Яна стояла посеред кухні в квартирі хресної, тримаючи в руках тонкий золотий ланцюжок. Той самий, що їй подарували на хрестини.
Той, що хресна мама — тітка Оля — защіпала їй на шию власними руками, коли Яні було півтора року. Тоді Оля плакала від щастя і шепотіла: «Щоб Бог тебе оберігав, доню моя хресна».
Зараз Яні було тридцять чотири. Ланцюжок вона зірвала з шиї одним різким рухом. Золоте колечко ледь не розірвалося.
— Тримай, — сказала Яна холодно, кидаючи ланцюжок на підлогу просто під ноги Олі. — Мені він більше не потрібен.
Ольга стояла біля столу, все ще тримаючи в руках тарілку з нарізаними помідорами. Її обличчя стало сірим.
— Яно… що ти робиш?
— Я дізналася правду. Усе. Про тата. Про тебе.
Оля опустила тарілку. Руки тремтіли.
— Звідки ти знаєш?
— Від нього самого. Він мені написав. Перед тим, як відійти в засвіти.
Оля сіла на стілець, ніби ноги її не тримали.
— Він… написав тобі?
— Так. Лист. І фотографію. І пояснив, чому пішов. І чому ніколи не повернувся.
Яна підійшла ближче. Голос її тремтів від злості й болю одночасно.
— Ти ж казала, що тато нас покинув, бо «не витримав відповідальності». Що він був слабким. Що любив маму, але не зміг жити з нами. А насправді він пішов, бо ти йому сказала:
«Якщо ти не підеш, я розповім усім, що це ти винен у всьому». Ти його шантажувала, тітко Олю. Ти.
Ольга заплющила очі. Сльози котилися по щоках.
— Яно… це було так давно.
— Для мене — ні. Для мене це щодня. Я виросла без батька. Мами не стало, коли мені було вісімнадцять, і я завжди думала, що винен він. А виявилося — ти.
Яна сіла навпроти. Очі її горіли.
— Розкажи. Усе. З самого початку.
Оля довго мовчала. Потім почала говорити — тихо, ніби боялася, що слова розіб’ють її саму.
— Твій батько, Сергій… він був найкращим другом мого брата — твого дядька Віталія. Вони разом служили. Коли Віталія не стало, Сергій часто приходив до нас. Він мене підтримував. Ми з ним… зблизилися. Дуже.
Яна стиснула кулаки.
— Ти спала з ним?
— Так. Ми кохали одне одного. Але я була старша за нього на п’ять років. І я була заміжня. У мене вже був син — твій хресний брат Сашко. А Сергій… він був вільний. Молодий. Гарний.
— І що далі?
— Потім він зустрів твою маму. Наталю. Вони полюбили одне одного. Справді полюбили. Я бачила, як він дивиться на неї. І я зрозуміла — це кінець. Але я не змогла відпустити. Я була… одержима.
Ольга витерла сльози.
— Коли Наталя була при надії тобою, я зрозуміла, що втрачаю його назавжди. І тоді я зробила найгірше, що могла зробити жінка.
Яна відчула, як у горлі стає сухо.
— Ти сказала йому, що якщо він не піде від Наталі, ти розповіси всім, що дитина — не його. Що ти від нього чекаєш дитину.
Оля кивнула.
— Так. Я збрехала. Сказала, що чекаю від нього дитину. Що якщо він не піде, я прийду до Наталі й усе розповім. Він повірив. Він пішов. Залишив її. Залишив тебе. І пішов у інше місто. Я думала — якщо Наталя залишиться одна, вона піде від нього. А він повернеться до мене.
— Але мама не пішла, — тихо сказала Яна.
— Ні. Вона тебе привела в світ. І виховувала сама. А я… я так і не сказала йому правду. Я чекала, що він зрозуміє, що я брехала. Але він уже не міг повернутися. Занадто багато болю.
Яна встала. Ходила по кухні, як клітка.
— І ти все життя знала, що я виросла без батька через тебе. І мовчала. Ти була моєю хресною. Ти мене любила. Ти мені казала: «Ти — моя друга донька». І все життя брехала.
