— Їй ви подарували плед, а мені? Навіщо мені цей букет? — заплющила очі свекруха.
Олена Петрівна завмерла біля вікна, дивлячись, як хвіст машини розчиняється в передноворічних сутінках. Гуркіт двигуна старенького Ланоса, що належала зятю Дмитру, затих за поворотом. Вони поїхали. Жінка лишилася сама разом з ялинкою, що моргала гірляндами, і з тишею, яка раптом стала дзвінкою.
На дивані, розгорнутий, як прапор чужої перемоги, лежав кашеміровий, неймовірно м’який, кольору стиглої сливи, плед. Але це був чужий подарунок. Її лежав поруч, на кавовому столику — букет із зефіру, акуратно запакований у прозору плівку, перев’язану золотою стрічкою. Білі, рожеві, шоколадні трояндочки виглядали мило, по-дитячому, і безнадійно програвали пледу.
— Кашемір… їй. А мені — зефір, — прошепотіла вона, і її слова зависли в повітрі.
Олена Петрівна підійшла, взяла в руки свій повітряний букет. Та годі, Оксанкиній мамі — плед, щоб грілася, а їй — солодкий, але тимчасовий сувенір. Образа підкатила до горла.
Все почалося з дрібниць. З того, що Дмитро, впевнений, трохи суворий син, поруч із жінкою ставав якимось… тихий. Невістка ніколи не сперечалася — вона м’яко наполягала. І її наполягання завжди перемагало.
Вони одружилися рік тому. Оксана була мила, розумна, чудово готувала, але в її посмішці Олена Петрівна постійно ловила якусь оцінку. Погляд, що ковзав по старим меблям, по вицвілим шторам, по ній. А сьогодні, за святковим столом Оксана, розливаючи домашній лимонад, раптом сказала:
— Ми з Дмитром хочемо зробити вам і мамі особливі подарунки. Не просто щось із магазину.
— Ой, не варто трудитися, — автоматично відгукнулася Олена Петрівна, але вона зраділа від приємного очікування. «Особливі»? Може, щось своїми руками? Оксана чудово в’яже.
— Ні, ми вже все вирішили, — усміхнулася невістка, обмінявшись з Дмитром швидким поглядом.
І ось, 1 січня, коли син з невісткою та її матір’ю приїхали до неї привітати зі святом, Оксана вручила своїй матері витончену, стильну коробку. Жінка з ідеальною зачіскою радісно зітхнула, зриваючи яскраву новорічну обгортку.
— Кашемір! Який він розкішний! Діти, це забагато!
— Не багато, мама, — Оксана засяяла. — Ти так багато працюєш, у тебе завжди холодно в офісі. Це — для тепла і затишку.
Галина Іванівна, мати Оксани, тут же закуталася в ніжно-сливове полотно, пестячи його, як дорогоцінність.
— Дякую, мої дорогі. Це найкращий подарунок.
Потім Оксана перейшла до свекрухи і вручила їй теж коробку, але помітно меншу. Олена Петрівна відкрила її і побачила букет із зефіру.
— Дивіться, як мило! — вигукнула Оксана, зловивши на собі погляд свекрухи. — Вам же подобається, Олено Петрівно?!
Жінка нічого не відповіла. Вона дивилася на нерівноцінний подарунок, і їй стало образливо.
— Дякую, — витиснула з себе Олена Петрівна.
— Ми думали, тобі сподобається, — сказав Дмитро, невпевнено обіймаючи її і помітивши холодність в очах.
— Мені й сподобалося, — із надривом відповіла мати.
— Не схоже, — Дмитро не заспокоювався, помітивши явну розгубленість матері. — Не подобається?
Олена Петрівна подивилася на букет, потім — на сина, а потім — знову на букет.
— Хочете правду? Ні, мені не подобається!
— Чому? — остовпів Дмитро, скрививши обличчя. Йому були неприємні слова матері.
— Тому що їй, вибачте, Галині Іванівні, ви подарували пледа, а мені… це… Я б теж була дуже рада пледу! Навіщо мені цей букет? Хіба це рівноцінні подарунки?
