Кажуть, що багатство не змінює людей, воно лише знімає з них маски. Марія дивилася на Андрія і не впізнавала в цій холодній, роздратованій людині того хлопця, який колись віддавав їй свою єдину теплу куртку в лютневий мороз.
— Маріє, ти знову за своє? — Андрій роздратовано відсунув тарілку з домашніми сирниками. — Я ж просив: замов доставку з ресторану. Цей запах домашньої їжі… він такий «пролетарський». Він просочує мої костюми. Мені соромно заходити в офіс.
— Пролетарський? — Марія гірко посміхнулася. — Три роки тому ти називав цей запах «ароматом щастя». Що змінилося, Андрію? Твої рецептори чи твоя совість?
— Змінився мій статус! — вибухнув він, вдаривши кулаком по столу. — Я — власник компанії з мільйонними оборотами. А ти залишилася тією дівчинкою з гуртожитку. Ти не хочеш рости. Ти не хочеш ходити в салони краси, не хочеш носити бренди, які я тобі купую. Ти — нагадування про те, як ми рахували копійки. Я хочу викреслити це!
— Ти хочеш викреслити мене, Андрію. Просто скажи це прямо.
— Добре! — він встав і почав ходити по кімнаті. — Сьогодні приїжджає мама. З нею буде Елеонора. Її батько — ключ до ринку Європи. Мені потрібен цей союз. Мама каже, що ти зрозумієш… якщо ти мене справді кохаєш, ти просто підеш тихо. Я дам тобі грошей на квартиру в передмісті. Це чесна угода.
— Угода? — Марія відчула, як серце пропускає удар. — Ти пропонуєш мені «вихідну допомогу» після п’яти років життя?
Двері відчинилися без стуку. Тамара Іванівна, у супроводі довгоногої красуні в костюмі від Chanel, увійшла так, ніби вона вже володіла цим будинком.
— Андрійку, сонечко! — вона проігнорувала Марію, наче тумбочку. — Подивись, яку квіточку я тобі привела. Елеоноро, знайомся, це мій син. А це… — вона зневажливо кивнула в бік Марії, — це Марія, вона допомагала нам у важкі часи. Але сьогодні її останній робочий день.
Елеонора підняла брову, розглядаючи Марію через скло сонцезахисних окулярів. — Сподіваюся, вона не встигла зіпсувати оббивку на дивані своїм… специфічним стилем? Андрію, твій дім потребує повної дезінфекції від «дешевизни».
— Ти права, Елю, — підхопила Тамара Іванівна. — Ми все переробимо. Викинемо цей старий мотлох, ці картинки на стінах, ці безглузді квіти в горщиках. Почнемо з чистого листа.
Марія спокійно підійшла до вікна. Вона чекала цього моменту, але не думала, що буде так боляче. — Знаєте, — почала вона, і в її голосі зазвучала сталь, якої Андрій раніше ніколи не чув. — Ви всі так впевнено розпоряджаєтеся цим будинком. Але є одна юридична тонкість. Андрію, пам’ятаєш, як три роки тому ти благав мене підписати папери для інвестора з-за кордону?
— І що з того? — Андрій напружився. — То був мій знайомий.
— Це був не твій знайомий. Це був мій батько. Так-так, Тамаро Іванівно, той самий «селюк», як ви його називали. Він був геніальним агрономом і мав кілька патентів, які перед кінцем життя продав великому холдингу. Він не довіряв тобі, Андрію. Він бачив твою гниль ще тоді. Тому гроші, на які ти побудував свою імперію, були оформлені як цільова позика від мого імені.
Андрій засміявся, хоча його очі видавали страх. — Ти мариш! У мене всі документи!
— У тебе — копії. Оригінал договору з пунктом про «недружнє розірвання шлюбу» лежить у мого адвоката. Згідно з ним, якщо ти йдеш від мене без поважної причини або зраджуєш, 90% активів компанії переходять до мене. Плюс цей будинок. Він ніколи не належав тобі. Він записаний на фонд мого батька, бенефіціаром якого є я.
Тамара Іванівна позеленіла. — Що ти верзеш, дівчисько?! Андрію, зроби щось! Виклич поліцію!
— Поліція вже тут не допоможе, — Марія дістала телефон. — Рахунки компанії вже заблоковані за моєю заявою про нецільове використання коштів інвестора. Андрію, ти банкрут. У тебе залишилися лише твої дорогі костюми. Можеш забрати їх… у пакеті для сміття.
Коли Марія пішла, життя Андрія перетворилося на некероване падіння в темряву. Елеонора, почувши слово «банкрут», зникла так швидко, ніби її й не було. Їй не потрібен був чоловік із боргами, яким би «перспективним» він не здавався.
