті. – Образилася на смерть.
Катя відчувала провину. Вона не хотіла такого розриву. Просто хотіла спокою в домі.
– Може, я сама з нею поговорю? – запропонувала вона.
– Не знаю, – зітхнув Сашко. – Може, дати час.
Але час тільки погіршував.
Ще за тиждень подзвонила Лєна. Сашко поставив на гучний зв’язок.
– Саш, що у вас там відбувається? – голос сестри звучав стурбовано. – Мама плаче, каже, що ви її вигнали, що Катя її образила, що ти її зрадив.
Сашко закатив очі.
– Лєн, нічого подібного. Просто ми попросили поважати наші кордони. Мама приходила надто часто й постійно критикувала Катю.
– Критикувала? – перепитала Лєна. – Мама каже, що тільки допомагала.
– Допомагала так, що Катя вже плакала вечорами, – тихо сказала Катя, не витримавши.
Зависла пауза.
– Я не знала, – нарешті відповіла Лєна. – Справді не знала. Мама мені розповідала тільки свою версію. Що Катя груба, що сказала жахливі речі.
– Я сказала правду, – твердо відповіла Катя. – Що якщо я така погана, то навіщо вона до мене ходить.
Лєна помовчала.
– Слухайте, я поговорю з нею. Вона до мене приїде наступного тижня – я її запросила. Може, в гостях охолоне.
– Дякую, Лєн, – сказав Сашко.
Після дзвінка Катя подивилася на чоловіка.
– Може, це й на краще? Нехай погостює в Лєни подовше.
Але всередині вона однаково переживала.
А потім сталося те, чого ніхто не очікував.
Тамара Іванівна справді поїхала до Лєни. На два тижні. Сашко з Катею вперше за довгий час відчули свободу у своєму домі. Вони готували вечерю разом, дивилися фільми допізна, прибиралися без поспіху й напруги. Квартира здавалася ще затишнішою.
– Знаєш, – сказала якось Катя, сидячи на дивані з кружкою чаю, – я навіть не думала, що так скучу за тишею.
Сашко усміхнувся.
– Я теж. Але все одно сумую за мамою. Просто… за нормальною мамою, без цих її замашок.
Катя кивнула.
– Може, в Лєни вона побачить, як там усе ідеально, і зрозуміє.
Але коли Тамара Іванівна повернулася, усе стало ясно.
Вона подзвонила Сашкові сама. Голос був тихий, утомлений.
– Синочку, можна я приїду? Поговорити хочу.
Сашко одразу погодився.
– Звісно, мам. Приїжджай.
Катя напружилася. Що тепер буде? Нова образа? Чи скандал?
Тамара Іванівна прийшла ввечері, з невеликою сумкою – принесла варення. Сіла за стіл, як завжди, але цього разу не озиралася на всі боки.
– Катенько, Сашко… – почала вона, дивлячись у стіл. – Я в Лєни була. І… побачила.
Вона помовчала.
– Побачила, що не все так ідеально, як я думала. Лєна… вона теж втомилася від моїх порад. Просто не казала. Терпіла, тому що я гостею була. А коли я почала там пил шукати й меблі переставляти… вона м’яко, але сказала, що їм так зручно.
Катя з Сашком перезирнулися.
– І тоді я зрозуміла, – продовжила Тамара Іванівна, підводячи очі. – Що я всім заважаю. Що моя «допомога» – це не допомога. Це моє бажання все контролювати. Тому що вдома одній страшно. Пусто.
Голос її здригнувся.
– Я боялася, що без мене ви не впораєтеся. А насправді боялася, що без вас я не впораюся.
Катя відчула грудку в горлі.
– Тамаро Іванівно…
– Зачекай, – свекруха підняла руку. – Я хочу вибачитися. Перед тобою, Катенько. Ти хороша дружина, хороша господиня. Просто я не бачила цього. Бачила тільки те, що хотіла бачити.
Сашко взяв матір за руку.
– Мам, ми любимо тебе. Просто…
– Просто я маю навчитися приходити в гості, а не господарювати, – закінчила вона. – Я спробую. Справді спробую. І буду дзвонити заздалегідь. І не буду… перевіряти пил.
Вона слабко усміхнулася.
Катя встала, підійшла й обійняла свекруху. Та спочатку завмерла, потім обійняла у відповідь.
– Дякую, – тихо сказала Катя. – І не думайте, що ми вас не хочемо бачити. Просто… іноді хочеться свого простору.
– Розумію, – кивнула Тамара Іванівна. – Тепер розумію.
Вони пили чай утрьох. Розмова була тиха, обережна, але тепла. Вперше за довгий час без напруги.
Коли свекруха пішла, Сашко обійняв Катю.
– Ну ось, здається, прорив.
– Здається, – усміхнулася вона.
