Юра сидів на лавці в парку, дивлячись на осіннє листя, що кружляло в повітрі. Йому було двадцять п’ять, і він працював механіком у маленькій автомайстерні на околиці міста.
Життя його було простим: робота, друзі, футбол по вихідних. Але в серці Юри жила мрія, яка не давала йому спокою. Її звали Настя. Вона була сусідкою з дитинства, дівчиною з довгим русявим волоссям, зеленими очима і посмішкою, яка могла розтопити лід.
Юра закохався в неї ще в школі, коли вони разом грали в хованки за старим дубом.
“Настю, ти ж знаєш, як я до тебе ставлюся,” – сказав він їй одного разу, коли вони випадково зустрілися на вулиці.
То було два роки тому. Вона посміхнулася, але нічого не відповіла.
Її батьки, пан і пані Коваленки, були строгими людьми. Батько працював на заводі, мати – вчителькою в школі. Вони мріяли про кращу долю для доньки, ніж просте життя з механіком.
“Наша Настя заслуговує на більше,” – казали вони сусідам. І ось, вони знайшли “більше” – Віктора, сина багатого бізнесмена з центру міста. Віктор мав машину, квартиру і плани на майбутнє. Батьки Насті вирішили, що це ідеальний варіант.
Юра не здавався. Він залицявся до Насті тихо, але наполегливо. Надсилав квіти через подругу, запрошував на прогулянки, коли батьків не було вдома.
“Настю, давай підемо до річки, як у старі часи,” – пропонував він. Вона сміялася: “Юро, ти такий романтик. Але батьки… Вони хочуть, щоб я вийшла за Віктора.”
Юра кивав, але в душі кипів. “Я не здаюся,” – думав він. “Одного дня вона буде моєю.”
Місяці минали. Настя почала зустрічатися з Віктором. Батьки були в захваті.
“Він такий солідний,” – хвалилася мати подругам. “Купив їй нову сукню, возить на море.”
Юра чув ці плітки і страждав. “Чому не я?” – запитував він себе щоночі.
Його друг, Сашко, намагався втішити: “Юро, забудь її. Є інші дівчата.” Але Юра відповідав: “Ні, Сашко. Вона – моя доля.”
Одного вечора Настя прийшла до Юри сама. Вона була бліда, очі червоні від сліз. “Юро, я… я при надії,” – прошепотіла вона.
Юра завмер. “Від Віктора?” – запитав він тихо. Вона кивнула. “Я сказала йому, але він… Він сказав, що це не його справа.”
Юра обійняв її. “Все буде добре, Настю. Я допоможу.” Але вона похитала головою: “Батьки хочуть, щоб я вийшла за нього. Вони вже все вирішили.”
Наступного дня Настя розповіла батькам. Пан Коваленко розлютився: “Як це при надії? Від кого?” Настя заплакала: “Від Віктора, тату.”
Мати заплакала теж: “О Боже, що люди скажуть?” Вони поїхали до батьків Віктора, пана і пані Сидоренків.
То були заможні люди, з великим будинком і слугами. “Наша Настя чекає дитину від вашого сина,” – сказав пан Коваленко прямо.
Пані Сидоренко підняла брову: “Ви впевнені? Віктор каже, що це не його.” Віктор стояв осторонь, дивлячись у підлогу.
“Мамо, я не впевнений,” – пробурмотів він. Батько Віктора розсміявся: “Дівчино, ти думаєш, ми повіримо? Наш син не для таких історій. Ідіть геть, і не з’являйтеся більше.”
Коваленки повернулися додому в шоці. “Що тепер робити?” – запитала мати, сідаючи на стілець. “Вона не може бути самотньою матір’ю. Люди засудять.”
Пан Коваленко ходив по кімнаті: “Треба знайти вихід. Хто б міг одружитися з нею? Хто любить її по-справжньому?” Раптом мати згадала: “А Юра? Той хлопець з сусідньої вулиці. Він завжди залицявся до Насті. Пам’ятаєш, як він квіти приносив?”
Батько кивнув: “Так, Юра. Він простий, але надійний. Покличемо його в гості, поговоримо.”
Настя почула і запротестувала: “Мамо, тату, я не хочу Юру обманювати. Він хороший, але…” Мати перебила: “Доню, це для твого добра. І для дитини. Юра буде радий.”
Тим часом Юра працював у майстерні. Телефон задзвенів. “Алло, Юро? Це пан Коваленко. Приходь до нас у гості ввечері.
Маємо поговорити.” Юра не міг повірити. “Звісно, дядьку! Я прийду.”
Він кинув слухавку і посміхнувся. “Нарешті,” – подумав він. Серце калатало. “Може, вони змінили думку про мене.”
Він розповів Сашкові. “Друже, мене запросили до Коваленків! До Насті додому!” Сашко засміявся: “Юро, ти влип. Вони щось задумали. Будь обережний.” Юра посміхнувся: “Нарешті.” І пішов готуватися.
Вечір настав. Юра одягнув найкращу сорочку, купив квіти для Насті і коробку цукерок для батьків. Двері відчинила мати:
“Заходь, Юро. Сідай.” У вітальні сидів пан Коваленко з суворою міною, Настя – в кутку, опустивши очі. “Юро, ми знаємо, що ти любиш нашу Настю,” – почав батько.