— Мамо, — спробував зупинити її син. — Негарно так говорити.
— Тоді не треба було питати! — парирувала на це обурена Олена Петрівна.
— Нам тут робити нічого! — раптом скомандувала Оксана. — Ми їдемо додому! — додала вона, попрямувавши в передпокій.
Слідом за нею поспішили Галина Іванівна і Дмитро. Будучи в розгубленості від того, що сталося, мати Оксани навіть забула свій подарунок у Олени Петрівни. Плед так і лишився лежати на дивані, поруч із подарунковою коробкою. Жінка чула, як гупнули вхідні двері, вона не вийшла провести гостей, і як ті збігли вниз сходами.
Жінка лишилася сама зі своїми дарами. Вона поклала зефір на стіл, а плед — на вікно. Олена Петрівна чекала, що зараз трійця повернеться за забутим подарунком. Але ні, вони не те що не повернулися, навіть не подзвонили, як це робили зазвичай, добираючись додому.
Тиждень панувала тиша, а плед лежав недоторканим. Олена Петрівна не могла змусити себе закутатися в нього. Все змінилося в п’ятницю. Син, Дмитро, подзвонив їй вранці. Голос його був напруженим:
— Мамо, можна я до тебе заїду? Без Оксани. Треба поговорити.
— Звісно, сину, приїжджай, — відповіла вона, і тривога на мить витіснила образу.
Дмитро приїхав стомленим. Вони сіли за кухонний стіл і кілька хвилин мовчали.
— Мамо, пробач, — почав він, не дивлячись в очі. — За подарунки.
Олена Петрівна здригнулася.
— Що ти? Все чудово.
— Неправда, — він нарешті подивився на неї. — Я ж не глухий, і все чув. І я… я сам відчув, що вийшло якось не так.
— Чому плед? — тихо запитала мати, переставши прикидатися. — Чому саме кашеміровий плед… їй?
Дмитро заклопотано зітхнув і провів рукою по обличчю.
— Це була ідея Оксани. Вона сказала: «Мамі буде приємно отримати щось по-справжньому елегантне і дороге, вона це оцінить». А про тебе… вона сказала: «Твоя мама така душевна, домашня. Їй, напевно, буде приємніше щось особисте, зроблене з душею». Вона хотіла спочатку зв’язати тобі шаль сама, але часу не було. А цей зефір… вона побачила його в соцмережах і сказала — «як мило, Олена Петрівна зрадіє». Я… я не став сперечатися. Мені здалося, Оксана краще розуміє в цих… жестах турботи…
Він говорив збентежено, наче хлопчик, спійманий на брехні.
— І ти погодився? Ти вважаєш, що мило і з душею — це достатній комплімент для мене, а її мамі належить елегантне і дороге? — голос жінки здригнувся.
— Ні! — він різко підвів голову. — Ні, мамо. Я… я просто не подумав. Я бачив два хороших подарунки і не вдумався у підтекст. Оксана, вона не хотіла тебе образити, чесно. Вона просто… вона по-іншому все бачить. Для тещі статус, презентабельність — це важливо. А ти у нас… ти простіша…
— Простіша? — Олена Петрівна гірко усміхнулася. — Значить, я простіша. Тому мені — зефір.
— Мамо, годі, — він зморщився. — Я ж сказав — ми не хотіли образити… Було бажання однаково вас обох порадувати.
— Однаково? За ціною чи повагою? Ти думаєш, я нічого не бачу? Ваш подарунок показав, кого ви більше любите…
Син замовк, дивлячись у стіл. Потім підвів на неї очі, і в них вона побачила не дитячу провину, а доросле, мучильне розуміння.
— Ти права. Я думав про рівність гаманців, тому що цей букет коштує не дешевше пледа, а не про рівність почуттів. Її мамі… ми хотіли справити враження. А тобі… ми хотіли зробити приємно…
— Ваш плед досі лежить у мене на вікні, — втомлено сказала Олена Петрівна. — Забирай.
