Під будинком загальмував білий мікроавтобус — той самий, що двічі на місяць привозив «передачі» з Неаполя. Мати, Марія, вже п’ять років працювала там, аби вдома «все було не гірше, ніж у людей».
Коли батько, Петро, затягнув до хати величезну картонну коробку, перемотану синім скотчем, у повітрі вже відчувалася напруга. 20-річний Андрій та 17-річна Юля стояли над нею, наче хижаки над здобиччю.
Початок бурі
— Не рви так, Юлю! — гримнув Петро, коли донька почала віддирати скотч. — Мати казала спочатку список прочитати, що там кому. — Та який список, тату? — огризнувся Андрій. — Вона мені обіцяла нові кросівки й гроші на ремонт мотора. Я чекав цей пакунок місяць!
Як тільки кришка відкрилася, запах італійської кави та прального порошку заповнив кухню. Але замість радості почався хаос. Юля вихопила пакунок з одягом, Андрій почав ритися в продуктах, шукаючи заповітний конверт.
— А де гроші? Де конверт?! — вигукнув Андрій, перекидаючи пачки з макаронами. — Поклади на місце! — Петро схопив сина за руку. — Гроші передані мені! Мати дзвонила і сказала, що треба за газ заплатити та борг сусіду віддати за дрова.
— Які дрова?! — закричала Юля, кидаючи на стіл нову куртку, яка виявилася їй завеликою. — Вона обіцяла мені на курси англійської! Ти знову все забереш і витратиш на свій старий трактор? Це несправедливо!
Гроші, що пахнуть розбратом
З дна коробки, між банками з тунцем, нарешті випав цупкий конверт. У хаті на мить стало тихо, чути було лише важке дихання трьох людей. Петро першим схопив його. Всередині було п’ятсот євро — п’ять новеньких банкнот по сто.
— Це загальні гроші! — вигукнув Петро, ховаючи конверт у кишеню штанів. — Загальні? — Андрій почервонів від люті. — Я ціле літо тобі по господарству допомагав, техніку латав, поки ти на дивані лежав!
Мама знає, що мені треба на навчання і на запчастини. Віддай мою частку! — Не смій так з батьком розмовляти! — закричав Петро. — Поки ти в моїй хаті живеш і мій хліб їси, я буду вирішувати, куди йдуть гроші!
— Твій хліб? — втрутилася Юля, і в її очах з’явилися сльози образи. — Це мамині гроші! Вона там спини не розгинає, миє підлоги в італійців, щоб ти тут «господарем» почувався? Андрію потрібні кросівки, мені потрібні курси. Чому ти завжди все забираєш собі?
Кульмінація сварки
Слова летіли, наче каміння. У хід пішли старі образи. Андрій згадав батькові, як той минулого разу «позичив» гроші й не повернув. Петро звинувачував дітей у егоїзмі та невдячності.
— Ви тільки й знаєте, що просити! — галасував батько, розмахуючи руками. — А хто паркан лагодив? Хто за хату платить? Думаєте, ці євро з неба падають? Мати хоче, щоб у хаті був порядок, а не щоб ви по барах їх розтринькали!
— Ти нас не чуєш! — перебивав син. — Ми теж люди, у нас є потреби. Ти закрився у своєму світі, де ти цар, а ми — твої піддані. Мама присилає допомогу нам усім, а не лише твоєму его!
Юля в цей час люто розпаковувала пакунки з сиром, кидаючи їх на стіл. — Нате! Їжте свій пармезан! Тисніться цими грішми! Я нічого не хочу від вас! — вона заштовхнула нову сукню назад у коробку. — Краще б вона взагалі нічого не передавала, ніж ми щоразу отак гризлися, як собаки за кістку.
Порожнеча
Сварка тривала ще годину. У фіналі Андрій, гупнувши дверима так, що задрижали шибки, пішов з дому. Юля зачинилася у своїй кімнаті, звідки було чути схлипування.
