Ярослав розбудив мене зрання, у вихідний день, схвильовано каже «Слухай, Іра зникла!». Вчора Ірина пішла до подруги, це недалеко, п’ятнадцять хвилин пішки. Вийшла від неї близько опівночі, додому не прийшла. Зникнення Ярослав помітив тільки вранці. Вчора він ліг спати, до того ж з дружиною вони трохи посварилися, чого її чекати?
– А подзвонити їй? – тут же запитав я. – Так вона телефон забула вдома, балда!
Я швидко до нього примчав, благо це субота, на роботу не треба. Ярослав хотів повідомляти в поліцію. «Почекай, – сказав я. – Ми втратимо час. Там же тяганина – заява, список прикмет … Давай спершу до цієї подруги зганяємо». І ми з’явилися до подруги. Людмила була налякана: «Хлопців, ми навіть не пили! Поговорили, і Ірка пішла. Ну вона була засмучена трохи, – Люда глянула на Ярослава. – Але збиралася додому. Я нічого не розумію, вона цим маршрутом завжди ходить».
Маршрут був дійсно відомий і цілком безпечний, повз будинки. Ніяких гаражів, парків, темних кутів. І район дуже пристойний. Ми з Ярославом пройшли весь маршрут, питали людей біля під’їздів – ніхто Іру не бачив. – Все-таки треба в поліцію, – сказав Ярослав. – Вони в першу чергу подивляться по камерах біля під’їздів.
– Ні, – відповів я. – Вона ж шла осторонь, камери нічого не засікли б. А крім того …
– Трастя! – вигукнув Ярик. – Ну я дурень! Вона ж до мами поїхала, наша дочка зараз там. І він швидко подзвонив тещі: «Лдмило Степанівно! Ну що там мої?» З’ясувалося, що ніякої Іри там немає. Ярик ледве ухилився від розпитувань тещі, щось відразу набрехав. Не вистачало ще жінку з лякати. Ми повернулися до Ярослава додому. Сіли на кухні. Його вже злегка трясло: – Ірка, ну де ж вона? Ти не уявляєш, як я її люблю …
І тут пролунав дзвінок у двері. Ятослав кинувся відкривати з криком: «Біжу, кохана!». Але за дверима стояв поліцейський: – Доброго дня. Я щодо зникнення дружини. Товариш повернувся до мене: – Ми ж не повідомляли ще нічого … – Напевно, Люда, – відповів я.
Молодший лейтенант сів на кухні, дістав з папки аркуш паперу, посунув Ярославу: пишіть! Але у того тремтіли руки, він не міг писати. – Добре, – сказав лейтенант. – Я сам. Отже, чи були у вас конфлікти з дружиною? Ярослав став говорити, чутливо, майже зі сльозами. Так, були. Але він сам у всьому винен. Він зануда, чіплявся до Іри по дрібницях, а вона просто чудо яка жінка. Так, вони разом дванадцять років, це багато. Ярослав вважав, що живуть і живуть, все нормально, навіщо ще якісь прояви почуттів?
– Може, ви їй зраджували? – запитав лейтенант.
– Ніколи! – вигукнув Ярослав. – Зрозумійте, вона ж класна. Ну у всіх сенсах класна. Тільки я один тут козел. Он був її день народження два тижні тому, а я про нього просто забув. Благаю, давайте, шукайте її! Лейтенант закінчив писати, у нього був напрочуд гарний почерк, дав листки Ярославу для підпису. Я глянув: лейтенант записав все точно, навіть слово «козел».
Ярослав розписався. Лейтенант підвівся: – Будемо шукати. До речі, головне: особливі прикмети?
– Особливі? – задумався Ярослав. – А, ну звичайно. У неї три родимки на животі … Господи, я б все віддав, щоб цілувати зараз ці родимки!
– Ну, це для мене зайва інформація, – сказав лейтенант і пішов. Мені дуже хотілося побути з другом, але вдома чекала родина. Я наказав, щоб він дзвонив, якщо що.
– Щасливий ти, – пробурмотів він. – Сім’я … Всі на місці. А де ж моя Ірка? Господи, ну де ж вона?
Мені довелося друга обійняти і ще довго втішати. Потім я пішов. Далі сталося ось що. Ярослав взяв халат Іри у ванній і ліг з ним на ліжко. Він обіймав халат, ніби дружину, шепотів йому найніжніші слова. У цей момент звідкись зверху пролунав глухий Ірин голос: – Шкода, що всього цього ти не говорив мені раніше. Тепер вже пізно …
Ярик схопився. Став озиратися. Він зрозумів, що сталося щось страшне. І заволав: «Ірааааааа!» І тут спокійний голос Іри вимовив: – Слухай, перестань кричати, сусіди прийдуть. Розсунулися дверцята шафи, звідти вибралася Іра. Вона посміхалася: – Гаразд, не пізно. Можеш поцілувати мої родимки. …
Так, всю авантюру затіяла Іра. Залучила до неї Людмилу і мене. Ризикована авантюра, згоден. Але що робити зневіреній жінці, яка років десять від чоловіка не чула ні слова про любов? Тільки докори про немитий посуд і що її манікюр занадто дорого коштує. А схема була простою. Всю ніч Іра провела у подруги. Коли ми з Ярославом вирушили до Людмили – то Іра рушила зворотним маршрутом, додому. Вона була в темних окулярах і довгому плащі подружки: замаскувалася.
На вулиці мені все ж довелося старанно відволікати Ярослава: Іра пройшла зовсім близько від нас. До того ж я повинен був утримати чоловіка від походу у відділення поліції. Ну а вдома Іра сховалася в їх великій стінній шафі. Так, не дуже зручно, зате вона прекрасно чула всі ті слова про неї, які говорив чоловік. Лейтенант? Це мій давній приятель, актор обласного театру, форму взяв з реквізиту.
Нещасний Ярослав не звернув уваги, що той не показав посвідчення, більш того – був в кросівках. І що задавав питання, які зовсім не мають відношення до справи, наприклад, про зради. Жорстокий розіграш. Але Ярика він сильно струснув, він тепер приносить дружині квіти без жодного приводу. Не докоряє. А протокол з щирим зізнанням чоловіка в кохання Іра повісила в рамку на стіну.
Фото ілюстративне – zastavok.net
