— Яким лікарем… Я на другому курсі вилетіла. Мама сказала: нічого штани просиджувати, іди працюй, кредит за машину платити треба. Я тепер торговим представником бігаю. І батьків вожу. Я в них замість особистого шофера. Наташо, відвези на дачу, Наташо, забери батька після посиденьок. Я цю машину прокляла, Женю. Вона мені життя зламала. Краще б тобі гроші на навчання пішли.
Євгенія завмерла посеред кімнати. Коробка з-під старих зимових чобіт, яку вона ховала на верхній полиці шафи, була неприродно легкою. Усередині, під шаром старих газет, мала лежати пачка купюр, перетягнута канцелярською резинкою. Тридцять тисяч гривень. Її квиток у нове життя. Її оплата першого курсу архітектурного. Два роки вона відкладала кожну копійку: мила підлоги в під’їздах, роздавала листівки під дощем, відмовляла собі в зайвому перекусі в шкільній їдальні. Коробка була порожня.
На кухні гримів посуд. Женя увійшла туди, тримаючи порожню коробку в тремтячих руках.
— Де? — тільки й змогла запитати вона.
Людмила Іванівна, мати, навіть не обернулася від плити. Вона перевертала котлети, і масло шипіло, заглушаючи тишу.
— Ой, Женько, не нагнітай, — подав голос батько, Олег Борисович. Він сидів за столом, задоволений, розчервонілий, і крутив у руках блискучий брелок з логотипом автомобіля. — Сідай краще, відзначимо. Великий день у родині!
— Ви взяли мої гроші? — Женя відчувала, як німіють губи. — Мені завтра платити за семестр. Я не пройшла на бюджет, мені одного бала не вистачило. Ви ж знаєте.
— Знаємо, — Людмила Іванівна нарешті витерла руки об фартух і повернулася. Погляд у неї був важкий, як бетонна плита. — Але ми тут подумали й вирішили: нераціонально це.
— Що нераціонально? — Женя оперлася об одвірок, щоб не впасти.
— Наталочці в медичний їздити на інший кінець міста, — вступила мати, кивнувши на молодшу сестру.
Наташа сиділа в кутку, уткнувшись у тарілку. Їй було вісімнадцять. Тендітна, бліда, з вічно переляканими очима. Улюблениця.
— У маршрутках штовханина, — провадила мати тоном, що не терпить заперечень. — У Нати здоров’я слабке, ти ж пам’ятаєш, як вона з ліжка не вилазила? Їй машина потрібна. Ми твої заощадження взяли, свої додали, кредит оформили — і взяли їй машину. Червоненьку, як вона хотіла.
Женя перевела погляд на сестру.
— Ти знала?
Наташа втиснула голову в плечі й промовчала.
— Не чіпай сестру! — гримнув батько. — Їй учитися треба, людей лікувати. А ти… ти в нас дівка міцна. У бабу Зою пішла. Тебе в двері вижени — ти у фіртку влізеш. Ми взяли твої гроші Наташі на машину, а ти сильна — сама випливеш.
— Випливу? — перепитала Женя. — Без освіти? Без грошей?
— На заочне йди, — відрізала мати, ставлячи на стіл сковороду. — Працювати підеш. Штукатуром або маляром, там зараз добре платять. Нема чого інтелігенцію з себе корчити за наш рахунок. Усе, розмову закінчено. Сідайте за стіл.
Женя дивилася на котлети, на задоволене обличчя батька, на зіщулену сестру. Усередині щось обірвалося. Наче перегоріла остання лампочка. Вона мовчки розвернулася й пішла в передпокій.
— Ти куди? — крикнула мати. — А посуд хто митиме?
Женя накинула куртку, сунула ноги в кросівки. Схопила з полиці свою сумку з документами й теку з кресленнями. Більше в неї нічого не було.
— Житиму в бабусі Зої.
— Ну і йди! — гаркнув батько. — Подивимося, як ти за тиждень прибіжиш, коли зголоднієш!
Двері зачинилися.
Дім бабусі Зої Андріївни на околиці селища зустрів ароматом трав і старих меблів. Підлога рипіла, зі щілин у вікнах дуло так, що фіранки ворушилися.
— Пограбували? — спитала бабуся, дивлячись на тремтячу онучку.
