— Швидше б ти вже на ноги встала, набридло усе це.
Слова чоловіка, кинуті не зло, а якось по-буденному, з важким зітханням — немов скарги на затяжний дощ — ударили Алевтину сильніше, ніж тупий біль після операції. Вона лежала на їхньому старому, продавленому дивані, заплющивши очі, і відчувала, як холод розповзається від грудей по всьому тілу. Лежала й з лякаючою ясністю розуміла: щось у ній щойно вмерло остаточно, безповоротно. А щось інше, навпаки, народилося: маленьке, колюче й дуже-дуже зле.
Все почалося в лікарні. До того тридцять років життя пролетіли, як один змазаний кадр: заводська їдальня, густа пара від гігантських каструль, вічний запах вареної капусти та хлорки. Потім дім: вічно голодний чоловік Сергій, слюсар з того ж заводу, і син Діма, який давно виріс і жив своїм життям. Безкінечний цикл: прання роби, готування, поління картоплі на дачі по вихідних. І скаржитися було ні на кого. Вона знала що, усі так живуть. Не п’є, всю зарплату в дім несе. Що ще простій жінці треба?
Серце зрадницько схопило прямо біля плити, між нарізкою буряка в борщ і смаженням котлет для другої зміни. Світ похитнувся, поплив бузковими кругами, а отямилася вона вже в казенній палаті, оповита дротами, що пищали в унісон з її страхом.
Загальна палата на шість ліжок. Шість різних жінок. Шість різних історій, які мимоволі слухаєш днями. Саме тут, серед запаху ліків і скрипу каталок, Аля вперше подивилася на своє життя зі сторони. Це було все одно, що вперше побачити себе у весь зріст у великому незатьмареному дзеркалі.
До сусідки праворуч, Марії, худющої вчительки, кожен день приходив чоловік. Тихенький такий чоловічок у випрасуваній сорочці й потертих сандалях. Він приносив домашній бульйон у термосі, сідав на краєчок скрипучого стільця й довго тримав її висохлу руку у своїх великих мозолистих долонях. Просто мовчки. Іногда розповідав шепотом про кота Мурчика, про те, як зацвіла герань на підвіконні, про те, як йому без неї порожньо в їхній маленькій квартирці.
До Ольки, дзвінкої дівчини з апендицитом, валом валили подруги. Вони приносили апельсини, шоколадки, і палата наповнювалася їхнім голосним реготом і свіжими плітками.
А до неї приходив Сергій. Він приходив рівно на п’ятнадцять хвилин після зміни, ніби відмітитися. Сідав, ставив на тумбочку пакет з кефіром і пару зелених, кислих на вигляд яблук.
— Ну, ти як? — питав він, дивлячись кудись повз неї в стіну.
— Нормально, — відповідала Аля. — Лікарі кажуть, операція добре пройшла. Тепер відновлюватися треба довго.
— Зрозуміло, — кивав він. Його погляд ковзав по її блідому обличчю без жодного виразу. — Вдома завал повний. Сорочки робочі кінчаються, в холодильнику миша повісилася. Хоч якийсь суп можна зварити, чи тобі не можна?
Він жодного разу не спитав, чи боляче їй. Чи страшно було лежати під яскравою лампою, коли над тобою схиляються люди в масках. Про що вона думає, дивлячись вночі в потріскану лікарняну стелю, слухаючи чийсь хріп із сусідньої палати? Він говорив про себе, про свої проблеми, про те, як йому незручно без неї.
Аля була поламаною побутовою технікою, яку здали в ремонт, і тепер з нетерпінням чекають, коли ж її повернуть у стрій. І ця думка спочатку неясна, з кожним його приходом ставала все чіткішою, вгризаючись у свідомість, як лезо.
Коли її виписали — слабку, хитку, з цілим списком наказів берегти себе — вона сподівалася. Ну, стара дурна, сподівалася, що вдома-то він зрозуміє. Побачить, яка вона бліда, як важко їй дається кожен крок від кімнати до кухні. Може, хоч щось людське в ньому заворушиться.
