— Єгоре, мені це набридло, — ввечері сказала Надя. — Боюся, твої родичі приїхали не нам допомагати, а відпочивати за наш рахунок. Ти уявляєш, Олена, коли я їй нагадала, що за її списком продукти купували, ще й образилася. Сказала, що вони й так тут безкоштовно працюють, так що ми їх годувати повинні. Це мінімум. Це як взагалі розуміти?
— Надю, дивись, що я зробив. — Непомірно задоволений собою Єгор стояв у дворі старої дачі, купленої ними з дружиною менше місяця тому. Він широко усміхався, а його рука лежала на спинці витончених білих гойдалок, що висіли на гілці міцного, мабуть, сторічного дерева.
— Ой! — Надя від надлишку відчуттів навіть затулила рота долонею. Вона завжди мріяла, щоб на дачі були гойдалки. І ось чоловік виконав її мрію. — Дякую! — кинулася вона йому на шию.
А через паркан, потайки, але з цікавістю цю сцену спостерігали сусіди. Літня пара, пенсіонери Зінаїда й Тимофій, що володіли своєю ділянкою вже сорок років.
— Оце любов у них, — сказала Зінаїда.
— Молодість! — похитав головою Тимофій. — Головне, щоб з роками мир у родині зберігли.
— Ну, вічно ти бурчиш, — погрозила йому пальцем Зінаїда. — Усе в них буде добре. Ось прямо серцем відчуваю.
Тим же вечором вона заглянула до сусідів. Привід, правда, був вигаданий: мовляв, скінчилася сіль. А там слово за слово — й познайомилися. Надя запросила нових сусідів заходити частіше, а Зінаїда сказала, якщо що, можна звертатися за порадами щодо вирощування чого завгодно, бо вони з чоловіком у цьому знавці.
— Бачу, ти вже нових друзів завела, — сказав Єгор, коли літня сусідка пішла.
— На мій погляд, друзі ніколи зайвими не бувають, — відповіла Надя.
— Погоджуюсь, — кивнув він. — До речі, про друзів і знайомих. До нас хочуть приїхати Лещенки.
— Ті самі, що? — насторожилася Надя.
— Так, ті самі. — Єгор насупився. — А що таке? Ти що, віриш пліткам?
— Ну, як би тобі сказати… — із сумнівом зітхнула Надя.
А справа вся була в тому, що далекі родичі Єгора, подружжя Олег та Олена Лещенки, славилися серед рідні специфічною репутацією. А говорячи просто, вони були відомі як сварливі, безцеремонні, жадібні й хитрі. Приймати їх у гостях — ще та пригода. Тим не менш, Лещенки були шустрими: гостювали то в одних, то в інших родичів. І ось цього разу вони вирішили провести літо на дачі в Єгора з дружиною.
— Постривай, не на вихідні, а ціле літо? — здивувалася Надя. — А це не занадто?
— Ну, склалася така ситуація, — почесав потилицю Єгор. — Олега ж звільнили. Як тільки роботу знайде, повернуться в місто. А Олена завжди домогосподаркою була, так що взагалі вільна, — додав він з натиском. — Так, у них складний характер, але мені здається, усе буде добре. А тим більше, що ми з тобою працюємо, на дачі можемо бувати тільки по вихідних. Мені здається, їхня допомога нам не завадить, якщо хочемо цього року зібрати урожай.
— Тобто ти хочеш щороку когось запрошувати жити тут, тому що самі не впораємося?
— Ні, звісно, — махнув рукою Єгор. — Але конкретно в цьому сезоні чому б не отримати користь з гостинності?
— Ну, можливо, ти правда в чомусь тут є, — трохи подумавши, погодилася Надя.
Жінка думала, що Лещенки заселяться на дачі наступних вихідних. Вона планувала прийняти гостей як слід, усе їм показати й розповісти. Але вже в середу чоловік сказав: родичам подзвонили, вони вже їдуть на дачу й скоро будуть на місці.
— А як же вони там без нас? — занепокоїлася Надя.
— А що такого? — хмикнув Єгор. — Розберуться. Головне, що ключі від будинку я Олегові передав. Не хвилюйся, — підморгнув він дружині. — Так навіть краще. Поїдемо на дачу на вихідні, а нас там уже зустрінуть шашликами. Хіба не чудово?
І знову Надя мусила погодитися.