— Ні, — коротко відповів чоловік. — Залиш його собі. Теща й не питає про нього. Напевно, забула навіть, де лишила.
— Мені чужого не треба, — холодно промовила мати.
— Прости мені, — Дмитро підвів на неї очі.
— Та годі вже, — вона поплескала сина по спині. — Давай чай пити. І зефір доїдай, а то я сама не впораюся.
Він усміхнувся й посів зручніше. Жінка поставила чайник і дістала тарілку з рештою зефіру.
— А знаєш, — сказала вона вже спокійніше, — зефір-то справді смачний.
Дмитро невпевнено взяв один шматочок і скуштував.
— Смачно. Правда. Мамо, а плед… забери його собі… нащо він просто валятиметься?
— Ні.
— Може, його тоді віддати тещі? А я куплю тобі інший? — несміливо запропонував він.
Вона задумалася, згадавши сливову тканину, що лежала досі на підвіконні.
— Ні. Я його накину. Сьогодні ж. Просто дай мені час… Стерти старий сенс і записати новий.
— Який? — запитав він.
— Що мій син, хоч і дурень іноді, але любить мене. І що кашемір — він і для душевних, і для домашніх теж. Він для всіх, кому холодно.
Дмитро поїхав від матері заклопотаний. Олена Петрівна підійшла до вікна і взяла плед у руки. Він був неймовірно м’яким. Вона закуталася в нього. Було холодно. Плед грів миттєво, ніжно. Вона простояла так довго, дивлячись на вогні міста. Образа пішла, лишилася легка журба і дивне, нове розуміння.
Вона вирішила, що завтра ж подзвонить Оксані, але не для з’ясування стосунків, а щоб запросити в гостину на вихідні. І коли невістка приїде, Олена Петрівна сидітиме в цьому пледі, питиме чай з тим самим зефіром, і буде спокійна, доброзичлива і… елегантна, тому що цей плед тепер належав їй. І не як потішний приз, а як трофей, здобутий у чесній розмові з сином і як нагадування про те, що душевність і простота — не привід дарувати їй менше.
А зефір… зефір був просто солодким і дуже швидко закінчувався, нічого не лишаючи після себе. І в цьому не було нічого поганого. Просто наступного року, подумала жінка, посміхаючись у темряву, вона сама купить собі кашеміровий плед, тому що заслуговує на це.
А через кілька днів Оксана й Дмитро поїхали до Галини Іванівни. Без святкового настрою, без гучних слів. Просто так — «забігти на чай». Оксана мовчала майже всю дорогу. В магазин вони заїхали ще дорогою назад, після розмови Дмитра з матір’ю. Він нічого не пояснював — лише сказав коротко:
— Треба купити ще один плед.
Вона не питала який і для кого. Вибрала сама. Теплий. Такий самий кашеміровий. Довелося подружжю трохи витратитися. Бірку Оксана зняла ще в машині. У Галини Іванівни вони сиділи недовго. Говорили про дрібниці, про погоду, про роботу. Коли збиралися йти, Оксана ніби між іншим дістала з пакета плед.
— Мам, я тут тобі принесла… той, що ми дарували, — сказала легко. — Ти ж його в Олени Петрівни забула. А без пледа ж холодно.
Галина Іванівна здивувалася:
— Та невже? А я й не помітила… — вона взяла плед, розгорнула, торкнулася тканини. — Теплий.
— Ну от і добре, — усміхнулася Оксана. — Накривайся.
Вона не сказала, що це інший. Не сказала — бо не треба було. Деякі речі не потребують пояснень.
Коли вони вийшли, Дмитро мовчки стиснув руку дружини.
— Дякую, — сказав він.
— За що? — тихо.
— За те, що зрозуміла.
А десь у місті того ж вечора Олена Петрівна сиділа в кашеміровому пледі, пила чай і думала, що життя дивна річ: інколи треба сказати боляче — щоб потім стало тепліше всім.