“Так, дядьку. З дитинства,” – відповів Юра щиро.
Мати зітхнула: “Вона при надії. Від Віктора, але його батьки не вірять. Ми в біді.” Юра завмер, але швидко опанував себе. “Я одружуся з нею. Якщо вона згодна.”
Настя підняла очі: “Юро, ти впевнений? Це не твоя дитина.” Він посміхнувся: “Для мене це не важливо. Я люблю тебе, Настю. І дитину любитиму як свою.”
Батьки полегшено зітхнули. “Дякуємо, Юро. Ти справжній чоловік,” – сказав пан Коваленко, потискаючи руку. Мати додала: “Ми влаштуємо весілля швидко, щоб уникнути пліток.” Настя мовчала, але в очах блиснула подяка.
Юра пішов додому щасливий. “Нарешті моя мрія збудеться,” – думав він. Наступного дня він знову зустрів Сашка. “Друже, я одружуся з Настею!”
Сашко похитав головою: “Юро, ти влип. Це ж не твоя дитина. А якщо правда вилізе?” Юра посміхнувся: “Нарешті. Я чекав цього все життя.”
Підготовка до весілля почалася. Юра працював понаднормово, щоб заробити на обручки. “Настю, яку сукню ти хочеш?” – запитував він.
Вона відповідала тихо: “Просту, Юро. Не треба розкоші.” Батьки Насті були вдячні: “Юро, ти наш рятівник,” – казала мати.
Але в місті почалися плітки. “Чули? Настя чекає дитину від Віктора, а виходить за Юру,” – шепотілися сусіди. Юра чув, але ігнорував. “Це наше життя,” – казав він Сашкові.
Віктор дізнався і розлютився. Він подзвонив Насті: “Як ти смієш? Це моя дитина!” Вона відповіла: “Ти сам відмовився. Тепер Юра – мій чоловік.” Віктор кинув слухавку: “Побачимо.”
Весілля відбулося скромно, в маленькій церкві. Юра стояв біля вівтаря, дивлячись на Настю в білій сукні. “Ти прекрасна,” – прошепотів він.
Вона посміхнулася: “Дякую, Юро.”
Священник запитав: “Береш ти, Юрію, Анастасію за дружину?” – “Так,” – відповів він твердо. “А ти, Анастасіє?” – “Так,” – сказала вона.
Після весілля вони оселилися в маленькій квартирі Юри. “Тут тісно, але затишно,” – сказав він. Настя кивнула: “Я звикну.”
Місяці минали, живіт Насті ріс. Юра піклувався: “Їж більше, для дитини.” Вона сміялася: “Ти як мати.” Але ночами вона плакала. “Юро, вибач, що все так,” – казала. Він обіймав: “Я щасливий.”
Появився хлопчик, назвали Андрійком. Юра тримав його на руках: “Він мій син.” Батьки Насті раділи: “Дякуємо, Юро.”
Але Віктор не зник. Він прийшов одного дня: “Це моя дитина. Зробимо тест.” Настя заплакала: “Іди геть!” Юра вийшов: “Вікторе, вона моя дружина. Дитина – моя. Не лізь.”
Скандал розгорівся. Батьки Віктора подали до суду: “Ми хочемо онука.” Юра найняв адвоката: “Ми доведемо, що я батько.”
Суд тривав місяці. “Пане Юрію, ви знали, що дитина не ваша?” – запитав суддя. Юра відповів: “Для мене вона моя. Я люблю Настю і сина.” Настя свідчила: “Юра – найкращий чоловік. Віктор відмовився.”
Зрештою, тест показав: дитина Віктора. Але суд вирішив: “Юрій – законний батько, бо одружений.” Віктор програв. “Ви пошкодуєте,” – пробурмотів він.
Життя продовжилося. Юра працював, Настя доглядала сина. “Юро, я люблю тебе,” – сказала вона одного вечора. Він посміхнувся: “Нарешті.”
Але проблеми не скінчилися. Віктор мстився: поширював плітки, намагався підкупити друзів. Сашко попередив: “Юро, будь обережний. Він небезпечний.” Юра відповів: “Я впораюся.”
Одного разу Віктор викрав Андрійка з дитсадка. “Де син?” – кричала Настя. Юра подзвонив поліції: “Віктор Сидоренко викрав мою дитину!” Поліція знайшла: “Він каже, це його син.” Але Юра показав документи: “Він мій!”
Віктора заарештували. “Я просто хотів побачити сина,” – виправдовувався він. Суд присудив: “Заборона наближатися.”
Після цього Настя і Юра стали ближчими. “Дякую, що захистив нас,” – сказала вона. Він обійняв: “Для цього я і живу.”
Роки минали. Андрійко ріс, називав Юру татом. “Тату, розкажи про маму,” – просив. Юра розповідав: “Вона найкраща.”
Одного дня Сашко сказав: “Юро, ти дійсно влип, але виглядаєш щасливим.” Юра посміхнувся: “Нарешті.”
Вони побудували будинок, народили ще доньку. “Моя мрія збулася,” – думав Юра, дивлячись на сім’ю.
Валентина Довга