У п’ятницю ввечері вона попросила в чоловіка телефон Олени й, подзвонивши їй, запитала, чи треба щось докупити. Олена зачитала дуже довгий список, причому виходило так, що майже все з нього було потрібно особисто їй із чоловіком, але аж ніяк не господарям дачі.
— Гаразд, купимо, — відповіла Надя, вирішивши, що їм, звісно, неважко один раз виконати роль служби доставки.
Надя не вірила ні в передчуття, ні в інтуїцію. Але чим ближче вони наближалися до дачі, тим сильніше вона хвилювалася. Їй здавалося, що незабаром станеться щось погане. Вже на в’їзді в дачне товариство Надя зрозуміла, що не помилялася. Гучна, надто гучна музика чулася з їхньої ділянки, а біля паркану стояло кілька незадоволених сусідів.
— Що ви собі дозволяєте? — дорікала жінка в солом’яному капелюсі. — Ви порушуєте правила.
— Ми сюди від міського шуму втекли, — сказав дядько у сорочці в клітинку. — Майте сумління.
— Тут ще з дітьми відпочивають, — похитала головою молода руда дівчина. — Чому вони замість цвірінькання пташок мають слухати це?
— Не знаю, кого ви туди пустили, — знову заговорила власниця капелюха. — Але вони на нас не реагують. Ще голосніше врубили.
— Перепрошую, будь ласка!» — почервонівши від сорому, Надя кинулася на ділянку. Єгор, важко зітхнувши, поплентався слідом.
Його родичі виявилися в глибині ділянки. Вони якраз розпалювали мангал.
— О, нарешті! — потер руки Олег. — А то думали, без хліба їсти доведеться.
— У вас крильце скрипить, треба б полагодити, — сказала Олена.
— Ви не могли б вимкнути музику? — попросила Надя.
— А чого? — знизав плечима Олег. — Так веселіше. Нехай грає.
— Ні, вимкніть, будь ласка. — Надя знову занервувала. — Сусіди сваряться.
— Ніжні які, — усміхнувся Олег, але звук убавив.
І ось Надя нарешті отримала можливість познайомитися з ріднею чоловіка, про яку так наслухалася. Вислухавши її претензії, Олег з Оленою сказали, що, мабуть, погоджуються не слухати музику так голосно. Потім вони нагадали, що взагалі-то збиралися обідати. Надя віднесла в будинок продукти, потім приєдналася до інших. І тут з’ясувалося, що Олег з Оленою думали, що господарі дачі ще захоплять м’ясо.
— Ми на себе тільки розраховували, коли купували, — з натяком сказав Олег.
Нарешті всі сіли обідати.
— Ні, яка сьогодні робота! — закатила очі Олена. — Спека ж.
— Мені ось особисто сонячний удар не потрібен, — сказав Олег, і вони разом з дружиною пішли спати до вечора в будинок.
Купуючи цю дачу, Надя з Єгором дуже раділи, що отримують, як то кажуть, усе готовеньке цього року. Попередні господарі продавали дачу терміново за сімейними обставинами, а до того встигли посадити все, що тільки можна, від огірків до полуниці. Так що теоретично можна було розраховувати на щедрий урожай. А ще Надя розраховувала, що їхні гості, звичайно, поливатимуть хоча б город, але вона ледь не закричала, побачивши, в якому стані грядки.
— Єгоре, твої родичі що, тільки розважалися й нічого не робили? Ти поглянь на огірки — вони зовсім зав’яли, а смородина? Та як так можна? Ні, я їм усе скажу.
— Не треба, — простягнув руку чоловік, беручися за садовий шланг. — Давай не будемо сваритися. Може, вони думали, що в нас система автоматичного поливу.
— Могли б просто запитати, — незадоволено відповіла Надя.
— А ти могла б просто передати їм, щоб полили? — роздратовано сказав Єгор. Надя махнула на чоловіка рукою. У неї не було настрою з ним розмовляти.
Більша частина посадок, на щастя, не постраждала. Але ввечері, коли гості вийшли на вечерю, Надя попросила їх не забувати придивлятися за садом і городом. Вони пообіцяли придивитися.
Наступного дня Надя зранку вирішила внести добриво, ще хотіла дещо розпуштити грунт. А ще вона вирішила занятися компостною купою. І, природно, вона розраховувала на допомогу гостей. Але в тих були інші плани.
— Вибачте, звичайно, але ми не слуги, щоб цілими днями спину на вашій ділянці гнути, — обурився Олег.
