Педагогічна рада в коледжі проходила бурхливо. І це було зрозуміло: вирішували, кого з майбутніх технологів перевести на третій курс, а для кого шлях у професію на цьому закінчувався. Директор переглянув список тих, кого планували відрахувати, й запитав:
— А що там із Родіоновим?
— Я не допущу його до іспиту з філософії, — заявила одна з викладачок. — За весь семестр він, якщо й з’являвся у мене на заняттях, то від сили два рази. Та й сидів із таким виглядом…
— У мене те саме, — підвелася викладачка англійської мови.
— Я взагалі не розумію, як він потрапив до нашого коледжу, — додала ще одна. — Його потрібно відраховувати.
Викладачі загаласували, а на обличчі директора майнула ледь помітна усмішка.
— І що, ніхто не заступиться за бідолашного Родіонова?
Слово «бідолашного» викликало сміх. Підвелася заступниця директора з виховної роботи й ніби поставила крапку в переліку його провин:
— Учора він сварився з двома хлопцями із третього курсу.
Та тут піднявся фізрук:
— Антон Родіонов — нормальний хлопець. Він представляє коледж на всіх спортивних змаганнях.
— От ви його й протягнули до нашого коледжу, — обурилася Елеонора Романівна, заступниця директора з навчальної частини. — А він тільки й уміє, що м’яча ганяти.
Тоді встав майстер виробничого навчання:
— Щось я не дуже розумію, кого саме ми тут готуємо.
— Технологів ми готуємо, Миколо Олексійовичу, — зверхньо відповіла Елеонора Романівна.
— От саме про це я й кажу, — спокійно продовжив майстер. — Антон Родіонов за рік навчився працювати на всіх верстатах. Він не просто працює — він розуміється на технологічних процесах. Дайте йому креслення — і він сам знайде заготовку, підбере інструмент і виготовить деталь без будь-чиєї допомоги. А він закінчив лише два курси.
— Поки що не закінчив. І навряд чи закінчить, — знову втрутилася завуч.
— Я це до того, — майстер ніби не помічав шпильок на свою адресу, — що наприкінці кожного навчального року до мене постійно підходять із проханням поставити деяким дівчатам «відмінно» за практику лише тому, що вони йдуть на червоний диплом. А ці дівчата бояться підійти до верстата й не можуть відрізнити різець від свердла.
— То навчайте, пояснюйте! — пролунало у відповідь.
— А от років десять тому в нас навчався Сергій Свиридов. Теж слабко розбирався у філософії й не знав іноземної мови. Зате чудово знав верстати. Зараз він працює заступником начальника цеху на заводі.
— Так, — сказав директор. — Я згоден із Миколою Олексійовичем. Родіонова потрібно допустити до іспитів. Оцінок «задовільно» з загальноосвітніх предметів він заслуговує.
— І що, ми з ним ще будемо мучитися? — ніяк не вгамовувалася завуч.
— А ми призначимо Миколу Олексійовича куратором цієї групи на наступний рік, — підсумував директор. — Усе. Хто там наступний?
Під час роботи в Поліни Володимирівни задзвонив телефон. На екрані — завуч коледжу, де навчався її син. Поліна вискочила з майстерні, де працювала розподільницею.
— Добрий день, — пролунало в слухавці суворим тоном. — Ваш син неналежним чином себе поводить в коледжі. Зараз у нас буде педагогічна рада, де вирішуватиметься питання його подальшого навчання. Його не допускають до іспитів із чотирьох предметів.
— Елеоноро Романівно, будь ласка, не виганяйте його! Я з ним поговорю…
— Приїжджайте до коледжу. Думаю, запитання до вас будуть не лише в мене, а й у директора.
— Добре, Елеоноро Романівно, я прийду.
Вона відпросилася з роботи й побігла до коледжу, дорогою подзвонивши синові.
— Антоне, що знову сталося?
— Мамо, ти про що?
— Що там сталося, що до мене викладач дзвонив?
— До нас в аудиторію зайшли якісь із третього курсу, — винувато почав виправдовуватися син. — Я їх чемно попросив вийти, вони не зрозуміли…
— А з іспитами що?
— Мамо, це з філософії та з англійської…
— Антоне, тобі вже сімнадцять років. Я в школі постійно через тебе червоніла, тепер і тут, — вона зітхнула й твердо сказала: — Нікуди з коледжу не йди. Я зараз приїду.
— Я буду в майстерні.
Директор розмовляв із якимось непримітним чоловіком у робочій спецовці. Побачивши Поліну Володимирівну, кивнув:
— Добрий день, Поліно Володимирівно!
— Добрий день, Сергію Петровичу. Що там із моїм Антоном?
— Усе гаразд, — усміхнувся він і кивнув у бік співрозмовника. — Ось Микола Олексійович заступився за свого найкращого студента.
— Дякую вам, — сказала вона, й було не зовсім зрозуміло, до кого саме звертається.