— Сама віддала… точніше, забрали. На машину Наташі.
Зоя Андріївна похитала головою, її сухенька рука лягла на плече Жені.
— Нічого, Євгеніє. Бог не видасть, свиня не з’їсть. Пенсія є, картопля в льоху є. Прорвемося. Злість — вона хороше паливо, тільки спалювати треба не себе, а перешкоди.
Справжнє випробування прийшло в лютому. Вдарили морози. Старий газовий котел, вночі натужно завив і затих. Женя прокинулася від того, що в неї замерз ніс. З рота йшла пара. Стіни будинку холонули з великою швидкістю. Бабуся лежала під горою ковдр, їй було зовсім зле, вона була бліда як полотно.
— Женечко… — прошепотіла вона. — Зовсім сил немає.
Женя метнулася до котла. Крижаний. Насос зламався.
Майстер по телефону озвучив суму: двадцять тисяч за терміновість і запчастину. У Жені в гаманці було п’ятсот гривень. Зарплату на виробництві зовнішньої реклами, де вона підробляла менеджером, затримували вже тиждень. Тремтячими пальцями вона набрала номер матері.
— Алло? — голос Людмили Іванівни був сонним і теплим.
— Мамо, це Женя. У нас котел зламався. У домі мінус. Бабусі зле. Позич двадцять тисяч гривень, я віддам, клянуся, я із зарплати…
— Женю, ти час бачила? — голос матері миттю затвердів. — Четверта ранку!
— Мамо, бабусі холодно!
— Не вигадуй. Увімкніть плитку електричну. Немає в нас грошей. Ми Наташі зимову гуму на машину купили і кредит заплатили. І взагалі, це дім Зої, хай вона й лагодить. Вона пенсію отримує, могла б і накопичити, а не прибіднятися.
— Мамо, у нас непередбачувана ситуація.
— Припини тиснути на жалість! Доросла вже, вирішуй проблеми сама. Ти ж сильна.
Гудки. Женя дивилася на телефон, і їй хотілося кинути його. Але телефон коштував грошей. Вона вибігла з дому. У ломбарді біля станції цілодобово сидів сонний приймальник.
— Ноутбук? — він ліниво покрутив старенький Асус, на якому Женя робила креслення ночами. — Старий. Тисяча гривень.
— Він робочий! Там програми стоять!
— Тисяча. Або йди.
Вона здала ноутбук. Здала золоті сережки — подарунок бабусі на шістнадцятиріччя.
Грошей все одно не вистачало. Навіть половину суми не було. Кредит їй не давали, адже дівчина працювала на півставки. Решту грошей дівчина позичила у батьків подруги. Сказала, що віддасть всю зарплату, а далі часнимати протягом кількох місяців.
Коли майстер запустив котел і по трубах пішло тепло, Женя сиділа на підлозі й плакала. Тихо, беззвучно, щоб не розбудити бабусю. Тієї миті вона викреслила батьків зі свого життя. Їх більше не існувало. Був тільки борг перед ними — за життя, і цей борг вона збиралася віддати своєю відсутністю.
Минуло п’ять років. Архітектурне бюро “Мрія” займало два поверхи в скляній висотці. Женя працювала тут третій рік. Починала з того, що приносила каву й роздруковувала документи, паралельно навчаючись на заочному й вбираючи все, що говорили старші архітектори. Її помітив Лев Давидович, спеціаліст поважного віку із непростим характером і геніальним баченням.
— Килиренко! — гримів він на весь офіс. — Хто так креслить сходовий проліт? Це сходи для людей чи атракціон для каскадерів?
Усі сміялися. А Женя брала олівець і спокійно доводила:
— Лев Давидовичу, тут кут нахилу безпечний, зате ми економимо три метри корисної площі для холу.
Він щулився, бурчав, а потім додавав:
— Розумна дуже… Залиш так.
Вона працювала по чотирнадцять годин. Брала підробітки. Брала участь у конкурсах під псевдонімами, бо штатним співробітникам було заборонено.
Одного разу вона виграла міський тендер на реконструкцію паркової зони. Проєкт Зелене серце обійшов бюро. Коли розкрили конверт з іменем автора, Лев Давидович тільки хмикнув:
— Я знав, що ця дівчина далеко піде. Якщо не перегорить від такого навантаження.
