— Їдьте та оздоровлюйтеся, — спокійно сказала я свекрусі, яка подарувала синові путівку в санаторій замість відпустки зі мною.
Свекруха поклала переді мною на стіл конверт і посміхнулася тією своєю посмішкою, від якої у мене завжди стискалися руки під столом.
— Відкрий, Оленочко. Це сюрприз для вас з Сашею.
Я дивилася на конверт і відчувала, як усередині щось холоне. Сюрпризи від Раїси Павлівни ніколи не закінчувалися добре. Останній її «сюрприз» — це коли вона без дозволу віддала моє нове пальто своїй племінниці, бо «дівчинці до інституту ходити, а в неї нічого пристойного немає». Моє пальто, на яке я відкладала гроші, виявилося «нічим особливим».
Олександр сидів поруч і простягав руку до конверта з вдячною посмішкою. Звичайно. Мамочка завжди права. Мамочка завжди бажає найкращого. Я розкрила конверт. Всередині були дві путівки до санаторію. На два тижні. На ім’я Олександра Петровича Мороз та Раїси Павлівни Мороз.
— Не розумію, — повільно промовила я, підводячи очі на свекруху. — Чому тут немає мого імені?
Раїса Павлівна сплеснула руками, і її обличчя вдало здивування, таке фальшиве, що хотілося сміятися.
— Ой, Оленочко, ну ти ж розумієш! Путівки дорогі, на трьох не вистачило. Та й вам з Сашею ще рано по санаторіях їздити, ви молоді. А мені в моєму віці здоров’я поліпшити треба. Серце, тиск… Саша зі мною поїде, мені самій стрьомно. Ти ж не проти?
Вона дивилася на мене зі своєю удаваною участю, і я побачила в її очах тріумф. Свекруха отримувала задоволення. Вона спеціально обрала дві путівки, щоб показати мені моє місце. Щоб я знала: син — її власність, а я — тимчасова незручність.
— Сашу, — я повернулася до чоловіка, і мій голос пролунав спокійніше, ніж я очікувала. — Ти справді збираєшся їхати з мамою в санаторій замість того, щоб провести відпустку зі мною?
Олександр заворушився на стільці. Він завжди ворушився, коли йому було ніяково. Він ворушився, коли свекруха без стуку входила до нашої спальні. Коли вона критикувала мою страву просто за обіднім столом. Коли вона «випадково» знаходила в нашій квартирі мої особисті речі й виносила їх на загальний огляд з коментарями.
— Олено, ну мама має рацію, їй справді потрібно поправити здоров’я. І потім, ми з тобою можемо іншого разу поїхати кудись…
— Іншого разу, — повторила я.
Іншого разу не настане ніколи. Тому що в Раїси Павлівни завжди буде чергове прохання чи потреба, яка важливіша за мої. Я встала з-за столу. Поклала путівки назад у конверт і акуратно підсунула його до свекрухи.
— Чудовий подарунок. Вітаю. Їдьте та оздоровлюйтеся.
— Ото й розумниця, — Раїса Павлівна наділила мене поблажливою посмішкою, наче я була слухняною ученицею, яка нарешті засвоїла урок. — Я завжди казала, що ти дівчина розумна.
Я вийшла з кухні й пройшла до спальні. Сіла на ліжко. Мої руки не тремтіли. Усередині мене була холодна ясність. Я прожила з Олександром три роки. Три роки я намагалася бути хорошою невісткою. Готувала святкові обіди, коли свекруха приходила в гості. Терпіла її зауваження про мій зовнішній вигляд, зачіску, роботу. Мовчала, коли вона переставляла меблі у нашій квартирі на свій смак. Ковтала образу, коли вона дарувала Олександрові дорогі подарунки, а мені — дешеві сувеніри з ринку.
Я все терпіла, тому що любила свого чоловіка й вірила, що колись він стане на мій захист. Але сьогодні я зрозуміла: цього не станеться ніколи. Двері у спальню тихо відчинилися. Олександр прослизнув усередину, зачинив за собою стулки й винувато подивився на мене.
— Олено, ну не ображайся. Це ж всього два тижні. Я повернуся, і ми кудись поїдемо, я обіцяю.
— Сашу, — я подивилася на нього, і він завмер під моїм поглядом. — Скільки твоїй мамі років?
Він розгубився від несподіваного питання.
— П’ятдесят вісім. А що?
— П’ятдесят вісім. Цілком дієздатний вік. Вона працює, водить машину, їздить сама на ринок, у магазини, у поліклініку. Але у санаторій їй раптом страшнго їхати самій. І ти, тридцятирічний чоловік, віриш у це?
Він роззявив рота, потім закрив. Потім знову роззявив.
— Ну… вона справді погано себе почуває…
— Вона маніпулює тобою, — я сказала це спокійно. Просто констатувала факт. — І ти дозволяєш. Більше того, ти обираєш її замість мене. Втретє за три роки.
— Який третій раз? — він спробував удати обурення, але голос задрижав.
— Перший раз — коли вона вимагала, щоб ти поїхав з нею вибирати дачу замість того, щоб зустріти мій день народження. Другий раз — коли вона «захворіла» на нашу річницю весілля, і ти просидів у неї всю ніч, поки я чекала тебе в ресторані. І ось тепер третій. Путівки спеціально на двох. Вона навіть не спробувала удати, що включає мене до родини.
— Оленго, це все дрібниці…
— Дрібниці? — я встала. — Для тебе це дрібниці. Тому що ти звик. Ти виріс з жінкою, яка контролює кожен твій крок і вважає, що всі інші жінки в твоєму житті — конкурентки. І ти не бачиш у цьому проблеми.
