Пані Світлана, 58 років, була відома у своєму невеличкому містечку не лише як чудова господиня, а й як найбільш завзята “мандрівниця” перед Різдвом.
Щороку її маршрут пролягав до Польщі, де, за її словами, “і вибір кращий, і ціни більш людські, а атмосфера – справді святкова”.
Цього року, на прохання невістки Оксани, вона вирушила до Перемишля не лише за подарунками, а й за новими… кухонними рушниками.
Ніхто не міг передбачити, що серед ялинок і гірлянд вона знайде не просто обновки, а своє, абсолютно нове життя.
Автобус прибув на світанку, і Світлана, сповнена рішучості, одразу пішла у найбільший торговий центр. Різдвяна музика, запахи кориці огортали місто.
О першій годині дня, коли кошик вже був повний, вона стояла біля стенда з вишуканим польським кришталем, вагаючись між двома вазами.
“Pani, ta z dzwoneczkami jest ładniejsza i do świąt pasuje,” – пролунав глибокий, трохи хрипкий чоловічий голос.
Світлана здригнулася і обернулася. Перед нею стояв високий, сивочолий чоловік у елегантному кашеміровому пальті. Його очі, на диво теплі, випромінювали доброзичливість.
Світлана: “Ой, перепрошую… Ви зі мною?” – вона перейшла на українську, розуміючи, що її акцент видає її.
Чоловік (з легкою посмішкою): “Tak, tak. Звісно, з вами. Бачу, що вагаєтеся. Ця з дзвіночками – це ручна робота, дуже традиційна для нашого регіону. Мене звати Казімєж.”
-“Дуже приємно, Світлана. Дякую за пораду. Я ось дивлюся, що мені додому… синові та невістці… щось таке особливе…”
Казімєж, який виявився власником невеликої, але відомої в місті антикварної крамнички, що торгувала й кришталем, відразу перейняв ініціативу, допомагаючи Світлані з вибором.
Він не просто продавав, він розповідав історії про кожну річ.
Казімєж: “Ви приїхали на закупи перед Різдвом? Це гарна традиція. Польське Різдво, як і українське, дуже родинне свято. Ми, поляки, це цінуємо. А де ви тут зупинились?”
Світлана: “Ой, я лише на день, Казімєже. Ввечері мій автобус назад додому… До сина, до онуків. Мені ще треба рушники кухонні знайти, Оксана просила – такі, знаєте, з гарним малюнком…”
Казімєж розсміявся. Це був теплий, щирий сміх.
Казімєж: “Кухонні рушники? Тоді вам до мене! У моєму магазині – справжні льон та бавовна, а не це все, що тут продають! І знаєте, що? Ви, пані Світлано, не поспішайте. Ви так швидко повернетеся додому, а святковий настрій тут такий добрий. Я вас запрошую на справжній польський журек у маленькій затишній кав’ярні біля моєї крамнички. І заодно рушники виберете.”
Світлана завагалася. Вдома на неї чекали. Але Казімєж був настільки чарівний та елегантний, а пропозиція – настільки невинна і тепла, що вона кивнула.
Вони провели разом п’ять годин. Розмовляли про все: про онуків, про різницю між польським та українським борщем, про довгі самотні вечори, про спогади. Казімєж був вдівцем уже п’ять років, Світлана – десять. Їхні душі, здавалося, відразу впізнали одна одну.
Увечері, біля автовокзалу, Світлана відчула, як її серце стискається. Вона не хотіла їхати.
Світлана: “Дякую вам, Казімєже. Це був найкращий день за багато-багато років. Але мені вже час. Автобус…”
Казімєж (тримаючи її за руку): “Не “прощавай”, Світлано. Скажи “до зустрічі”. У мене в Перемишлі є чудова, велика квартира. І там так тихо та порожньо.
Я можу приїхати до вас? Я хочу подивитися, який у вас борщ, і розповісти вашому синові, як мені пощастило знайти таку… таку прекрасну жінку.”
Він дістав з кишені маленький, акуратно загорнутий предмет.
Казімєж: “Це вам. Не ваза, але щось важливіше. Це моя візитка, а це… оп! Це квиток на потяг до Перемишля. На 23 грудня. До самого Різдва. Якщо ви не приїдете – я зрозумію. Але якщо ви приїдете – Різдво ми зустрінемо разом.”
Світлана дивилася на квиток, а потім на його щирі, схвильовані очі. Вона повільно поклала квиток у сумочку, а його руку піднесла до щоки.
Світлана: “Я вам напишу, Казімєже. А зараз мушу бігти. Щасливого Різдва!”
Казімєж: “Веселих Свят, Світлано. Чекаю…”
Свекруха Світлана повернулася додому не лише з повними сумками, а й з блиском в очах, якого не бачили вже давно.
Вона подарувала Оксані рушники (ті, що обрав Казімєж), приготувала вечерю, але була, як не дивно, мовчазною.
Наступного ранку вона покликала сина й невістку до себе.
Світлана: “Діти… У мене для вас новина. В Польщі я купила не лише кришталь і рушники…”
Оксана здивовано підняла брову.
Оксана: “Мамо, ви що, ще й туфлі купили? Ви ж обіцяли…”
Світлана: “Ні, доню. Я купила… квиток. На 23 грудня. І познайомилася з чоловіком. Поляком. Його звати Казімєж.”
Син: “Що?! Мамо, ви про що? Який Казімєж? Ви ж їздили за подарунками!”
Світлана: “Так. І привезла один, який потрібен мені. Справжній чоловік, розумний, добрий. Він запросив мене до себе на Різдво.”
Оксана підійшла до свекрухи, обійняла її й подивилася на чоловіка.
Оксана: “Мамо… Це… це чудово! Ви заслуговуєте на щастя. Їдьте! А за нас не хвилюйтесь, ми справимося.”
Син спочатку нахмурився, але, побачивши сльози щастя в очах матері, посміхнувся.
Син: “Гаразд, мамо. Тільки обіцяйте нам регулярно дзвонити. І привезти Казімєжа на Великдень, щоб ми перевірили, який у нього журек.”
Світлана щасливо засміялася. Цього Різдва вона їхала до Польщі не за рушниками. Вона їхала за своїм щастям, яке Казімєж акуратно загорнув у квиток на потяг.
Ця історія – свідчення того, що любов не має віку і національності, а справжнє диво можна знайти не лише під ялинкою, а й біля стенда з кришталем у різдвяному Перемишлі.
Валерія Тодоренко
