У маленькому містечку, де річка петляє між зеленими пагорбами, а старі дуби шепочуть таємниці минулого, жив хлопець на ім’я Павло.
Він був тим типом, що завжди мав план, завжди знав, що сказати, і завжди поспішав. Павло працював механіком у місцевій автомайстерні, де лагодив старі “Жигулі” та мотоцикли, мріючи про щось більше.
Його самовпевненість була як броня – захищала від сумнівів, але іноді робила його сліпим до реальності.
Одного сонячного ранку, коли осінь вже фарбувала листя в золото, Павло зустрів Оксану. Вона була новенькою в містечку, приїхала з великого міста, щоб доглядати за бабусею.
Оксана мала довге каштанове волосся, що спадало хвилями на плечі, і очі, глибокі як гірське озеро. Вона працювала в маленькій кав’ярні на центральній площі, де варила каву з ароматом кориці та ванільним сиропом.
Павло зайшов туди випадково, шукаючи перерву від роботи. “Добрий день! Що бажаєте?” – усміхнулася Оксана, протираючи чашку.
“Кава, чорна, без цукру. І, може, щось солодке, щоб життя не здавалося таким гірким,” – відповів Павло, підморгуючи. Він завжди починав розмову з жарту, щоб привернути увагу.
Оксана розсміялася. “Тоді рекомендую наш пиріг з яблуками. Він як раз додасть солодкості.”
З того дня Павло став постійним відвідувачем. Кожного разу він знаходив привід поговорити довше. “Розкажи про себе, Оксана. Звідки ти? Чому залишила велике місто?” – запитував він, сідаючи за стійку.
“З Києва. Там шумно, всі поспішають. Тут спокійніше, бабуся потребує допомоги.
А ти? Місцевий герой?” – відповідала вона, наливаючи йому каву.
“Герой? Ха, я більше як супергерой без плаща. Лагоджу все, що зламано. Але мрію про власний бізнес – майстерню на колесах, щоб їздити по селах і допомагати людям.”
Їхні розмови ставали довшими, а погляди – теплішими. Павло відчував, що це щось особливе. Одного вечора, коли кав’ярня зачинялася, він набрався сміливості. “Оксана, підемо на прогулянку? Надворі така гарна погода.”
Вона погодилася. Вони гуляли вздовж річки, дивлячись, як сонце ховається за горизонтом. “Знаєш, Павле, ти цікавий. Не як ті хлопці в місті, що тільки про гроші говорять,” – сказала Оксана.
“А я не про гроші. Я про життя. Хочу жити так, щоб кожен день був пригодою,” – відповів він.
Павло, через тиждень, на їхній третій побачення, він вирішив зробити великий жест. Вони сиділи в парку, їли морозиво.
Оксана розповідала про свої мрії: “Хочу відкрити власну кав’ярню, з живою музикою і книгами. Щоб люди приходили не тільки пити каву, а й ділитися історіями.”
Павло слухав, але в голові вже крутився план. “Оксана, я теж маю мрію. І вона включає тебе. Я теж тебе так заживу, що тобі й не снитиметься!” – заявив він самовпевнено, але так поспішив, що слова вилетіли, не подумавши.
Оксана здивовано підняла брови. “Заживу? Що ти маєш на увазі?”
Павло почервонів, усвідомлюючи, що, мабуть, хотів сказати “здивую” або “полюблю”, але слова переплуталися від хвилювання.
“Ем… Я мав на увазі, що зроблю наше життя таким яскравим, що ти навіть у снах не уявляла. Ми разом побудуємо все – твою кав’ярню, мою майстерню. Будемо подорожувати, жити на повну!”
Оксана усміхнулася, але в очах мелькнуло сумнів. “Павле, це мило, але ми знайомі всього тиждень. Не поспішаймо.”
Але Павло не слухав. Його самовпевненість взяла гору. “Ні, Оксана, я знаю, що це доля. Давай одружимося! Прямо зараз плануймо весілля!”
Вона відсахнулася. “Що? Павле, ти жартуєш? Ми ледь знаємо одне одного!”
“Я не жартую! Я серйозно. Я тебе кохаю!” – вигукнув він, хапаючи її за руку.
Оксана вирвала руку. “Павле, це занадто швидко. Мені потрібно подумати.” Вона пішла, залишивши його в парку одного.
Павло сидів на лавці, дивлячись на річку. “Що я наробив? Чому я завжди поспішаю?” – прошепотів він сам до себе.
Наступного дня він пішов до кав’ярні, але Оксани не було. “Вона взяла вихідний,” – сказала колега.
Павло вирішив не здаватися. Він почав планувати, як виправити помилку. “Треба показати їй, що я серйозний, але не тиснути,” – подумав він.
Він пішов до бабусі Оксани, старої пані Марії, яка жила в маленькому будинку на околиці. “Добрий день, пані Маріє. Я Павло, друг Оксани. Можна з вами поговорити?”
Стара жінка запросила його всередину. “Сідай, хлопче. Чай будеш?”
“Дякую. Я… я зробив помилку. Заявив Оксані про кохання занадто швидко. Вона злякалася.”
Пані Марія усміхнулася. “Молодість – це поспіх. Мій покійний чоловік теж поспішив – запропонував одружитися на другому побаченні. Але я сказала ‘ні’. Він чекав рік, доводячи свою любов справами, не словами.”
“І що мені робити?” – запитав Павло.
“Доводь. Не словами, а діями. Покажи, що ти надійний.”
Павло кивнув. “Дякую за пораду.”
Він почав з малого. Кожного дня залишав біля кав’ярні маленькі подарунки – квіти, записки з віршами, шоколад. “Оксана, вибач за поспіх. Давай почнемо спочатку,” – писав він.