Він спробував наблизитися, обійняти мене, але я відступила.
— Що ти хочеш від мене? — у його голосі з’явилося роздратування. — Щоб я кинув хвору матір?
— Я хочу, щоб ти обрав мене, — відповіла я просто. — Хоч раз. Я хочу, щоб ти сказав їй: «Мамо, я поїду у відпустку з дружиною, а ти знайди собі подругу для санаторію». Але ти не скажеш. Тому що ти не вмієш їй відмовляти.
Він мовчав. Його обличчя було нещасним, винуватим, але в очах я не бачила рішучості. Я не бачила готовності щось змінити. Він просто хотів, щоб я, як завжди, змирилася й пробачила.
— Добре, — сказала я. — Їдь. Їдь з мамою у санаторій. Поправляйте здоров’я. А я поки подумаю про своє майбутнє.
— Що це означає? — він зблід.
— Це означає, що я втомилася бути третьою зайвою у твоєму шлюбі з матір’ю.
Я пройшла повз нього до шафи й дістала сумку. Почала складати речі. Олександр дивився на мене з нерозумінням.
— Ти йдеш? Прямо зараз?
— Я піду до подруги. Побуду в тиші, обдумаю все. Ви з Раїсою Павлівною тим часом спокійно зберетеся в подорож.
— Олено, не треба…
— Треба, Сашу. Мені треба зрозуміти, чи хочу я провести решту життя ось так. В очікуванні, що колись ти станеш чоловіком, а не слухняним сином.
Я закрила сумку й пішла до дверей. Він не зупинив мене. Він просто стояв посеред спальні з розгубленим обличчям, і це було найважчим. Він навіть не намагався втримати. У передпокої мене чекала свекруха. Вона стояла біля дзеркала, поправляла зачіску й виглядала дуже задоволеною собою.
— Від’їжджаєш? — запитала вона з удаваним співчуттям. — Ну, може, й справді краще тобі побути самій. Нерви заспокоїш.
Я подивилася на неї. На її щасливе обличчя. На її самовдоволену посмішку. І щось обірвалося в мені остаточно.
— Раїсо Павлівно, — сказала я рівним голосом. — Ви перемогли. Вітаю.
Вона підняла брови, не очікуючи такого.
— В сенсі?
— Сина. Ви отримали його назад. Повністю. З усіма його недоліками. Він ваш. Можете забрати його до своєї однокімнатної квартири й жити з ним там до кінця своїх днів. Я більше не претендую.
Її обличчя зблідло. Вона не очікувала, що я здамся так легко. Вона чекала сліз, сварок, благань. Але я була спокійна.
— Ти під емоціями говориш…
— Ні, — я похитала головою. — Я говорю тверезо. Ви витратили три роки на те, щоб довести мені, що я чужа у вашій родині. І ви довели. Я зрозуміла. Тепер ви можете насолоджуватися перемогою.
Я взула туфлі й взялася за ручку дверей.
— Тільки майте на увазі, — додала я, обернувшись востаннє. — Ця квартира оформлена на мене. Мій початковий внесок, моя іпотека. Саша просто прописаний тут. Тож коли повернетеся з санаторію, вам доведеться шукати нове житло. У вас є два тижні.
Олександр вискочив із спальні.
— Олено, ти не можеш…
— Можу, — відповіла я. — Дуже навіть можу. Ти обрав матір — живи з матір’ю. Ось тільки не в моїй квартирі.
Я вийшла й зачинила за собою двері. Спустилася сходами. Сіла в машину. І тільки коли я завела мотор і від’їхала від під’їзду, я відчула, як з моїх плечей звалюється невидимий тягар. Попереду було невідомо що. Розлучення, поділ майна, можливо, самотність. Але це було краще, ніж повільно вмирати у шлюбі, де тебе ніхто не цінує.
Я глянула у заднє дзеркало. Наш будинок віддалявся. Там, у тій квартирі, свекруха нарешті отримала те, чого так домагалася — повне й безподільне володіння своїм сином. Тільки ось радіти їй доведеться в однокімнатній квартирі. А я поїду на закордон. Сама. На ті гроші, що збирала на іпотеку. Тому що я заслужила відпочинок. І щастя. І свободу від токсичних людей, які бачать у мені не людину, а перешкоду.
Через місяць Олександр подзвонив мені вп’яте за день. Я не брала слухавки. Через два місяці він надіслав довге повідомлення, де вибачався й благав повернутися. Писав, що зрозумів, що мати маніпулювала ним. Що він готовий змінитися. Але було надто пізно. Я купила квиток у нове життя. Без свекрухи, яка диктує правила. Без чоловіка, який не вмів казати «ні» своїй мамі. Без принижень і мовчазного терпіння.
Раїса Павлівна отримала те, чого хотіла. Вона повернула сина собі. Правда, тепер їй довелося впустити його до своєї маленької однокімнатної квартири, тому що часниту грошей від продажу їх двокімнатної квартири, вклали у наше спільне житло. Я розуміла, що поділ майна буде важким, але я була готова до всього. Свекруха знову готувала йому сніданки, прала його сорочки, контролювала кожен його крок. Тільки тепер це була не перемога. Це було довічне зобов’язання.
А я сиділа на березі моря, пила холодний напій й дивилася на захід сонця. Сама. Вільна. Щаслива. Тому що найбільший ворог — це не свекруха, а ти сама, коли дозволяєш із собою так поводитися. І того дня я стала господинею свого життя.