Але справжнє випробування прийшло пізніше, коли Тамара Іванівна почала виконувати обіцянку. І тут з’ясувалося, що міняти звички в її віці непросто…
Минуло близько місяця після тієї розмови. Тамара Іванівна справді змінила звички – дзвонила заздалегідь, приходила раз на два тижні, приносила щось смачне й намагалася не озиратися на всі боки зі звичним прискіпуванням. Іноді, правда, проривалося: вона могла помітити, що штори висять нерівно, або запропонувати «нашвидкуруч» протерти полицю над холодильником. Але тепер вона ловила себе на півслові, вибачалася й переводила розмову на інше.
– Ой, вибач, Катенько, – казала вона, червоніючи. – Старе бере гору. Я стараюся, чесне слово.
Катя усміхалася й кивала. Їй було приємно бачити ці зусилля. І, головне, у домі знову стало спокійно дихати.
Одного вечора, наприкінці грудня, Тамара Іванівна подзвонила й попросила дозволу прийти «у важливій справі». Голос у неї був трохи схвильований, і Катя одразу погодилася.
– Звісно, приходьте. Ми з Сашком якраз вечерю готуємо.
Коли свекруха з’явилася на порозі, в руках у неї був не звичний пакет із пиріжками, а велика коробка, загорнута в подарунковий папір.
– Це вам, – сказала вона, простягаючи коробку Каті. – На новосілля… ну, або просто так. Давно хотіла.
Катя здивовано подивилася на Сашка, той знизав плечима – теж не знав.
Вони пройшли на кухню, розклали їжу. Тамара Іванівна допомагала накривати на стіл, але тепер робила це мовчки, без коментарів про те, де яка тарілка має стояти.
Після вечері, коли пили чай, вона нарешті наважилася.
– Я тут подумала… – почала вона, дивлячись у свою кружку. – І вирішила одну річ.
Сашко з Катею перезирнулися.
– Яку, мам?
Тамара Іванівна глибоко зітхнула.
– Я записалася в гурток. У будинку культури біля мого дому. Там для нас, пенсіонерів, різні заняття – малювання, танці, навіть англійська. Я обрала рукоділля й хор. Щоб… щоб не сидіти самій і не лізти до вас із порадами щохвилини.
Катя відчула тепло в грудях.
– Це чудово, Тамаро Іванівно.
– Правда? – свекруха підвела очі, і в них було стільки надії. – Я боюся, що не вийде. Давно нічого нового не вчилася.
– Вийде, – твердо сказав Сашко. – Ти ж уперта.
Вона усміхнулася – вперше за довгий час щиро, без тіні образи.
– А ще, – продовжила вона, – я хочу відкрити коробку. Це вам подарунок.
Катя обережно розгорнула папір. Усередині виявився красивий сервіз – чайний, на шість персон, із тонким візерунком із синіх квітів.
– Я довго вибирала, – тихо сказала Тамара Іванівна. – Хотіла щось, що вам сподобається. Не для того, щоб показати, яких чашок у вас нема. А просто… щоб ви пили чай і іноді згадували про мене добрим словом.
Катя встала й обійняла її. На цей раз свекруха не завмерла – обійняла у відповідь міцно, наче боялася відпустити.
– Дякую, – прошепотіла Катя. – Він дуже гарний. Ми будемо пити з нього по неділях.
Сашко теж підійшов, обійняв їх обох.
– Мам, ти молодчина.
Тамара Іванівна шморгнула носом.
– Я стара дурепа була. Думала, що якщо не контролювати все, то втрачу вас. А насправді мало не втратила через це.
Вони посиділи ще трохи. Розмова йшла легко – про гурток, про те, як Тамара Іванівна вже заспівала на першому занятті й усі похвалили її голос, про плани на Новий рік.
Коли вона зібралася йти, Катя провела її до дверей.
– Тамаро Іванівно, – тихо сказала вона, – приходьте наступної неділі. На чай. Із нового сервізу.
Свекруха подивилася на неї довгим поглядом.
– Із задоволенням, Катенько. І… дякую, що витерпіла мене.
– Ми всі вчимося, – усміхнулася Катя. – Головне – вчасно зрозуміти.
Двері зачинилися. Сашко підійшов ззаду, обійняв дружину за талію.
– Ну ось, – сказав він. – Здається, усе налагодилося.
Катя кивнула, дивлячись на коробку з сервізом.
– Налагодилося. І навіть краще, ніж було.
Минув рік. Тамара Іванівна стала ходити у свій гурток, завела подруг, навіть з’їздила з ними на екскурсію в сусіднє місто. До Каті й Сашка приходила тепер раз на тиждень-два, завжди з попередженням, і ніколи з порожніми руками – то варення, то букет квітів зі свого палісадника.
Зауваження майже зникли. Іноді, звісно, проривалося старе: «Ой, а полицю цю не протирали давно?» – але одразу слідувало: «Вибач, не моє діло».
Катя сміялася й відповідала:
– Протремо на вихідних. А ви заспіваєте нам ту пісню з хору?
І Тамара Іванівна співала – тихо, трохи фальшивлячи, але з такою душею, що в обох на очі наверталися сльози.
Вони не стали найкращими подругами. Але стали близькими. По-справжньому.