— Гаразд, спілкуйтеся, а в мене справи, — додав директор і пішов.
— Дякую вам, Миколо Олексійовичу, — повторила жінка. — Він у мене один, без батька ріс…
— Нормальний у вас син, — спокійно відповів майстер. — Не хвилюйтеся.
— Миколо Олексійовичу, а де у вас майстерні? Я тут погано орієнтуюся, а Антон сказав, що чекатиме мене там.
— Ходімо, я вас проведу. Мені якраз туди.
Антон усміхнувся, побачивши маму в компанії зі своїм майстром:
— Миколо Олексійовичу, я все зробив і верстат прибрав, — одразу відзвітував він керівникові.
— Переодягайся і йди додому! — сказав той, а тоді повернувся до жінки й почав пояснювати: — Ось тут у них практика, вони вчаться працювати на верстатах. Ваш Антон уже на всіх уміє працювати. Він у мене найкращий спеціаліст у групі.
Як же приємно було матері чути таке про сина. Адже зазвичай і в школі, і в коледжі вона чула про нього лише погане — хоча й не завжди вважала його вчинки не такими вже й поганими. Сперечався він тільки з тими, хто був старший і сильніший, — по-своєму відновлював справедливість. Щоправда, уявлення про справедливість у нього трохи відрізнялися від дорослих. І в навчанні він чітко ділив предмети на потрібні й непотрібні. Подобалися йому здебільшого фізкультура, праця та «Захист України» — там він завжди був першим.
Невдовзі з роздягальні вийшов син:
— Мені терміново треба в одне місце, мене чекають.
— Але…
— Поліно Володимирівно, нехай іде, — запропонував майстер. — Я зараз переодягнуся й проведу вас.
Жінка розгубилася, але чоловіки вже кудись зникли, а в голову почали лізти несподівані думки:
«А куди це він мене проводжатиме? Мене вже давно ніхто нікуди не проводжав… хіба що в молодості — один красень, поки не дізнався, що я при надії. Він що, не одружений? На вигляд не красень, зріст — трохи вищий за мене. А мені ж за пів року сорок… Синові скоро вісімнадцять».
Майстер повернувся швидко — встиг умиватися, переодягнутися й розчесатися. «А нічого так чоловік», — мимоволі промайнула приємна думка.
— Ходімо, Поліно Володимирівно, — усміхнувся він.
Вийшли з коледжу, й майстер одразу запропонував:
— Може, не чекатимемо маршрутку? До вашого дому пішки хвилин за тридцять дійдемо.
— Звідки ви знаєте, де я живу? — вона здивувалася, але тут же розсміялася. — А, ну так… ви ж добре знаєте мого сина.
— Ми кілька разів разом ішли з коледжу.
— Тоді я візьму вас під руку.
Вона хотіла взяти його, але на мить відсмикнула руку й запитально глянула йому в обличчя.
— Не одружений, — промовив він, ніби відповідаючи одразу на всі запитання.
Вона все зрозуміла й сміливо взяла нового знайомого під руку.
У Антона була поважна причина поспішати — на нього чекала дівчина. Для кожного сімнадцятирічного хлопця, яким би він не був, це була найповажніша причина з усіх.
І тепер він, щасливий і гордий, ішов під руку з красивою дівчиною. Саме такі миті відділяють дитинство від юності. Якщо поруч дівчина, яка тобі подобається, і ти цього не приховуєш — ти маєш повне право вважати себе дорослим.
— От якби тебе відрахували, що б ти робив? — повчала його подруга.
— Пішов би служити. Все одно колись доведеться, — а тоді раптом спитав: — Ти мене чекатимеш?
— Звісно, чекатиму. Але краще, щоб ти пішов служити пізніше, а не зараз.
— Сам знаю.
— А ти знаєш, хто тебе сьогодні врятував від відрахування?
— Звичайно. Микола Олексійович.
— Микола Олексійович! — раптом вигукнула дівчина.
— Що таке?
— Дивись! Твій майстер іде з твоєю мамою під руку!
— Ого! — вирвалося в хлопця.
— Антоне, тільки не думай втручатися. Твоїй мамі скільки років?
— Тридцять дев’ять.
— Моя тітка в сорок п’ять вдруге заміж вийшла, — пояснила вона. — Думаєш, їм любові не хочеться? Хочеться. Навіть більше, ніж нам. Твоя мама майже вісімнадцять років жила тільки тобою. Через два роки ти підеш служити, потім одружишся зі мною. Одразу кажу — я ні з твоїми, ні зі своїми батьками жити не буду. І твоя мама залишиться сама. То нехай, поки ще не надто доросла, знайде собі чоловіка. А Микола Олексійович — хороший.
Антон здивовано подивився на подругу, похитав головою:
— Ярославо, як цікаво ти мислиш… Я ніколи про це не думав. Гаразд. Мені Микола Олексійович теж подобається.