Петро залишився один на кухні. Перед ним на столі лежали розкидані італійські солодощі, пачки кави та дорогий сир. У кишені він відчував хрускіт купюр
Він витягнув конверт, поклав його на скатертину. Поруч лежала маленька записка від дружини, яку вони в запалі сварки навіть не помітили.
«Любі мої, діліться всім по-чесному. Обійміть одне одного за мене. Сумую за вами щохвилини…»
Петро сів на табурет, обхопивши голову руками. Гроші були в руках, але в хаті стало порожньо і холодно, як ніколи. Італійська посилка, яка мала принести радість, знову оголила прірву між найріднішими людьми, яку не залатати жодною кількістю євро.
Після того як двері грюкнули, а в хаті оселилася гнітюча тиша, на столі завібрував телефон. Це був відеодзвінок. На екрані висвітилося усміхнене обличчя Марії на фоні вечірнього Неаполя.
Петро важко зітхнув, витер долонею обличчя і натиснув «прийняти».
Телефонна сповідь через кордон
Марія: (радісно) Петро! Ну що, отримали? Водій сказав, що годину тому розвантажився. Як діти? Кросівки Андрію підійшли? А сукня Юлі? Я так переживала за розмір!
Петро: (глухо) Отримали, Маріє. Все на столі лежить. І кава, і макарони твої… і гроші.
Марія: (відчувши неладне, збавляє тон) Петь, а чого ти такий? Щось не так? Гроші всі на місці? П’ятсот, як і казала.
Петро: Гроші то на місці, Маріє. Тільки спокою в цій хаті тепер немає. Погризлися ми. Андрій кричить, що йому на запчастини треба, Юля в сльозах — хоче на якісь курси англійської. А я що? Я кажу: треба борги віддати, зима на носі, за газ платити чимось треба!
Марія: (її голос здригається) Господи, знову… Я ж там спину не розгинаю, щоб ви тут не сварилися! Я ж кожне євро відкладала, у всьому собі відмовляла, щоб вам легше було. Я ж у записці написала — поділіть по-людськи!
Петро: Та яке «по-людськи», Маріє! Ти їх розпестила цими подачками! Вони вже не бачать батька, вони бачать тільки гаманець. Син мені в очі каже, що я ніхто в цій хаті, бо гроші ти присилаєш. Ти розумієш, як мені це слухати?
Марія: (плаче) А ти? Ти хоч раз їх вислухав? Андрій працює з тобою на городі з ранку до ночі, йому теж хочеться щось своє мати. А Юля? Вона ж мріє звідси вирватися, вчитися хоче. Петро, я ці гроші не для того передавала, щоб ви ворогами стали!
Втручання дітей
У цей момент до кухні заходить Андрій, почувши голос матері. Він забирає телефон з рук батька.
Андрій: Мам, ти чуєш? Він усе забрав! Каже, що це «загальне», а насправді знову в гаражі щось будуватиме, що нікому не треба. Я вже дорослий, я хочу сам вирішувати, що мені купувати!
Марія: Андрійку, синочку, заспокойся. Батько хоче як краще для хати…
Андрій: (перебиває) «Як краще» — це щоб ми всі ходили в обносках, а він борги за дрова віддавав? Ти там гаруєш, а ми тут як жебраки за кожну сотню євро б’ємося. Хіба це життя?
З кімнати вибігає Юля, вона червона від сліз.
Юля: Мамо! Скажи йому! Він не дає мені на навчання! Каже, що англійська мені не потрібна, бо я «все одно заміж вийду». Мамо, я ненавиджу ці посилки! Щоразу, як вони приходять, ми стаємо чужими людьми! Забери нас до себе або не передавай нічого більше!
Гірка правда
Марія: (кричить у слухавку через сльози) Досить! Ви чуєте мене? Досить! Я зараз вимкну телефон і більше не подзвоню! Ви думаєте, мені тут легко? Ви думаєте, ці євро пахнуть парфумами? Вони пахнуть хлоркою і чужим брудом, який я вимиваю щодня! Я віддаю своє життя, щоб ви мали майбутнє, а ви це майбутнє розриваєте на шматки через папірці!