Не заворушилося.
Перші кілька днів він ще якось старався. Невміло грів їй у мікрохвильовці суп із пакета, голосно бурчав, що чашки не на своєму місці стоять, і він не може знайти сіль. А потім почалося глухе в’язке дратування. Воно висіло в повітрі, густе, як чад. Його бісило, що вона не може швидко встати з дивана, що їй треба допомагати дійти до ванної, підтримуючи під лікоть, що вона не може, як раніше, з шостої ранку вже гриміти на кухні сковорідками, збираючи йому торбинку на роботу.
І ось сьогодні, після цієї його фрази, кинутої з такою буденною жорстокістю, Алевтина зрозуміла: вона йому не потрібна. Ні як людина, ні як жінка, ні як Аля. Йому потрібна була функція, яку вона виконувала тридцять років без збоїв. Функція кухарки, пралі, прибиральниці. А зараз функція була несправна, і це викликало лише досаду й бажання якомога швидше віддати її в майстерню.
Вона дочекалася, коли за ним хлопнуть вхідні двері. Повільно, тримаючись за стінку, дійшла до телефона. Пальці тремтіли.
— Дім, синку… Приїдеш, будь ласка?
Діма примчав після роботи, схвильований, із пакетом продуктів.
— Мам, що сталося? Погано тобі? Лікаря викликати?
— Добре мені, сину. Як ніколи добре.
Вона криво усміхнулася, і у дзеркалі в передпокої відбилося чуже, незнайоме обличчя з гарячково блискучими очима.
— Я з твоїм батьком розлучаюся.
Син осторопів. Він дивився на неї як на божевільну.
— Мам, ти чого? При своєму розумі? З-за чого? Тато ж… Він такий по життю, ти ж знаєш. Він не зі зла, просто не вміє, ну, пеститися. Він мужик простий.
— Справа не в пестощах, Дімо, зовсім не в цьому. — Вона говорила тихо, але так твердо, що сама собі дивувалася. — Справа в тому, що коли я, може, помирала на операційному столі, він думав про те, хто йому випере робу. А коли я повернулася, він чекає не дочекається, коли я знову зможу драїти підлогу. Розумієш? Мене для нього немає. Є лише його зручність. І я так більше не можу. Не хочу.
Вперше в житті вона говорила так: без сліз, без істерики, без звичного жіночого бажання, щоб її пожаліли.
Діма розгублено моргав, а потім сів поруч на краєчок дивана.
— І що ти… що ти робитимеш? — Його голос був збентеженим.
— Квартиру пополам, — відчеканила Аля. — Вона ж приватизована на нас двох ще в дев’яностих. Продамо. Куплю собі кімнату, на роботу вийду. Лікарняний скоро скінчиться. Руки, ноги є — не пропаду.
– Мам, та як продамо? Де він житиме? Це ж… це ж крах усьому!
— А де я буду жити? Його хвилює?
Вона подивилася синові прямо в очі, і він відвів погляд.
— Дім, я тебе дуже прошу. Перший раз у житті прошу для себе: допоможи мені знайти юриста. Не для скандалу. Я не хочу скандалу, просто щоб усе за законом. Я тридцять років для цієї людини життя поклала. Маю я право хоч на свій куток, на ліжко, де мене ніхто не докорить шматком хліба й моєю ж хворобою.
Дмитро мовчав довго. Він дивився на осунуте, але вперте обличчя матері й, здавалося, починав щось розуміти. Щось, чого раніше, за завісою звички, просто не бачив.
— Добре, мам, — нарешті кивнув він. — Знайду.
Минув місяць. Найдивніший і найстрашніший місяць у її житті.
Вона вийшла на роботу. Лікарняний закрили. Хірург сказав, що серце загоюється добре, але тяжкості таскати не можна. Начальниця їдальні Зінаїда Петрівна перевела її на роздачу. Колеги-кухарки ахали, охали, совали їй пиріжки й співчутливо хитали головами. Аля посміхалася, кивала, а сама почувалася іншою людиною. Біль у грудях після операції майже стих, а на його місці поселилася холодна, ясна рішучість.
