— Їдеш зараз же зі мною додому. Весілля скасовується! — владно заявила мати.
Анатолій проводжав поглядом Карину, яка обережно повісила весільну сукню в шафу їхньої нової квартири — ще пахло фарбою та будматеріалами. Завтра мав бути їхній день. Серце Анатолія билося рівно й спокійно, сповнене щастя. Карина зі своєю променистою усмішкою й бездонними карими очима стала для нього тихою гаванню після бурі невдалого першого шлюбу. З нею він вперше відчув, що стоїть на міцній землі.
Хтось подзвонив у двері.
— Мама? Вже? Вона ж мала приїхати тільки завтра зранку! — в голосі Карини промайнула тривога.
Анатолій пішов відчиняти. На порозі стояла Оксана Миколаївна — висока, підтягнута, в бездоганному костюмі кольору морської хвилі, з побіжною, але оцінювальною усмішкою. Її очі — такі ж карі, як у доньки, але холодні й проникливі — миттєво оглянули передпокій.
— Оксано Миколаївно! Як приємно бачити вас! Ми вас сьогодні не чекали… — привітався Анатолій, чемно цілуючи їй руку.
— Здрастуй, Анатолію. А де Карина? — майже майбутня теща неквапно пройшла далі, оглядаючись. — Так, знаю-знаю, я мала бути завтра. Але я подумала — перед весіллям справ повно, треба допомогти доньці.
Вона акуратно зняла пальто й повісила його, як справжня господиня, на вішак.
— Та й хотіла впевнитися, що все готове до гідного свята. Де моя дівчинка?
Карина вийшла зі спальні. Її обличчя світилося, але в очах ховалося напруження:
— Мамо! Який сюрприз! Все добре, ми майже все встигли. Анатолій — справжній герой!
Оксана Миколаївна обійняла доньку, але її погляд ковзнув по стінах, коробках із посудом.
— Герой? Ну, побачимо. Анатолію, любий, будь другом — збігай за мінералкою. Забула її в машині, а пити хочеться. І прихопи щось до чаю, добре? На розі бачила кондитерську — візьми тістечок.
Анатолій відчув у її словах ледь помітний докір, але усміхнувся й кивнув:
— Звісно, Оксано Миколаївно. Зараз принесу.
Щойно двері за ним зачинилися, атмосфера в квартирі одразу змінилася. Оксана Миколаївна посадила Карину на диван і взяла її руки у свої.
— Доню, ти впевнена? Абсолютно впевнена в цьому чоловікові? — її голос став м’яким, але наполегливим.
— Мамо, я сто разів казала — так! Він чудовий! Добрий, надійний, любить мене. Ми щасливі!
— Щастя… таке тендітне, Кариночко. Особливо коли є… минуле, — мати нахилилася ближче й знизила голос до шепоту. — Я дещо дізналася. Мені зателефонувала Марія Петрівна — пам’ятаєш, із нашого старого будинку? Її племінниця живе у вашому місті й знає Анатолія…
— І що? — насторожено спитала Карина.
— Вона не раз бачила його. Анатолій часто забирає маленьку дівчинку. Років п’яти. І називають її… Сонею Ковальською.
— Ковальською? Але… але ж у нього немає дітей! Він ніколи не казав… — обличчя Карини зблідло.
— Отож! — стискаючи руки доньки, кивнула Оксана Миколаївна. — Ніколи не казав! Приховав! Це його донька від першого шлюбу. Живе з матір’ю десь на околиці міста.
Карина різко вирвала руки й підхопилася.
— Я знала, що він був одружений. Але дитина… Ні, не може бути! Толя б сказав! Може, то племінниця? Чи донька родичів?
— Друзі не носять його прізвища, доню! — голос Оксани Миколаївни став твердим. — Він тебе обманув! Сховав дитину! Що ще він приховує? Борги? Проблеми із законом? Уявляєш, як це відіб’ється на тобі? Ти що, хочеш бути нянькою чужій дитині? А якщо він із колишньою досі спілкується? — у її голосі вібрував осуд.
У цей момент до квартири повернувся Анатолій. Він одразу відчув — у повітрі повисла крижана напруга.
Карина стояла біля вікна, відвернувшись. Її плечі тремтіли. Оксана Миколаївна сиділа на дивані, наче королева на троні.
— Що сталося? — запитав Анатолій, ставлячи пакет із покупками на стіл.
— Сталося те, що ти — брехун, Анатолію! — Оксана Миколаївна підвелася. — Як ти смів приховати від моєї доньки, що в тебе є дитина? Донька?!
Анатолій застиг. Він перевів погляд на Карину. Вона повільно обернулася, а в її очах стояли сльози й безмовне запитання.
