— Мамо, ну що тобі варто? Квартира ж пустує. Ігор сидів на кухні в матері і, додавши ніжності в голосі, биту годину випрошував те, що по праву належало йому, точніше, те, що обіцяли йому постійно.
— Пустує, кажеш? — Ірина навіть не обернулася від плити. Вона розмішувала ложкою суп у каструлі. Її сердила наполегливість сина. Вона втомилася пояснювати йому прості істини. — І не пустує, просто мешканці щойно з’їхали. Ми з Аллою вирішили одружитися. Мам, нам жити ніде. Винаймати — це гроші на вітер. А ти обіцяла?
— Обіцяла. І що? — Вона вимкнула газ, повернулася до сина. — Як же дістали ці сварки. Сил немає. Я тобі обіцяла, коли ти був сам, а ти вирішив одружитися. І що? Де логіка? А то Ігорьок вирішив одружитися з цією, хоч я і проти. Отже, вирішуй свої питання квартирні сам. Ти ж дорослий, розумний.
Вона витерла руки об фартух, сіла навпроти сина, сидить, сердиться. Нічого, раз не хоче її слухати, хай життя саме все розставить по своїх місцях.
— Ти її хоч знаєш, Аллу цю? — Вона піджала губи. — Рік зустрічатися з нею і знати людину — дві різні речі.
— Мамо, вона моя майбутня дружина.
— Дружина! — фиркнула мама. — А я твоя мати і квартира моя. Я на неї заробила. Ніхто в дзьобику нічого не приніс.
— Ти обіцяла. — Голос Ігоря здригнувся. Він мало не заплакав. Вони так розраховували на цю квартиру.
— Обіцяла, не сперечаюся, але жити ти там з цією не будеш.
Вона встала, дістала з холодильника банку з солоними огірками, відкрила, дістала і поклала в тарілку. Хрумнула одним, дивлячись у вікно. Треба було вже обідати, а шматок у горло не ліз.
— Ось що, синку. Квартиру я продовжуватиму здавати. Гроші зайвими не бувають. А ви винаймайте або крутіться, як хочете. Я вам нічим не зобов’язана. Зрозуміло?
— Так.
— Ну і добре. Не маленький, раз маму не слухаєш.
Ігор видихнув, розвернувся і вийшов з кухні, грюкнувши дверима. Вона навіть не смикнулась.
— Дверима не грюкай! — крикнула вслід. — Занадто грамотний я дивлюсь.
Ввечері Ігор приїхав до коханої, повечеряв, сумно дивлячись на неї. Дівчина не витримала.
— Ну що, нічого?
— Мати сказала, що здаватиме.
— Тобто як? Вона ж обіцяла тобі подарувати. Ти сам казав?
— Мало що вона казала. Ні, значить ні, прорвемося.
— Але ж ми розраховували.
— Все, Алло, забудь, квартири немає.
Після весілля він переїхав жити до тещі. Квартира була маленькою, але затишною. На жаль, тихо тут не було ніколи. Ольга Вікторівна вставала рано, вже о 5:00 ранку на кухні чимось гриміла, потім ішла в душ і обов’язково там співала. Його це сердило. Але що він міг вдіяти? Вони працювали як прокляті, щоб накопичити на перший внесок.
Після роботи він таксував. Алла підробляла в кав’ярні. Жодних кав’ярень, нових речей, гулянок. Нарешті через 3 роки взяли квартиру і переїхали. Але не встигли зітхнути, як дві смужки. Доньку назвали Вірою. Маленька, криклива, схожа на Ігоря. Алла пішла в декрет. Незважаючи на іпотеку, жити стало чомусь легше. Десь теща допоможе, десь він підробить. Вони сварилися, мирилися, знову сварилися. Звичайне життя молодої сім’ї.
Його мама особливо їхнім життям не цікавилася, не могла пробачити йому одруження з тією. Хоча Ігор чудово розумів, що справа не в Аллі, а в ній. Їй будь-яка буде поганою. І тут сталося те, чого не можна було передбачити. Хвороба матері. Вона зателефонувала, попросила його приїхати, сиділа похмура, ледь стримуючи сльози.
— Я ж думала, просто багато працюю. Вічний стрес. Подумаєш, забула, куди йшла. Апатія, сонливість. І я ж ще така молода, ще п’ятдесяти немає.
— Мам, таке буває.
Жінка заплющила очі і, як за підручником, швидко виговорила:
— Хвороба прогресує повільно, зазвичай протягом 5–10 років. На пізніх стадіях пацієнти повністю втрачають пам’ять, мову і здатність до самообслуговування.
Ігор потер перенісся.
— От бачиш, нічого серйозного.
— За мною треба наглядати, Ігорьок. Я справді хвора. Можу забути випити ліки. Вчора ввімкнула газ і пішла спати. Здається, я потрапила в той відсоток, у яких швидкий розвиток захворювання.
— Мам, найми доглядальницю. Тим більше в тебе ж і квартира здається, гроші є.