— Взагалі ні до чого ця метушня, — підтримала чоловіка Олена. — Усе встигнемо. Зараз от на озеро сходимо, відпочинемо, а ввечері попрацюємо.
Але ввечері ніхто з них нічого робити не став. Знову почали смажити шашлики. Олег встиг ще заїхати за м’ясом і, до речі, не забув нагадати Єгору, скільки грошей треба заплатити за те, що купував на всіх. Потім запропонували зіграти в настільну гру.
Наступного дня Олена сказала, що в неї болить голова й вона буде відпочивати цілий день. А Олег — що йому треба полагодити свою машину, він зайнятий. Правда, під капотом він копався півгодини, не більше, а решту часу просто тинявся ділянкою.
— Єгоре, мені це набридло, — ввечері сказала Надя. — Боюся, твої родичі приїхали не нам допомагати, а відпочивати за наш рахунок. Ти уявляєш, Олена, коли я їй нагадала, що за її списком продукти купували, ще й образилася. Сказала, що вони й так тут безкоштовно працюють, так що ми їх годувати повинні. Це мінімум. Це як взагалі розуміти?
— Рідна, ну не починай, — жалюгідно простягнув Єгор. — Непростий характер у людей.
— Та при чому тут характер? — грізно звела брови Надя. — Вибач, але мені страшно цих двох на нашій дачі залишати. А якщо вони її спалять ненароком? І взагалі, який сенс, якщо допомоги від них жодної?
— Ну, чисто по-родинному погостювати приїхали, — розвів руками Єгор.
— По-родинному поки що вони себе не поводять, — різко сказала Надя.
Трохи пізніше їй стало соромно перед чоловіком, але вона все ж вважала, що багато в чому має рацію. Коли прийшов час повертатися в місто, Надя чітко сказала Олегу й Олені, чого від них очікує. Попри це, на аркуші записала список того, що треба робити на дачі. Родичі чоловіка, прочитавши це, виглядали однаково незадоволеними, але кивнули, погодилися. А Олена навіть пообіцяла переказати гроші за продукти, але пізніше.
Новий робочий тиждень промайнув непомітно й разом із тим трішки тривожно. Правда, Єгор, який кілька разів телефонував да дачу, радив Наді не хвилюватися. Мовляв, на дачі ніби все добре.
— Перевірю, зараз усе перевірю, — промовила собі тихенько Надя, коли вони приїхали на дачу на вихідні. І спершу їй здалося, що все й справді нормально. Квіти й городні посадки були политі, нічого не згоріло. Але тут Надя зрозуміла, що грядки з полуницею виглядають якось самотньо, та й червоних помідорів уже не було на кущах.
— Зібрали вже, — безтурботно відповіла на її питання Олена. — Тітка моя заїжджала. Я їй полуниці свіжої давно обіцяла передати. З нею й помідорчики відправили в місто. До нас додому завезе. Картоплі ще накопали.
— Ви собі наш урожай забрали? — Надя всього очікувала вже від рідні чоловіка, але не такої нахабності.
— А що такого? — усміхнулася Олена. — Чи ви думали, ми задарма на вас працювати будемо?
І тут терпіння Наді скінчилося. Не опускаючись до криків, але твердо й суворо, вона наказала Олені й Олегу збирати речі й зараз же їхати. Більш того, вона просто вирвала з рук родички чоловіка відро з ягодами, яке та хотіла прихопити з собою.
— Більше до вас ногою, — обурено сказала Олена.
— За бензин, який до вас у поїздці витратили, ще будите винні, — додав Олег.
Надя супроводила машину далекої рідні похмурим поглядом. Потім повернулася до чоловіка. Він виглядав дуже винуватим, але посміхнувся їй.
— Дякую, що допомогла все вирішити, — сказав він. — Я б сам так не зміг із ними поговорити.
— Та ні за що, — усміхнулася Надя йому у відповідь. — Ти сором’язливий, знаєш. Але я все одно тебе люблю.
Вечорами подружжя нарешті змогли спокійно попити чаю на улюбленій новій дачі. А ще Надя передала сусідам, тій милій літній парі, що недобрі люди більше не приїдуть. Зінаїда зраділа, а дізнавшись, що сусіди втратили всю полуницю, поспішила поділитися своїм урожаєм. Надя потім спекла з неї пиріг, який поділила з чоловіком, Зіною й Тимофієм.
