Ліда поправила фату, яка вже втретє чіплялася за дверцята старенького орендованого «Дефендера». Вона мала бути в церкві ще двадцять хвилин тому.
Але замість запаху ладану та шляхетних англійських троянд її оточував запах сирої землі та переляканий піт Артура.
— Лідо, любове моя, я ж казав, що навігатор показує коротший шлях через ферму, — пробурмотів Артур, відчайдушно крутячи кермо. Колеса лише глибше занурювалися в соковиту англійську багнюку.
— Коротший шлях? — Ліда різко повернулася до нього, і діамантові сережки загрозливо гойднулися. — Артуре, ми в тупику. Перед нами паркан, позаду — болото, а збоку — корова, яка дивиться на мене з більшим співчуттям, ніж ти!
— Не драматизуй, зараз я підштовхну… — почав був він.
— Підштовхнеш? У своєму смокінгу від «Armani»? Ти ж навіть банку горошку без інструкції не відкриєш!
З-за живоплоту з’явився чоловік у гумових чоботях і з вилами. Це був містер Гіггінс — місцевий фермер, який терпіти не міг «міських» і особливо тих, хто заважав його вівцям обідати.
— Ви перегородили проїзд для трактора, молодий чоловіче, — сухо кинув фермер.
— О, сер! — вигукнула Ліда, висуваючись із вікна. — Ми їдемо на весілля! Я — наречена! Ви бачите цей білий кокон навколо мене? Допоможіть нам виїхати!
— Весілля — це поважна причина, — кивнув Гіггінс. — Але мій вигін — це приватна власність. І ваш самохідний сарай розчавив мої улюблені примули.
— Примули? — Артур вискочив із машини, миттєво заляпавши лаковані туфлі. — Я заплачу за ваші квіти! Скільки? Сто фунтів? Двісті? Тільки витягніть нас!
— Гроші не повернуть квітам життя, — відрізав фермер. — А от ваша зарозумілість, сер, мене дратує.
Ліда не витримала. Вона відчинила двері, підхопила поділ сукні, який миттєво став сіро-бурим, і вистрибнула прямо в центр конфлікту.
— Так, досить! — крикнула вона. — Артуре, ти — телепень, бо повірив техніці, а не здоровому глузду. Містер… як вас там… ви — сухий сухар, який тримає нас у заручниках через три кульбабки!
Ви знаєте, що там, у церкві, сидить моя мама, яка прилетіла з Полтави? Ви хочете знати, що вона зробить із цим селом, якщо весілля не відбудеться?
— Лідо, заспокойся, ти ж леді… — спробував втрутитися Артур.
— Я була леді пів години тому! — відрізала Ліда. — А зараз я — жінка, яка застрягла в англійському полі в сукні за п’ять тисяч фунтів! Ти бачиш ці хмари? Зараз піде дощ! Моя зачіска перетвориться на гніздо переляканого горобця!
— Це не моя провина, що ти вибрала це місце! — вигукнув наречений, втрачаючи самовладання. — «Ой, Артуре, я хочу справжнє англійське село, як у серіалах!» Ось тобі село! Насолоджуйся!
— Ах, тепер це я винна? — Ліда вхопила букет і замахнулася ним, ніби булавою. — Може, мені взагалі не варто було сідати в цю машину? Може, це знак долі?
— Можливо! — гаркнув Артур. — Принаймні тоді б мої туфлі були чистими
Фермер Гіггінс мовчки спостерігав за цим італійським скандалом посеред туманного Альбіону. Він повільно почухав потилицю.
— Слухайте, ви двоє, — перебив він. — Якщо ви зараз не замовкнете, я залишу вас тут до ранку. Але оскільки я не хочу слухати ці крики весь вечір, я прижену трактор.
Через десять хвилин велична «наречена» і розлючений «наречений» їхали в ковші старого трактора «John Deere». Сукня Ліди остаточно втратила товарний вигляд, Артур сидів на мішку з вівсом, а містер Гіггінс гордо віз їх до церкви.
Коли вони підкотили до центрального входу, гості заніміли. Мама Ліди впустила келих.
— Ми запізнилися? — запитала Ліда, спускаючись із ковша з королівською гідністю, попри бруд на носі.
— На годину, — прошепотіла подружка нареченої.
Ліда подивилася на Артура. Той виглядав як сажотрус, що випадково потрапив на бал. Вони перезирнулися і раптом одночасно розреготалися.
