Богдане, пам’ятаєш той ювілей твоєї мами? Їй виповнювалося сімдесят років – кругла дата, яку в нашій родині завжди святкували з розмахом.
Твоя мама, тітка Олена, жінка принципова, з характером, як сталь, але з серцем м’яким, як свіжий хліб.
Вона все життя пропрацювала вчителькою математики в школі, виховала тебе й твою сестру, а потім ще й онуків доглядала.
І от, коли наближався той день, уся родина заворушилася. А найбільше – Марина, твоя дружина.
Марина – то людина, яка якщо щось береться робити, то робить на совість. Вона не просто готувала, вона творила. За місяць до ювілею почала планувати.
Сиділа вечорами з блокнотом, списувала меню, рахувала порції, дзвонила родичам, уточнювала, хто що любить їсти.
“Олено Петрівно, – казала вона твоїй мамі по телефону, – ви ж любите холодець з курки, правда? Я зроблю такий, як ви вчили мене колись”. А тітка Олена сміялася: “Мариночко, ти ж знаєш, що я невибаглива, головне – щоб усі зібралися”.
Марина вирішила, що святкуватимемо вдома, у вашій великій квартирі в центрі Києва. Ресторан – то не те, казала вона, там душі немає.
Треба свій стіл, свої страви, щоб пахло домашнім. Вона склала список гостей: рідні, сусіди, колишні колеги мами, друзі дитинства. Вийшло десь тридцять п’ять осіб.
“Трохи тісно буде, – казала Марина, – але зате затишно. Головне – щоб усім вистачило”.
І почалося. Марина з ранку до ночі на кухні. Спочатку закупівлі: ринку на Бессарабці, де вона торгувалася за свіже м’ясо, рибу, овочі. Потім – маринування, варіння, печення.
Вона робила все сама, бо “куплений салат – то не салат”. Олів’є з домашньою куркою, оселедець під шубою з буряком, який вона сама варила три години, щоб колір був насичений.
Холодець – окремий ритуал: бульйон варила добу, додаючи лавровий лист і перець горошком, як бабуся вчила. Потім – голубці з м’ясом і рисом, фаршировані перці, котлети по-київськи, бо тітка Олена любила щось “вишукане”.
А ще випічка! Марина спекла три торти: один – медовик, класичний, з тонкими коржами, просоченими сметаною.
Другий – “Наполеон”, з листковим тістом, яке вона сама розкачувала до ночі.
Третій – бісквіт з фруктами для тих, хто на дієті. Плюс пиріжки з вишнею, сирники, печиво. Кухня пахла так, що сусіди заходили “на запах” і жартували: “Марино, ви ресторан відкриваєте?”
Ти, Богдане, допомагав, як міг: носив сумки, мив посуд, але головна робота була на ній. Вона навіть не скаржилася, навпаки – очі горіли.
“Для мами твоєї, – казала, – я все зроблю. Вона ж мене як доньку прийняла”. Бо справді, тітка Олена з першого дня полюбила Марину.
Коли ви одружувалися десять років тому, вона сказала: “Синку, ти щасливчик, така невістка – золото”.
Але от наблизився день ювілею. За тиждень до того Марина остаточно затвердила меню і кількість місць. Замовила столи додому, стільці, навіть скатертини нові купила – білі, з вишивкою.
Все порахувала: на тридцять п’ять гостей – точно вистачить, навіть з запасом. Дзвонила кожному, підтверджувала прихід.
І тут – дзвінок від твоєї мами. Ти саме був на роботі, а Марина вдома, останній холодець ставила в холодильник.
– Мариночко, доню, – каже тітка Олена солодким голосом, – я тут подумала… Знаєш, часи нині важкі, пенсія мала, продукти подорожчали.
Я вирішила трохи зекономити. Одне місце відмінусуємо, добре? Не тридцять п’ять, а тридцять чотири. Хтось же може не прийти, або… ну, менше страв готувати, менше витрат.
Марина спочатку подумала, що пожартувала. Засміялася: “Олено Петрівно, ви що? Усе вже куплено, приготоване! Ми ж на всіх порахували!”
Але мама твоя серйозно: “Ні-ні, доню, я серйозно. Економити треба. Я ж не молода, пенсія… Краще на щось корисне витратити, ніж на зайве місце. Ти ж розумієш мене, правда?”