Того вечора Женя затрималася в офісі допізна. Треба було їхати додому, до бабусі (вона давно віддала борги, відремонтувала будинок, провела новий газ, утеплила стіни), але спершу — в супермаркет.
На парковці магазину вона побачила знайомий номер. Червоний автомобіль стояв криво, займаючи два місця. Машина виглядала жалюгідно: бампер висів на скотчі, крило пом’яте, брудний. Двері відчинилися, і вийшла Наташа.
Женя ледь упізнала сестру. У двадцять три роки та виглядала на тридцять з лишком. Згорблена, у дешевому пуховику, обличчя сіре, під очима залягли темні кола. Наташа тягла величезні пакети з продуктами.
— Ната?
Сестра здригнулася й виронила пакет. Яблука покотилися по брудному асфальту.
— Женю? — вона дивилася перелякано, наче чекала на догану.
Женя підійшла, почала збирати яблука.
— Привіт. Ти як?
Наташа раптом схлипнула.
— Жень, не кажи мамі, що бачила мене. Вона розсердиться, якщо дізнається, що я з тобою говорила.
— Чому?
— Вони тебе знати не хочуть. Кажуть, ти зрадниця. Покинула їх.
— Ясно, — Женя випросталася. — А ти як живеш? Лікарем стала?
Наташа гірко всміхнулася.
— Яким лікарем… Я на другому курсі вилетіла. Мама сказала: нічого штани просиджувати, іди працюй, кредит за машину платити треба. Я тепер торговим представником бігаю. І батьків вожу. Я в них замість особистого шофера. Наташо, відвези на дачу, Наташо, забери батька після посиденьок. Я цю машину прокляла, Женю. Вона мені життя зламала.
Вона подивилася на свою вишневу мрію з образою.
— Мама кожен кілометр рахує. Якщо зайве накатала — сварка. Я собі колготки купити не можу, все в дім, все в кредит цей клятий, який вони перекредитували тричі.
Женя дістала з гаманця три тисячі гривень.
— Візьми. Купи собі щось. Не в дім. Собі.
Наташа відсахнулася.
— Не треба. Якщо дізнаються…
— А ти не кажи. Сховай.
Сестра схопила гроші тремтячими пальцями, сунула в кишеню.
— Спасибі… Женю, ти пробач мені. Я тоді дурепа була. Думала, круто — машина. А це не машина, це нашийник.
Церемонія вручення премії Золота Капітель проходила в головному концертному залі міста. Женя стояла за лаштунками. Чорна сукня в підлогу, волосся зібране в суворий вузол. Вона дивилася в дзеркало і не бачила там ту дівчину, яка багато працювала. Вона бачила жінку, яка побудувала себе сама. З нуля. З уламків.
У залі сиділи поважні люди міста. Мер, забудовники, архітектори. І… батьки. Женя побачила їх, коли визирнула в залу. Вони сиділи в сьомому ряду. Батько в старому, тісному піджаку, мати в сукні з люрексом, яке вийшло з моди років десять тому. Поруч сиділа Наташа, опустивши голову.
Як вони тут опинилися? Ах так. Компанія БудІнвест, де батько числився завгоспом, була одним зі спонсорів фуршету. Мабуть, роздали запрошення співробітникам для масовки.
Мати крутила головою, знімала все на телефон. На обличчі читалося самовдоволення: ми у вищому світлі. Ведучий вийшов на сцену.
— Пані та панове! Головна інтрига вечора. Премія за найкращий проєкт громадського простору та грант у розмірі одного мільйону гривень вручається… керівнику архітектурного бюро “Мрія” — Євгенії Кириленко!
Світло вдарило в очі. Зала аплодувала. Женя вийшла до мікрофона. Вона бачила, як у сьомому ряду відбувся рух. Мати виронила телефон. Батько підвівся, роззявивши рота. Його обличчя повільно втрачало колір, стаючи блідим. Наташа підвела голову і дивилася на сестру з благоговінням і страхом. Мер тис Жені руку, вручав важку статуетку.
— Дякую, — сказала Женя в мікрофон. Голос був твердим. — Цей проєкт я присвячую своїй бабусі, Зої Андріївні. Єдиній людині, яка вірила в мене, коли мені ні на чому було навіть креслити.
Вона не сказала жодного слова про батьків. Це було б надто багато честі.