— Знаєш що, Артуре? — сказала Ліда, витираючи сльози (і трохи болота). — Якщо ми не повбивали одне одного в тому полі, то, мабуть, таки доведеться одружитися.
— Тільки пообіцяй, — Артур обійняв її за брудну талію, — що медовий місяць ми проведемо в готелі, куди веде асфальтована дорога.
Це було видовище, варте заголовків усіх таблоїдів Котсволдса. Коли старий трактор містера Гіггінса, кашляючи сизим димом, зупинився перед готичними воротами церкви Святої Марії, натовп гостей завмер.
Першою з «карети» десантувалася мама Ліди — пані Галина. Вона стояла на сходах у сукні кольору стиглої вишні, тримаючи келих так міцно, що тонке скло ледь не тріснуло.
— Мамо, не кажи нічого! — крикнула Ліда, намагаючись елегантно злізти з ковша трактора, зачепившись фатою за іржавий болт.
— Не казати?! — Галина Петрівна нарешті відірвала погляд від замурзаного обличчя зятя. — Лідо, я витратила три дні на манікюр і п’ять годин на зачіску, щоб побачити, як мою дитину привозять, ніби мішок картоплі! Артуре, ти що, забув, де в машині гальма, чи в тебе навігатор з глузду з’їхав?
— Мамо Галино, там було болото… — почав виправдовуватися Артур, витираючи обличчя рукавом смокінга, що тільки погіршило ситуацію.
— Болото?! В Англії?! — Галина Петрівна зробила крок вперед, ігноруючи калюжі. — Та в нас під Диканькою дороги кращі після зливи! Ти подивися на дитину! Вона ж як мавка, що тільки-но з болота вилізла, тільки мавка була симпатичніша, бо в неї плаття було зелене від природи, а не від плісняви!
Тут у розмову втрутилася мати Артура, леді Пенелопа, яка до цього моменту спостерігала за сценою з жахом, прикриваючи рот мереживною хустинкою.
— О, Боже мій… Артуре, це катастрофа. Гості з Лондона вже почали обговорювати вартість оренди цього… сільськогосподарського об’єкта. Це що, такий перформанс?
— Який перформанс, Пенелопо? — вигукнула Ліда, нарешті звільнивши фату, яка тепер нагадувала рибальську сітку. — Це реальне життя! Ваш син вирішив поїхати «коротшим шляхом» через пасовище!
— Артуре, дорогий, — Пенелопа перевела погляд на сина, — ти ж знаєш, що в нашому роду чоловіки завжди мали хист до навігації. Твій прадідусь служив на флоті!
— Прадідусь служив на флоті, а Артур застряг у трьох соснах! — втрутилася Галина. — Пенелопо, ви краще не про флот марите, а дайте дитині води вмитися! Дивіться, у неї туш по всьому обличчю, як бойове розфарбування індіанця!
— Прошу не вчити мене манерам у моєму рідному приході, — манірно відповіла Пенелопа, випрямивши спину. — Можливо, якби наречена не підганяла мого сина, він би не нервував і не звернув не туди.
— Підганяла?! — Ліда аж підстрибнула. — Та я мовчала сорок хвилин, поки він намагався домовитися з GPS-ом, який розмовляв іспанською! Артуре, скажи їй!
Артур стояв між трьох вогнів: розлюченою нареченою, обуреною тещею та ображеною матір’ю. Він подивився на містера Гіггінса, який спокійно жував травинку, сидячи в кабіні трактора.
— Досить! — раптом гаркнув Артур так, що навіть вівці на сусідньому полі припинили жувати. — Мамо, замовкни про флот! Галина Петрівна, з дорогами розберемося пізніше! Лідо… ти виглядаєш жахливо.
Ліда затамувала подих, готуючись кинути в нього букетом.
— Ти виглядаєш жахливо брудною, — продовжив він, — але ти — найсміливіша жінка, яку я знаю, бо не кожна погодиться їхати в ковші трактора, щоб вийти за такого бовдура, як я. Або ми зараз заходимо і вінчаємося такими, як є, або я просто зараз сідаю назад до містера Гіггінса і їду в паб!
Настала тиша. Галина Петрівна витерла справжню сльозу (чи то від розчулення, чи то від жаху за сукню). Пенелопа просто впустила хустинку.