— Карин… Я… — він розгублено провів рукою по обличчю. — Це… це правда. У мене є донька. Соня. Їй п’ять.
— Чому, Толю?! Чому ти не сказав?! Ми ж… ми ж мали довіряти одне одному! — Карина схлипнула, притиснувши руки до серця.
— Я хотів сказати! Багато разів! Але… — Анатолій наблизився до неї, та вона відступила. — Але я не хотів втратити тебе! Мій перший шлюб — то була помилка. Ми розійшлися майже одразу після появи Соні. З її матір’ю у нас складні стосунки… Вона не хоче, щоб я брав участь у вихованні — лише гроші. Я бачу Соню зрідка, у вихідні, в садочку або в парку. Я сплачую аліменти, стараюсь допомагати, але… це не справжнє батьківство. Коли зустрів тебе… ти стала для мене світлом. І я так старався, щоб цей тягар минулого тебе не відштовхнув. Я хотів усе розповісти… після весілля…
— Після весілля?! — вигукнула Оксана Миколаївна. — Ось як! Затягнув би тебе під вінець, а потім поставив перед фактом: «Вибач, у мене є дитина!» Карино, ти що, не розумієш? Він брехав тобі весь цей час! Це брехня, на якій не можна будувати сім’ю! Як ти можеш погодитися стати його дружиною?!
— Мамо, прошу тебе… — Карина закрила обличчя руками.
— Ні, Карино! — не поступалася мати. — Це не дрібниця! Ти зараз же поїдеш зі мною! Весілля не буде! Ми залагодимо все це!
Вона схопила доньку за руку, тягнучи до дверей. Карина пручалася, розгублена й приголомшена.
— Зачекайте! — голос Анатолія прозвучав неочікувано твердо. Він перегородив їм шлях. — Оксано Миколаївно, я розумію ваше обурення. Я вчинив нечесно. Але я кохаю вашу доньку. Щиро! Я не хотів її втратити. Карино… — він поглянув на неї благальними очима. — Пробач мені. Дай нам шанс. Я познайомлю тебе з Сонею. Вона чудова дівчинка. Я хочу бути чесним із тобою — відтепер і назавжди. Будь ласка, дай мені шанс…
— Крокодилячі сльози! Не слухай його, Карино! — Оксана Миколаївна обурилася.
— Мамо, досить! — підвищила голос дівчина.
Її голос тремтів, але в ньому нарешті з’явилася сила. Вона подивилася Анатолію в очі, повні відчаю й надії. Потім перевела погляд на матір.
— Мамо, я тебе люблю. Але це — моє життя. Мій вибір, — Карина зробила крок до Анатолія. — Толю… Ти образив мене. Довіру важко повернути…
Анатолій лише мовчки кивнув, опустивши голову.
— Але… я вірю, що ти хотів захистити наші стосунки. І я занадто тебе люблю, щоб просто зараз піти. Не завтра. Не зараз, — вона глибоко вдихнула. — Весілля відбудеться. Але це ще не кінець розмови, Толю. Це лише початок. Нас чекає довгий шлях. Шлях чесності. І з Сонею, і з усім твоїм минулим. Ти готовий?
Анатолія переповнило полегшення, змішане з соромом і вдячністю. Він тільки й спромігся прошепотіти:
— Так. Готовий. Я все життя доводитиму, що гідний тебе. Дякую, Карино. Дякую за шанс.
Оксана Миколаївна стояла, наче громом вражена. Її обличчя побіліло.
— Карино! Ти псуєш своє життя.
— Мамо, я обираю людину, яку кохаю. І даю йому шанс. Я не обираю проти тебе. Я прошу… спробуй зрозуміти. Дай нам час, — Карина підійшла до матері й обійняла її. — Будь завтра на моєму весіллі… заради мене…
Оксана Миколаївна вирвалася з її обіймів.
— На весіллі? Після цього? Ніколи! — її очі метали блискавки. — Ти робиш помилку, доню! Але якщо так вирішила — сама й відповідай за наслідки.
Вона різко накинула пальто й грюкнула дверима так, що задрижали шибки. Наступила гнітюча тиша. Карина сіла на диван і беззвучно заплакала. Анатолій обережно присів поряд і обійняв її за плечі.
— Пробач… Пробач мене, Карино, — прошепотів він, погладжуючи її волосся. — Я все тобі розповім. Просто зараз. Про Соню, про її матір. Про все.
І він почав говорити. Довго, плутано. Карина слухала, час від часу ставила тихі запитання. Її сльози поступово висихали. Оксана Миколаївна все ж таки прийшла на весілля доньки. Вона не могла пропустити свята тої, яку ростила все життя. Проте вирішила, що життя розставить все на свої місця. Якщо це вибір Карини, то й відповідати їй за свої ж помилки.