Найцікавіше почалося у фойє. Коли Женя спустилася зі сцени, оточена журналістами й колегами, до неї прорвалася Людмила Іванівна. Вона розштовхувала людей руками, тягнучи за собою батька, що пручався.
— Женечко! Донечко! — її голос був солодким, як перестигла диня. — Який успіх!
Вона спробувала обійняти Женю, але та зробила крок назад. Навколо затихли. Камери повернулися до них.
— Ви тільки подивіться! — віщала мати на публіку. — Це наша старша! Наша гордість! Ми їй завжди казали: вчися, старайся! Усе для неї віддавали!
— Усе? — тихо перепитала Женя.
— Звісно! — мати сяяла. — Тату, скажи! Ми ж ночей не спали, підтримували! До речі, дочко… — вона знизила голос, але в тиші це чули всі. — У нас там дах на дачі тече, і татові зуби треба робити. Ти тепер багата, такі гроші отримала. Треба б батькам допомогти. Ми ж родина.
Женя обвела поглядом натовп. Побачила Лева Давидовича, який дивився з цікавістю. Побачила журналістів з диктофонами.
— Родина? — голосно сказала Женя. — Ви про ту родину, яка п’ять років тому вкрала в мене сорок тисяч гривень, зароблених тяжкою працею, щоб купити машину сестрі?
Усмішка матері сіпнулася й поповзла вниз.
— Ти що таке кажеш… — зашипіла вона.
— Чи ви про ту родину, — провадила Женя, карбуючи кожне слово, — яка в мороз відмовилася дати грошей на ремонт котла? Коли я дзвонила вам о четвертій ранку й благала допомогти, тому що бабуся могла піти з життя від холоду? Ви тоді сказали, що купили зимову гуму і грошей немає. Мені довелося продати свій робочий ноутбук і піти на крайні заходи, щоб бабусю зігріти. Це ви називаєте підтримкою?
У фойє повисла тиша. Хтось із гостей відступив від батьків. Камера крупним планом знімала обличчя батька.
— Та ти… ти брешеш! — вереснула мати. — Невдячна! Ми тебе годували!
— Ви мене вигнали, — спокійно поправила Женя. — І сказали: сильна — випливеш. Я випливла. А тепер — ідіть з моєї дороги. Ви мені чужі.
Вона повернулася до охорони.
— Будь ласка, позбавте мене від цих людей.
— Ходімо, громадяни, — до батьків підійшли хлопці в костюмах.
— І ти, Наташо, йди! — крикнув батько, намагаючись зберегти рештки авторитету.
Наташа стояла й не могла поворушитися. Вона дивилася на сестру — красиву, сильну, оточену повагою. Потім подивилася на батьків — сердитих, жалюгідних, готових на все за копійку. Вона повільно дістала з сумки ключі з брелоком.
— Наташо, ти що, не чуєш? — гримнула мати.
Наташа розтиснула пальці. Ключі з брязкотом упали на мармурову підлогу.
— Самі їдьте, — сказала вона тихо, але виразно. — Я звільняюся.
— Що?! — батько витріщився на доньку. — Додому не пущу!
— А я не піду, — Наташа ступила до Жені. — Женю… візьми мене до себе. Ким завгодно. Хоч підлогу мити, хоч олівці точити. Я все робитиму. Тільки забери мене від них.
Женя подивилася на сестру. Вперше за багато років вона бачила в її очах надію.
— Підлогу мити не треба, — усміхнулася Женя, пригортаючи сестру за худі плечі. — Мені потрібен адміністратор. Впораєшся?
— Впораюся.
— Тоді поїхали. Бабуся пиріг спекла, нас чекає.
Вони пішли до виходу, стукаючи підборами. Позаду мати казала образливі слова, батько намагався підняти ключі і ніхто з гостей більше не звертав на них уваги. На вулиці пахло весною і мокрим асфальтом.
— Слухай, — спитала Наташа вже в машині, витираючи сльози. — А правда, що тобі так важко було тоді?
— Правда.
— А я на тому тижні в таксі підробляла і везла чоловіка після свята, він мені сидіння забруднив. Я потім дві години відтирала й ревіла. Думала — ось моє життя й скінчилося.
— Воно тільки починається, Нато. Тільки починається.