— Ну що, пішли, горе моє? — зітхнула Ліда, беручи Артура під руку. — Але знай: на весільних фото я буду в профіль, там, де менше грязюки.
— І щоб ніяких поїздок у поле на медовий місяць! — додала Галина Петрівна навздогін. — Тільки асфальт і п’ять зірок!
Весільний банкет проходив у старовинному маєтку роду Артура, де портрети суворих лордів зі стін спостерігали за тим, як під кришталевими люстрами розгортається справжній культурний апокаліпсис.
На столах стояли вишукані англійські закуски розміром з ґудзик, але Галина Петрівна приїхала не з порожніми руками
— Пенелопо, люба, — гукнула Галина Петрівна через увесь довгий стіл, на якому ледь виблискувало срібло. — Ваші ці… канапе… це дуже мило. Але мій зять сьогодні працював на тракторі! Йому треба щось суттєвіше за шматочок огірка на сухарику!
— Це вишукана закуска з лососем та кропом, — крижаним тоном відповіла Пенелопа, спостерігаючи, як Галина дістає з неосяжної сумки величезний пакунок у фользі.
— Лосось — це добре для кота, — відрізала теща. — А для справжнього чоловіка я привезла домашню підчеревину з часником. Лідо, розгортай!
Ліда, яка так і не змогла повністю відмити плями болота з корсета і тепер виглядала як весільний варіант спецпризначенця, спритно розклала сало прямо на порцеляну
— Мамо, — прошепотіла Ліда, — тут лорди навколо! Артур, скажи їй!
— А що Артур? — наречений, який щойно потайки з’їв три «гудзики» з огірком і все ще відчував голод, потягнувся за шматочком сала. — Мамо Галю, це пахне краще, ніж увесь наш кейтеринг.
— Артуре! — зойкнула Пенелопа. — Ти руйнуєш традиції нашої родини! Це ж не пікнік у лісі!
Коли прийшов час першого танцю, оркестр почав грати щось неймовірно повільне й тужливе. Артур і Ліда вийшли на середину зали. Їхнє вбрання у світлі софітів нагадувало камуфляж: сірі плями на білому, чорні розводи на смокінгу.
— Ми виглядаємо як два безхатька, що пограбували весільний салон, — прошепотів Артур, притискаючи Ліду до себе.
— Замовкни і танцюй, — посміхнулася вона. — Головне — тримати спину.
Але через хвилину музика раптом обірвалася. Галина Петрівна, яка вже встигла «подружитися» з англійським джином, підморгнула діджею. Залу розірвали звуки запальної польки.
— О ні… — вигукнула Пенелопа, притискаючи руки. — Це не за протоколом!
— Протокол — у смітник! — крикнула Галина. — Ану, зятек, покажи, чи не дарма я тебе салом годувала! Танцюй, бо не дам благословення на онуків!
Артур, несподівано для самого себе, підхопив Ліду, і вони почали кружляти так, що шматки сухого болота з фати полетіли в бік лорда-судді, що сидів у першому ряду.
Під кінець вечора, коли гості вже змирилися з тим, що це весілля — найдивніша подія століття, слово взяла Галина Петрівна. Вона підняла кришталевий келих.
— Шановне панство! — почала вона, і в залі запала тиша. — Я спочатку думала, що Англія — це тільки дощ і вівсянка. І що мій зять — це просто хлопець з гарною краваткою. Але сьогодні я побачила: він не злякався трактора! Він не покинув мою Ліду в болоті!
Вона повернулася до Пенелопи, яка сиділа рівно, як статуя.
— Пенелопо, ви виховали чоловіка, який вміє тримати удар. Навіть якщо цей удар — від моєї дочки, а ви знаєте, який у неї характер! Тож давайте вип’ємо за те, щоб у їхньому житті болото було тільки на дорогах, а не в душі!
Пенелопа повільно підвелася. Всі чекали на скандал. Вона подивилася на замурзану невістку, на щасливого сина з шматком сала в руці й раптом… ледь помітно посміхнулася.
— Знаєте, Галино… — Пенелопа підняла свій келих. — Можливо, нашим традиціям справді бракувало трохи вашого… часнику. За молодят!
Ліда і Артур поїхали з весілля не на лімузині, а на тому самому «Дефендері», який таки витягли з поля. Попереду був медовий місяць, і Ліда особисто викреслила з маршруту всі пункти, де не було асфальту.
Тетяна Макаренко