Оксана помітила. Одного дня подзвонила. “Павле, дякую за квіти. Вони гарні. Але давай поговоримо.”
Вони зустрілися в парку. “Я не хотів лякати тебе,” – сказав Павло.
“Я розумію. Ти ентузіаст. Але кохання – не спринт, а марафон,” – відповіла Оксана.
“Ти права. Давай будемо друзями спочатку? Розповідай про себе більше.”
Так почався їхній справжній роман. Вони гуляли, розмовляли годинами. “Розкажи про дитинство,” – просив Павло.
“Я росла в Києві, з батьками. Тато – інженер, мама – вчителька. Люблю читати книги, особливо фантастику. А ти?”
“Я з цього містечка. Батьки фермери. З дитинства лагодив велосипеди. Мрію про подорожі – побачити море, гори.”
Місяці минали. Павло допомагав Оксані з бабусею – лагодив дах, косив траву. “Дякую, Павле. Ти справжній друг,” – казала пані Марія.
Одного разу Оксана запросила його на вечерю. “Я приготувала борщ. Приходь.”
За столом вони сміялися. “Пам’ятаєш ту твою заяву? ‘Я теж тебе так заживу…'” – пожартувала Оксана.
Павло засміявся. “Так, я переплутав слова. Хотів сказати ‘здивую’ або ‘полюблю’. Але тепер я розумію – слова нічого не варті без дій.”
“Ти змінився. Стриманіший,” – сказала вона.
“Завдяки тобі.”
Їхні стосунки міцнішали. Але життя підкинуло випробування. Одного дня в майстерні стався інцидент – Павло травмував руку, лагодячи двигун. “Ай!” – вигукнув він, тримаючись за палець.
Колега відвіз його до лікарні. “Перелом. Тиждень в гіпсі,” – сказав лікар.
Оксана прийшла відвідати. “Бідний. Як ти?”
“Боляче, але переживу. Головне, що ти тут,” – відповів Павло.
Вона доглядала за ним – приносила їжу, читала книги. “Ось, ‘Гаррі Поттер’. Ти казав, не читав.”
“Дякую. Ти найкраща.”
Під час одужання Павло багато думав. “Я не хочу втрачати її. Але цього разу не поспішу.”
Коли рука зажила, він організував сюрприз. “Оксана, поїхали на вихідні до Львова. Я забронював готель.”
“Вау! Класно!” – зраділа вона.
У Львові вони гуляли вузькими вуличками, пили каву в старовинних кав’ярнях. “Це місто магічне,” – сказала Оксана.
“Як і ти,” – відповів Павло.
Ввечері, на даху готелю, дивлячись на зірки, він сказав: “Оксана, минув рік з нашої першої зустрічі. Я кохаю тебе. Не поспішаю, але хочу бути з тобою завжди.”
Вона посміхнулася. “Я теж тебе кохаю, Павле. Давай спробуємо.”
Але історія не закінчилася. Павло вирішив реалізувати мрії. “Давай відкриємо твою кав’ярню. Я допоможу з ремонтом.”
“А твоя майстерня?” – запитала Оксана.
“Зробимо разом. Бізнес-партнери і коханці.”
Вони знайшли приміщення – стару будівлю біля річки. Павло з друзями ремонтував: “Паси молоток, Петре! Треба забити цвяхи.”
“Павле, ти бос?” – жартував Петро.
“Ні, я працівник. Оксана – бос.”
Оксана декорувала: “Тут полиці для книг, там – сцена для музики.”
Відкриття було грандіозним. Містечко зібралося. “Вітаю! Кав’ярня ‘Мрії над річкою’ відкрита!” – оголосила Оксана.
Павло стояв поруч. “Дякую всім. А особливо тобі, кохана.”
Гості аплодували. Пані Марія сказала: “Ви молодці. Живіть так, щоб мрії збувалися.”
Бізнес пішов вгору. Павло відкрив мобільну майстерню – фургон з інструментами. “Клієнт в селі? Їду!” – казав він.
Але одного дня прийшла біда. Бабуся Оксани занедужала. “Лікар каже, потрібно їхати до Києва,” – плакала Оксана.
“Не хвилюйся. Я поїду з вами. Продамо фургон, якщо треба,” – сказав Павло.
“Ні, не продавай. Знайдемо гроші.”
Вони зібрали кошти – друзі допомогли, клієнти скинулися. “Дякуємо, Павле. Ти як син,” – сказала пані Марія.
Все пройшло успішно. “Вона одужає,” – повідомив лікар.
Повернувшись, Павло запропонував: “Оксана, вийдеш за мене? Не поспішаю, але готовий.”
Вона кивнула. “Так!”
Весілля було влітку, над річкою. “Обіцяю любити тебе вічно,” – сказав Павло.
“І я тебе,” – відповіла Оксана.
Але життя продовжувалося. Вони мали дитину – сина Андрійка. “Він схожий на тебе – поспішає скрізь,” – сміялася Оксана.
“Але я навчився чекати,” – відповів Павло.
Роки минали. Кав’ярня розрослася, майстерня стала мережею. “Пам’ятаєш ту заяву?” – запитувала Оксана.
“Так. ‘Я теж тебе так заживу…’ Ха, я мав на увазі ‘зроблю щасливою’.”
“І зробив. Навіть більше, ніж снилося.”
Їхня історія стала легендою в містечку. Молоді пари приходили за порадою. “Не поспішайте, але не бійтеся мріяти,” – казав Павло.
Одного вечора, сидячи на ганку, дивлячись на онуків, Павло сказав: “Життя – як річка. Іноді поспішає, але веде до моря.”
Оксана обняла його. “І ми пливемо разом.”
Наталія Веселка