Жінка надовго замовкла.
— Доглядальницю? — запитала вона таким тоном, ніби син запропонував їй щось непристойне. — Ти пропонуєш мені пустити в квартиру чужу людину, щоб вона мене обікрала?
— Мам, що за нісенітниця? Ти в змозі за собою доглядати. Вона просто буде за тобою наглядати. Доглядальниці — це нормальні люди.
— Нормальні за копійки не працюють, Ігорьок. Хороша доглядальниця коштує як літак, а погану я на поріг не пущу.
— Мам, ти скільки років здаєш квартиру? Невже в заначці нічого немає?
— Це мої гроші. Все, що накопичено з трудом, нікому не віддам.
Ігор знову потер перенісся. Розмова зайшла в глухий кут, як завжди.
— Що ти пропонуєш?
— Я пропоную, щоб ти забрав мене до себе. У вас же в квартирі дві кімнати. Одна мені, друга вам.
Ігор мовчав, не знаючи, як реагувати.
— Ти мене чуєш, синку?
— Чую, мам.
— Я хвора, — заскиглила жінка. — Мені самій не можна.
— Мамо, не нагнітай. Ти ж сама сказала, що не все так погано.
— Я не нагнітаю, ти мій син. Ти зобов’язаний…
— Нагадати, як ти мені сказала, що ніхто нікому нічим не зобов’язаний, — тихо промовив він.
— Ось як ти заговорив, — мама сумно зітхнула. — Все зрозуміло. Хто тобі хвоста накрутив? Дружина є, мама не потрібна. Та, яка тебе годувала, ночами не спала.
Ігорю миттєво стало соромно. Це його мама. Так, зі своїм складним характером, але все ж. Ввечері він усе розповів Аллі. Та слухала, не відриваючись від годування доньки.
— Який їй потрібен догляд?
— Постійний. Там більше не догляд, а контроль. Поговорити, щось нагадати, пошкодувати, прослідкувати, щоб вона нічого не накоїла. Вона хоче переїхати до нас. Ще з роботи незрозуміло що.
Алла погладила доньку по спинці.
— Ігорю. У нас дві кімнати. Одна наша спальня, друга дитяча. Де вона буде жити?
— Переробимо тимчасово.
— Тимчасово? — Алла всміхнулася. — Прогнози так собі. Я не сиділка, Ігорю. Я не можу і не хочу доглядати ще й за твоєю матір’ю.
— А хто їй допоможе? — Голос Ігоря став суворішим. — Ти ж все одно в декреті сидиш. Вдома цілий день.
Алла повернулася до чоловіка. В її очах спалахнула образа.
— Ти зараз серйозно?
— Цілком.
— Ти пропонуєш, щоб я доглядала за твоєю матір’ю, тому що я все одно вдома сиджу?
— Я пропоную допомогти. Моїй мамі потрібна допомога. Вона не немовля. Ще й тобі зможе допомагати.
— Хто їй заважав допомагати раніше? — Алла підвищила голос. — Я твою маму за все життя бачила пару разів. Вона жодного разу до онучки не прийшла. Дзьобнув смажений півень, згадала про сина. Де вона була, коли ми збирали на цю квартиру? Де її гроші? Чи жаба душить навіть зараз заплатити комусь, щоб її доглядали? Я допоможу. Я ж все одно нічим у декреті не зайнята.
— Алло, не починай.
— Це ти не починай. Твоя мати все життя обіцяла тобі квартиру. Що в підсумку? А тепер вона вирішила, що ми зобов’язані її обслуговувати.
— Вона не вирішила. Вона захворіла.
— Та мені байдуже.
— Ти її не знаєш.
— Цікаво, чому? Може, тому що я погана невістка.
Віра заплакала. Алла її заколисувала, не дивлячись на чоловіка. Той чекав відповіді. За 5 хвилин вона не витримала.
— Ось що, Ігорю. Твоя мама сюди не переїде. Хай найме доглядальницю. У неї є гроші, квартира здається.
— Вона не хоче бачити в квартирі чужу людину.
— А я не хочу бачити її. Я не зобов’язана.
Вони замовкли. Говорити було ні про що. Ігор знав, що нічого не закінчено. Так і сталося. Його мама стала дзвонити йому щодня.
— Ну що, синку, коли за мною приїдеш?
— Мам, ми ще не вирішили.
— Чого вирішувати? Я твоя мати, якщо ти не забув. Чи ти не чоловік, не можеш дружину на місце поставити.
Ігор розумів, що опір марний, але намагався. І тут сталося те, що змінило все. Донька підхопила десь інфекцію. Дружину з нею поклали в лікарню. От шанс.
Ігор приїхав до матері в суботу вранці. Вона вже зібрала речі.
— Молодець, синку. Я знала, що ти приймеш правильне рішення.
По дорозі до машини жінка говорила без зупинки.