Сергій спочатку не вірив. Ходив по квартирі, фиркав, мов розсерджений їжак. «Юриста вона найняла, зовсім з розуму з’їхала після лікарні. Поділ майна… Та кому ти потрібна зі своїм поділом! Наплачешся ще, сама приповзеш».
Але коли прийшла перший офіційний папір з суду, його гонор притух. Він раптом зрозумів, що це не просто жіночий каприз. Це війна. Він намагався тиснути на жалість, потім зривався на крик, потім знову переходив на крижане зневажання. Аля мовчала. Вона просто робила свою справу.
Після роботи їхала не додому, а моталася містом. Юрист — молода ділова дівчина, що говорила незрозумілою мовою термінів. БТІ, паспортний стіл, ріелтор, якого порадив Дімин друг. Вона схудла, осунулася, під очима запали тіні, але в погляді з’явився сталевий блиск. Жінки в їдальні перешіптувалися: «Дивіться-но, Алевтина наша як змінилася. Прямо помолоділа від розлучення». Вони не розуміли, що це не молодість. Це була броня.
Додому вона поверталася пізно, мовчки вечеряла на куточку кухонного столу й йшла у свою кімнату, зачиняючи двері на защібкуу, яку Діма прикрутив у перші дні. Вони жили як ворожі сусіди по комуналці. Кухня стала полем бою. Він демонстративно залишав брудний посуд у мийці. Вона демонстративно мила лише свою чашку та тарілку. Тиша в квартирі дзвеніла голосніше за будь-який скандал.
Одного вечора в двері її кімнати постукали. Це був Діма. Він пройшов на кухню, сів, втомлено потер обличчя.
— Мам, я від батька.
— Ну, і що? — Аля навіть не обернулася від плити, де гріла собі чай.
— Він зовсім поганий, неголений і злий на весь світ. Харчуєтьсяться одними бутербродами. Кричить, що ти йому все життя зіпсувала.
— А я, значить, повинна була своє до самого кінця зіпсувати.
Вона повернулася. У руках у неї була чашка з відбитою ручкою.
— Дім, він за цей місяць хоч раз спитав, як моє здоров’я, як мій рубець загоюється?
— Ні.
— Він питав лише одне: коли я опам’ятаюся й заберу заяву. Він не про мене жаліє. Він жаліє про свій втрачений комфорт, про чисті сорочки та гарячу вечерю.
Син важко зітхнув.
— Я розумію, мам. Я тільки зараз, мабуть, по-справжньому зрозумів. Я поговорив із ріелтором. Є варіант. Кімната в малосімейці на околиці для тебе. Чистенька після ремонту. А йому на одну кімнату в хрущовці вистачить, якщо трохи додати. Я додам. Я хочу, щоб це все скінчилося.
Алевтина поставила чашку. Сльози, які вона так довго собі не дозволяла, раптом підступили до горла — гарячі й колючі.
— Дякую, синку.
Фінал настав несподівано швидко. Сергій, зрозумівши, що програє по всіх фронтах і ризикує залишитися взагалі ні з чим, погодився на розмін.
У день переїзду, коли Діма з другом виносили її нечисленні пожитки — ліжко, шафу, коробки з посудом, — Аля востаннє оглянула квартиру. Тридцять років. Ціле життя. Але жалю не було. Була лише випалююча дотла втома й величезне, п’янке полегшення.
Вона сиділа в своїй новій дванадцятиметровій кімнаті. За вікном шуміло місто. Пахло свіжою фарбою й свободою. Меблів майже не було, але це був її куток, де ніхто не кине в спину: «Набридло усе це».
Вона запарила собі міцного чаю в новій, купленій учора чашці з яскравими синіми волошками. Вперше за багато років вона була одна. І вперше за багато років їй не було самотньо.
Біль у серці — той, що не від рубця, а від образи, — здавалося, нарешті відпустив.
Попереду було життя. Просте, не багате. Але своє. І це було найголовніше.