Настає важка пауза. Всі троє — Петро, Андрій та Юля — завмирають, дивлячись на маленький екран смартфона, де плаче жінка, яку вони не бачили вживу вже рік.
Марія: (тихіше) Петро, віддай Андрію на кросівки. Юлі відклади на курси. А те, що залишиться — неси сусіду за дрова. Я наступного місяця візьму додаткові години, відпрацюю… Тільки не сваріться. Благаю вас. Ви — це все, що в мене є. Якщо ви розвалите сім’ю через ці гроші, то навіщо я взагалі тут?
Петро: (дивиться на дітей, потім на конверт) Добре, Маріє. Вибач нам. Ми… ми розберемося. Іди відпочивай.
Марія: Обійміть одне одного. Будь ласка.
Петро повільно поклав телефон на стіл. Він подивився на сина, потім на доньку. У повітрі все ще пахло італійською кавою, але тепер цей запах здавався важким і задушливим.
Вечір після розмови з Марією видався тихим, але ця тиша вже не була ворожою. Вона була важкою, наповненою соромом і роздумами.
Екран телефона згас, залишивши трьох людей у напівтемряві кухні, де серед розкиданих пакунків лежав той самий конверт.
Вечір після бурі: Гіркий урок примирення
Першим порушив мовчання Петро. Він повільно підійшов до столу, взяв конверт і, не дивлячись дітям у очі, виклав на скатертину п’ять купюр по сто євро. Його руки, згрубілі від сільської праці, злегка тремтіли.
Поділ без крику
— Ось, — тихо сказав батько. — Андрію, бери сто п’ятдесят. Купиш собі ті кросівки, а решту — на запчастини, щоб я більше не чув, що в тебе машина розсипається. Юлю, тобі теж сто п’ятдесят. Знайди собі ті курси… Мати хоче, щоб ти вчилася, то вчися.
Діти мовчали. Та перемога, якої вони так люто домагалися годину тому, зараз здавалася гіркою на смак. Андрій глянув на гроші, потім на втомлене обличчя батька, на його сивину, яку він раніше ніби й не помічав.
— Тату, — почав Андрій, проковтнувши клубок у горлі. — Мені не треба сто п’ятдесят. Кросівки почекають. Давай сто на запчастини, а п’ятдесят… віддай за той газ. Я ж бачу, як ти квитанції ховаєш, щоб ми не бачили суми.
Юля підійшла ближче, шморгаючи носом. Вона витягнула з-під купи макаронів пачку італійського шоколаду, яку раніше в розпачі кинула на стіл. — Я теж… я знайду дешевші курси, онлайн. Тату, давай просто вечеряти. Я каву зварю. Ту, що мама передала.
Спільна вечеря
Наступні дві години пройшли в дивній, майже обрядовій метушні. Замість того, щоб розійтися по своїх кутках, кожен шукав привід залишитися на кухні.
Андрій взявся розбирати решту посилки — цього разу акуратно, складаючи кожну банку тунця і кожен пакет печива на полиці. Юля поставила гейзерну кавоварку на плиту. Запах свіжозмеленої «Лавацци» почав витісняти з хати дух розбрату.
Петро сидів біля вікна і дивився на порожній двір. Він відчував себе постарілим на десять років. — Вона там про нас кожну хвилину думає, — раптом промовив він у порожнечу. — А ми тут ледь хату не рознесли. Соромно перед матір’ю.
Юля підійшла ззаду і поклала руку йому на плече. Це був рідкісний жест ніжності в їхній сім’ї, де не звикли до відвертих обіймів. — Ми просто всі дуже сумуємо за нею, тату. Гроші — це просто папір. Просто… нам здавалося, що вони замінять її тут.
Тиха згода
Вони вечеряли просто: зварили ті самі італійські спагеті, відкрили соус, який Марія так дбайливо загортала в газету, щоб не розбився. Смак їжі був незвичним, але він нагадував їм про неї — про жінку, яка зараз, можливо, сиділа в маленькій орендованій кімнатці в Неаполі й вечеряла самотньо, аби вони могли сидіти тут разом.