Оля заплакала вголос.
— Я боялася. Боялася, що ти мене зненавидиш. Що втрачу тебе. Я так тебе любила, Яно. Я намагалася бути тобі замість батька. Я купувала тобі подарунки, водила в театр, платила за репетиторів…
— Ти купувала мою любов, — перебила Яна. — Щоб я ніколи не дізналася правди.
Ольга підвелася, підійшла до Яни.
— Яно, пробач. Я знаю — це не пробачається. Але я тебе люблю. І завжди любила. Як рідну доньку.
Яна відступила.
— Ти не любила мене. Ти любила своє почуття провини. І свою брехню. Ти зробила так, щоб я все життя ненавиділа батька. А він… він був жертвою. Він писав у листі: «Яно, я не міг залишитися. Я боявся, що твоя мама мене зненавидить, якщо дізнається. А я не міг допустити, щоб вона страждала через мене».
Ольга впала на коліна. Ланцюжок лежав між ними на підлозі — тонкий, блискучий.
— Яно… я не просила прощення. Я просто хочу, щоб ти знала — я шкодую. Кожного дня. Кожного дня я молилася за нього. І за тебе.
Яна подивилася на неї зверху вниз.
— Знаєш, що я відчувала, коли читала його лист? Я плакала. Не від злості. Від жалю. До нього. До мами. До себе. А до тебе… до тебе я не відчуваю нічого. Тільки порожнечу.
Вона повернулася й пішла до дверей.
— Яно! — крикнула Оля. — Не йди. Поговоримо. Я все виправлю.
Яна зупинилася на порозі.
— Ти вже нічого не виправить. Ти вже все зруйнувала. Двадцять п’ять років тому.
Вона вийшла. Двері зачинилися тихо, без грюкання.
Оля залишилася на підлозі. Підняла ланцюжок. Притисла до себе. І заплакала — так, як не плакала ніколи.
Минуло три роки.
Яна сиділа в кафе навпроти старого будинку, де жила Оля. Вона не заходила туди з того дня. Але сьогодні прийшла. Не знає чому. Може, тому що вчора їй зателефонував Сашко — хресний брат.
— Мама занедужала, Яно, вона просить тебе прийти. Хоч на хвилину.
Яна довго мовчала в трубці.
— Я подумаю.
Але прийшла.
Вона піднялася на четвертий поверх. Постукала.
Відчинив Сашко. Обійняв її.
— Дякую, що прийшла. Вона тебе чекає.
Яна увійшла до кімнати. Оля лежала в ліжку — маленька, виснажена. Але очі її загорілися, коли побачила Яну.
— Ти… прийшла.
— Так.
Оля простягнула руку. Яна підійшла. Взяла її руку — холодну, суху.
— Яно… я не просила прощення. Але хочу сказати… я тебе люблю. І завжди любила. І я рада, що ти дізналася правду. Бо ти тепер вільна. Від брехні. Від мене.
Яна мовчала.
— І ще… — Оля витягла з-під подушки той самий золотий ланцюжок. — Я його зберігала. Візьми. Не заради мене. Заради себе. І заради нього. Твого батька. Він хотів, щоб ти його носила.
Яна взяла ланцюжок. Подивилася на хрестик. На звороті — гравіювання: «Яні. Від хрещеної. 1991».
Вона підняла очі.
— Я не можу тебе пробачити. Ще ні.
— Я знаю.
— Але… я не ненавиджу тебе. Я просто… сумую. За тим, що могло бути.
Оля посміхнулася — слабко, але щиро.
— Це вже багато.
Яна нахилилася. Поцілувала її в лоб.
— Прощай, тітко Олю.
— Прощай, доню.
Яна вийшла. На сходах зупинилася. Наділа ланцюжок на шию. Хрестик ліг на серце — холодний, але свій.
Вона вийшла на вулицю. Пішла додому. І вперше за багато років відчула, що може дихати вільно.
Ланцюжок не був більше символом брехні. Він став символом правди. І болю. І прощення, яке ще не прийшло, але вже почалося.
Олеся Срібна