— Алла, я так розумію, не сильно мені рада. Ну нічого, я її швидко на місце поставлю. Зрештою, я мама її коханого чоловіка.
Ігор мовчав, тому що навіть не попередив дружину, побоявся. Але зрештою, що вона йому зробить? Це і його квартира теж. Покричить і змириться.
Його мама одразу ж пройшлася всюди. Критичним поглядом подивилася кімнати, потім зітхнула.
— Чистенько. Я буду спати у вашій кімнаті. Ліжко з ортопедичним матрацом. Чудово. Де твоя вештається?
— Мамо, вона в лікарні.
— Добре.
Через 3 дні Алла повернулася з лікарні. Вона була виснажена і абсолютно не готова до того, що побачила. У коридорі стояли чужі жіночі черевики. На вішалці висіло чуже пальто.
— Хто вдома? Нікого не повинно бути. Так чиїсь речі.
І тут з кухні випливла свекруха в халаті.
— Привіт.
— Що тут відбувається?
— Я переїхала.
— Стоп.
Від сюрреалізму того, що відбувалося, її занудило. Не слухаючи більше нічого, вона набрала чоловіка.
— Ігорю, що тут робить твоя мама?
— Вона переїхала тимчасово.
— Я тобі дозволяла?
Свекруха поморщилася і демонстративно взялася руками за голову.
— Не кричи, у мене тиск.
— Мені байдуже на ваш тиск. — Алла повернулася до свекрухи. — Ви в моєму домі без моєї згоди.
— Дім мого сина, — свекруха піджала губи. — Він мене сюди привіз, якщо що.
Відвернувшись, вона знову закричала в трубку:
— Я сказала тобі ні. Я сказала, хай найме доглядальницю. Ти мене почув?
— Я чув, Алло, але вона моя мати. Вона хворіє. Я не можу її кинути.
— Я розумію, Ігорю. Я все розумію. Твоя мати — це пріоритет номер один.
— Це не так.
— Це так. Ти ковтаєш усе, що вона витворяє. Квартиру вона нам не дала, ми самі на неї заробили. А тепер вона хоче собі спокійну старість з наглядом, тому що їй шкода грошей. Вона вічно збирає. Давай я піду працювати, а ти сядеш з Вірою і будеш сидіти і доглядати за своєю матір’ю, готувати, прибирати, прати, ночами не спати. Іди спробуй, а я піду на роботу.
— Ти в декреті, Алло. Ти мати. Нічого.
— А ти батько. Я вийду завтра ж, а ти сиди вдома і розважай свою матусю.
— Це нереально.
— Реально, Ігорю. Все реально.
— Заспокойся.
Вона пройшла в спальню, побачивши, що її речі купою лежать у кутку, а шафа зайнята речами свекрухи, просто мовчки почала пакувати свої речі.
Коли Ігор повернувся додому, то вдома застав тільки свою маму. Вона наспівувала пісню, варячи борщ.
— Де Алла, чого трубку не бере?
— До матері поїхала.
— Як?
— Ну і хай, подумаєш, королева знайшлася. Хай поживе у своєї мами, охолоне, сама приповзе.
— Мамо, як ти можеш? — тихо сказав Ігор.
— Чого це я маю мовчати? Я правду кажу. Вона в декреті, дитина маленька. Кому вона потрібна? Казала, що все одно я тут не житиму. Мовляв, вона подасть на розлучення, аліменти і поділ квартири.
Ігор заплющив очі, притулився лобом до стіни. Він зробив вибір, коли привіз маму сюди без дозволу дружини. На що сподівався? Що вона прогнеться і все буде так, як він вирішив. Вихід був, але він знав, що він не зможе залишити матір. Або просто він боягуз.
Минуло два місяці. Алла подала на розлучення. Не через свекруху. Не через квартиру. І навіть не через ту брехню. Через зраду довіри.
Ігор ще кілька разів намагався поговорити. Приїжджав до тещі, просив вислухати, пояснював, що просто не міг залишити матір саму.
— Я не просила тебе залишати її саму, — спокійно відповіла Алла. — Я просила не вирішувати за мене. Це наш дім, Ігорю. Наш. Але ти чомусь вирішив, що моя думка нічого не варта.
Він не знайшов, що відповісти. Мати залишилася жити в його квартирі. Дуже швидко з’ясувалося, що догляд за людиною — це не кілька нагадувань про ліки й чашка чаю ввечері. Це безсонні ночі, постійна тривога, скасовані плани й відповідальність, від якої не можна втекти.
Через пів року Ірина сама погодилася на доглядальницю. Коли Ігор одного разу сидів на кухні й оплачував черговий рахунок за догляд, він раптом згадав слова дружини. «Я не доглядальниця, Ігорю».
Тоді вони здалися йому образливими. Тепер він розумів, що вона просто була чесною.
Алла не забороняла бачитися з донькою. Віра радісно бігла до нього назустріч, обіймала за шию і називала татом. А от додому його більше ніхто не кликав.