Тамара Іванівна, замість підтримки, почала звинувачувати сина: — Ти ідіот! Як ти міг не перевірити папери?! Я поклала на тебе життя, а ти все просрав через свою самовпевненість!
Через місяць Андрій сидів у маленькій орендованій квартирі п’ятиповерхівки, яка вже 60 років уперто не розвалюється, на околиці міста. Ті самі стіни, ті самі запахи, від яких він так тікав. Його колишні партнери не відповідали на дзвінки. Друзі, які раніше пили з ним елітні напої, раптом стали «дуже зайнятими».
Одного вечора він побачив Марію в новинах. Вона відкрила благодійний фонд допомоги талановитим винахідникам. Вона виглядала прекрасно — спокійна, впевнена, справжня. Вона не стала йому мститися далі. Вона просто викреслила його зі свого життя, як непотрібний спам.
Андрій подивився на свій останній дорогий годинник, який він збирався нести в ломбард, щоб заплатити за оренду. Він зрозумів: Марія не забрала у нього гроші. Вона просто забрала у нього дзеркало, в якому він здавався собі великим. Без неї він виявився порожнечею.
Минуло три місяці. Розкішний особняк зі скляними стінами залишився в іншому житті. Андрій і Тамара Іванівна так і тулилися в квартирі на околиці, де зі стелі сипалася штукатурка, а в під’їзді вічно пахло сирістю.
Андрій сидів на кухні, дивлячись на облуплений стіл. Перед ним стояла дешева випивка — єдине, на що вистачило решти від проданого вчора дизайнерського ременя.
— І довго ти збираєшся так сидіти? — голос Тамари Іванівни прорізав тишу, наче іржава пилка.
Вона вийшла з кімнати в запраному халаті, який колись був «гостьовим», а тепер став її щоденною формою одягу. Від колишньої «світської левиці» не залишилося й сліду — лише підтиснуті губи та злий блиск в очах.
— А що мені робити, мамо? — Андрій навіть не підняв голови. — Йти вантажником? Чи, може, подзвонити Елеонорі, яка заблокувала мій номер у той же вечір?
— Ти чоловік! Ти мав передбачити! — вона закричала, вдаряючи долонею по столу. — Я тебе ростила не для того, щоб на старості років рахувати копійки на хліб! Ти дозволив цій… цій дівчині з села обвести тебе довкола пальця! Де були твої мізки, коли ти підписував ті папери?
Андрій повільно підвів погляд. Його очі були червоними від недосипу. — Мої мізки? Мої мізки були зайняті твоїми порадами, мамо. Це ж ти казала: «Андрійку, вона дурна, вона тебе кохає, вона підпише все, що ти скажеш». Це ж ти щовечора капала мені на мізки, що Марія — це гиря на моїх ногах. «Тобі потрібна жінка з грошима, з капіталом, як Елеонора». Пам’ятаєш?
— Я хотіла як краще для тебе! — виправдовувалася мати.
— Ні, мамо. Ти хотіла як краще для себе. Тобі потрібні були шуби, поїздки в Італію і статус «матері успішного бізнесмена». Ти ніколи не любила мене. Ти любила мій банківський рахунок. І знаєш, що найсмішніше? Марія була єдиною людиною, яка любила мене просто так. Без компанії, без машини, навіть без нормального взуття. А ти змусила мене виштовхати її за двері.
Тамара Іванівна пирхнула: — Любила вона… Якби любила — не забирала б усе! Вона — мстива змія!
— Вона не забирала, — Андрій гірко засміявся. — Вона просто забрала своє. Те, що я обіцяв повернути, але вирішив, що я «вищий» за договори. Знаєш, що вона мені сказала перед виходом? Вона сказала, що дарує мені свободу. Свободу від неї. І тепер я маю цю свободу в повній мірі… Разом з тобою і цією квартирою.
— Ти звинувачуєш власну матір?! — Тамара Іванівна театрально схопилася за серце. — Я ж для тебе… я ж усе життя…
— Облиш цей театр, мамо. Тут немає глядачів. Немає камер, немає журналістів. Є тільки ми двоє і порожнеча.
Він встав, взяв куртку і попрямував до виходу.
— Куди ти?! Андрію! У мене тиск! Мені треба ліки! — кричала вона йому в спину.
— Сходи в аптеку сама, мамо. Ти ж казала, що я маю «рухатися вперед». От я і рухаюся. Подалі від твоїх порад.
Двері з гуркотом зачинилися. Тамара Іванівна залишилася стояти посеред обшарпаної кухні. Вона подивилася в старе дзеркало в коридорі й побачила там самотню, злу жінку, яка зруйнувала життя єдиного сина, намагаючись збудувати на його плечах власну золоту клітку.
Чи є шанс у Андрія почати все спочатку? Чи людина, яка один раз зрадила заради вигоди, вже ніколи не стане чесною?
Автор: Наталія