Гроші так і залишилися лежати на краю столу. Але тепер вони вже не були «здобиччю». Вони стали відповідальністю.
Перед сном Андрій вийшов на ґанок. Батько вийшов слідом. — Завтра зранку допоможеш мені паркан підправити? — спитав Петро. — А потім поїдемо в місто, поміняємо ті євро. Треба, щоб усе було, як мати просила. — Допоможу, тату, — відповів син. — І кросівки я сам собі виберу, простіші. Головне, щоб міцні були.
Ніч огорнула будинок Ковальчуків. Посилка була розібрана, гроші поділені, але найважливішим було те, що в серцях нарешті вляглася буря. Вони зрозуміли, що найбільша цінність приїхала не в картонній коробці, а в тому короткому, сповненому сліз дзвінку, який змусив їх згадати, що вони — сім’я.
Пізно ввечері, коли в хаті нарешті все стихло, Юля сіла за кухонний стіл. Вона вирвала аркуш із зошита в клітинку і почала писати. Вона знала, що мама прочитає це, коли матиме вільну хвилинку між прибиранням у чужих квартирах.
Лист до Неаполя
«Мамочко, люба, привіт.
Пишу тобі, бо не все змогла сказати по телефону через сльози. Пробач нам. Нам усім дуже соромно за той концерт, який ми влаштували над твоєю посилкою. Ми тут, у теплі й вдома, зовсім забули, якою ціною ти відриваєш від себе кожну копійку.
Ми все вирішили. Гроші тато віднесе завтра в касу за газ і сусіду за дрова — це зараз найголовніше, щоб у хаті було тепло. Андрій сказав, що йому не потрібні дорогі кросівки, він знайде щось простіше на ринку, а решту допоможе татові вкласти в господарство.
Я теж знайшла безкоштовні курси в інтернеті, тож за навчання поки не платитимемо. Ті сто євро, що ти передала мені, ми вирішили відкласти тобі «на квиток». Ми хочемо, щоб на Різдво ти приїхала не в посилці, а сама.
Мам, не бери додаткових годин. Відпочинь. Ми будемо берегти одне одного тут, обіцяємо. Ти — наше серце, а не наш гаманець. Любимо тебе.»
Внизу аркуша своєю нерівною на вигляд, але твердою рукою Петро дописав лише одну фразу: «Марусю, бережи себе. Чекаємо додому. Гроші — то пил, аби ми були здорові».
Фінал: Ранок нового дня
Наступний ранок у родині Ковальчуків почався не з претензій, а з діла. Вперше за довгий час у дворі панував лад. Андрій витягнув інструменти й разом із батьком почав лагодити старий паркан, про який вони сперечалися весь минулий тиждень.
Вони працювали мовчки, але злагоджено, передаючи один одному молоток і цвяхи.
Юля на кухні заварювала каву і складала невелику «відповідну» посилку. Вона дбайливо пакувала в коробку домашнє сало, сушені яблука з їхнього саду та маленьку баночку меду від дідового вулика.
Вона знала, що для мами в Італії це дорожче за будь-який пармезан.
Коли сонце піднялося вище, Петро зупинився, витер піт із чола і глянув на своїх дітей. — Ну що, — сказав він, — зараз доклепаємо, і поїдемо в центр.
Поміняємо ті євро, занесемо борг сусіду. А на решту… Юлю, вибери нам якогось торта. Будемо сьогодні кавувати, як люди.
Андрій усміхнувся і вперше за багато місяців по-дружньому ляснув батька по плечу.
Конверт із грішми більше не здавався їм яблуком розбрату. Він став нагадуванням про те, що десь там, за тисячі кілометрів, є людина, яка вірить у них. І вони не мали права її підвести.
Посилка з Італії цього разу привезла не лише речі, вона привезла їм розуміння: справжнє багатство сім’ї — це не кількість валюти в конверті, а здатність почути одне одного, поки не стало надто пізно.