— Ти мамі про те, що ми їх бачили, поки нічого не кажи, — усміхнулася дівчина. — Прийде час — вона сама тобі все розповість.
Поліна повернулася додому пізно. З полегшенням зітхнула, зрозумівши, що сина ще немає. Одразу кинулася на кухню готувати вечерю — про обід уже й мови не було. А в голові крутилися думки про нового знайомого, а перед очима стояло його обличчя.
«Який він скромний… Не дивно, що так і не одружився вдруге. Двадцять років платив аліменти доньці — і не через суд, а добровільно. Увесь цей час підробляв: виготовляв деталі на верстатах, продавав… А якщо стосунки підуть далі? Антон же рано чи пізно дізнається. Що тоді? Він ще малий, може не зрозуміти… Ой, здається, йде».
Син зайшов з загадковою усмішкою на обличчі:
— Мамо, я їсти хочу!
— Іди мий руки, разом поїмо!
Вона поспіхом накривала на стіл, розуміючи, що навіть цей простий суп ще не встиг доваритися. Антон сів за стіл і одразу взявся за салат, а мати запитала:
— З Ярославою був?
— Так. Мамо, ти знаєш, яка вона хороша й розумна?
— Відчуваю. Раз ти навіть закохався, — вона зрозуміла, що тема небезпечна, й швидко перевела розмову. — Що ти знову в коледжі накоїв?
— Та нічого. Микола Олексійович уже все владнав.
Поліна здригнулася. Син помітив це й уже хотів щось запитати про її ставлення до майстра, але в голові ніби наяву пролунали слова Ярослави:
«Ти мамі поки нічого не кажи».
Тому він лише спитав:
— Мамо, коли там усе буде готове?
За місяць Антон успішно склав заліки та іспити за другий курс — звісно, не без допомоги майстра виробничого навчання. У коледжі таке практикували. Адже Микола Олексійович і ножі, і ножиці нагострить — гостріші за бритву, і для саду-городу щось зробить, і по господарству допоможе. Він нікому не відмовляв. То чому ж не поставити Родіонову залік або «задовільно» на іспиті?
І от однієї суботи Поліна попередила сина:
— Нікуди не йди. Зараз прийде одна людина… ти її добре знаєш… поговоримо… А я поки щось приготую.
За тим, як мати хвилювалася й затиналася, Антон зрозумів — розмова буде серйозна.
— Добре, мамо.
Він зайшов до своєї кімнати й подзвонив подрузі:
— Ярославо, я прийду до тебе пізніше.
— Що сталося?
— Мама попросила. До нас зараз прийде одна людина для серйозної розмови.
— Антоне, це Микола Олексійович? — цікавість так і бриніла в її голосі.
— Я вже здогадався.
— Ти там поводься по-дорослому.
— Та я ж розумію.
Не встиг він вимкнути телефон, як почув голос матері:
— Антоне, приведи себе до ладу, одягнися гарно.
— Добре!
Усе було готове, всі були вдягнені. Син, приховуючи усмішку, спостерігав, як хвилюється мати. І ось задзеленчав домофон. Поліна кинула на сина майже благаючий погляд і кинулася до передпокою.
Зайшов той, кого й чекали. Поцілував у щоку, подарував букет. У цей момент із кімнати вийшов Антон. Поліна напружилася, але на обличчі сина не було навіть здивування. Він підійшов і привітався зі своїм майстром:
— Проходьте, Миколо Олексійовичу.
Поліна поспіхом поставила букет у вазу, а чоловіки пройшли до кімнати, де був накритий стіл. Коли всі сіли, дорослі розгублено перезирнулися — здається, з голови вилетіло все, що вони хотіли сказати.
— Синку, — першою почала Поліна, трохи затинаючись. — Микола Олексійович прийшов… ми з ним…
— Антоне, розумієш… — спробував допомогти їй чоловік.
— Я все розумію, — на відміну від них, хлопець був абсолютно спокійний. — Любов приходить не лише в сімнадцять. У сорок її, мабуть, хочеться ще більше. Я радий за вас.
Кілька хвилин дорослі стояли з широко розплющеними очима. Такого від Антона вони точно не чекали. Першою отямилася мати:
— Сину, ти вже знав про наші стосунки?
— Звісно.
— Антоне, дякую тобі, — сказав Микола Олексійович. — Ти чудовий хлопець.
Як же змінилося життя Поліни. Вісімнадцять років у неї була лише одна турбота — як виростити сина. А потім усе раптом змінилося. Вона вийшла заміж. У сорок років. А згодом… у неї з’явився другий син.
Антон успішно закінчив коледж, але служити не пішов. Кохання не дозволило. Знайшов роботу, одружився — звісно, з Ярославою. А через якийсь час Поліна стала бабусею. Саме тоді, коли молодший син пішов до дитячого садка. Хіба могла вона п’ять років тому навіть уявити таке життя?