Марина поклала трубку і сіла на стілець. Образилася страшенно. Не на гроші – гроші то ваші спільні, але на те, що все її старання, всю душу, яку вона вклала, – взяли й “відмінусували”.
Як ніби вона зайва на тому святі. Бо ж ясно, що “одне місце” – то натяк на когось конкретного, чи просто на економію за її рахунок.
Вона тобі ввечері розповіла, ледве стримуючи сльози. “Богдане, я стільки сил поклала, а твоя мама… Ніби я для неї буряк варю дарма”. Ти спробував заспокоїти: “Мамо ж така, вона з тих часів, економить на всьому. Не на тебе, просто звичка”.
Але Марина не заспокоїлася. Наступні дні готувала мовчки, з кам’яним обличчям. Ти бачив, як їй важко, але вона не зупинилася – все довела до кінця.
Стіл ломився від страв: салати в кришталевих вазонах, м’ясо запечене з чорносливом, риба фарширована, вареники з картоплею та грибами, квашена капуста домашня, мариновані огірки.
А на десерт – ті торти, прикрашені квітами з крему.
Прийшов день ювілею. Гості зібралися – справді тридцять п’ять, ніхто не відмовився. Квартира наповнилася сміхом, привітаннями, квітами.
Тітка Олена в новій сукні, щаслива, приймає подарунки: хтось хустку, хтось сервіз, хтось гроші в конверті.
Стіл накрили в залі – довгий, з білими скатертинами, свічками. Усе блищить. Марина в красивій блузці, посміхається гостям, розсаджує всіх. А сама думає: “Де ж те “мінусове” місце? Кому не вистачить?”
Але вистачило всім. І навіть з запасом – одна тітка з сусідів не змогла прийти в останній момент, захворіла. То місця якраз тридцять чотири вийшло.
Тітка Олена сідає на чільне місце, піднімає келих з компотом : “Діти мої, рідні, друзі! Дякую, що прийшли. А особливо дякую невістці моїй Марині – вона все це приготувала, трудилася, як бджілка!”
Гості аплодують, хвалять: “Марино, ти чарівниця! Такого столу я давно не бачила!” Марина посміхається, але в очах – сльоза. Ти бачиш, тиснеш їй руку під столом.
А потім – тости, спогади. Хтось розповідає, як тітка Олена в школі суворої була, але справедливою.
“Олено Петрівно, – каже старий колега, – ви ж нас математиці вчили: “Не витрачайте зайвого!” То й зараз економите?”
Усі сміються. А тітка Олена червоніє: “Еге ж, звичка. Але сьогодні – не економимо! Їжте, пийте, веселіться!”
Марина слухає й розуміє: то не на неї образливе було, то просто характер мами твоєї. З тих часів, коли кожна копійка на рахунку, коли продукти по картках.
Вона встала, підійшла до тітки Олени, обняла: “Мамо, за вас! І дякую, що ви мене вчите економити. Наступного разу – на тридцять чотири порахую”.
Тітка Олена обняла у відповідь, поцілувала в щоку: “Доню, вибач, якщо образила. Ти в мене найкраща. Без тебе цей ювілей не був би таким”.
І свято пішло далі. Співали пісень , старі українські. Танцювали під баян, який принесли сусіди.
Діти бігали, онуки декламували вірші. А страви хвалили до ночі – все з’їли чисто, навіть крихт не лишилося.
Коли гості розійшлися, ви з Мариною прибирали. Вона сказала: “Знаєш, Богдане, добре, що так сталося. Я зрозуміла твою маму краще. Вона не зла, просто життя її таким зробило”.
А ти відповів: “І ти в мене золото. Без тебе нічого б не було”.
І отак той ювілей, який міг зіпсуватися через “одне місце”, став найкращим. Бо показав, що в родині головне – не страви й не місця за столом, а розуміння одне одного. Економія – то добре, але душа – дорожча.
З того часу Марина з тіткою Оленою ще ближче стали. І на кожне свято Марина жартує: “Скільки місць мінусуємо цього разу?”
А тітка сміється: “Жодного, доню! Усе для тебе!”
Оце така історія, Богдане. Довга, як те приготування, але з добрим кінцем. Бо родина – то не про ідеальність, а про те, щоб пробачати й любити.
Тетяна Макаренко
