З точки зору пані Софії, її невістка Марина — ідеально сконструйований паразит. Марина не працює, виховує двох дітей у квартирі, яку купила Софія, і щомісяця вимагає від сина Софії, Андрія, «звітів» про доходи. Софія переконана: Марина просто чекає на спадок.
Адже пані Софія звикла контролювати все. Вона — колишня завідувачка кафедри, жінка з ідеальною осанкою та переконанням, що любов — це насамперед жертовність. Коли її син Андрій, успішний менеджер, одружився з Мариною, Софія одразу помітила: дівчина «не нашого кола». Марина була занадто мовчазною, занадто практичною і, що найбільше дратувало Софію, вона абсолютно не вміла «обслуговувати» чоловіка.
— Андрійку, ти знову сам готуєш вечерю? — зітхала Софія в трубку. — А де ж твоя Марина?
— Мамо, Марина на гуртках з дітьми, або в басейні. Ми домовилися, що кухня — це не її кара. Для Софії це звучало як вирок. Вона бачила, як син марніє на роботі, заробляючи на чергову відпустку на Мальдівах, поки Марина обирала лише найдорожчі приватні садики. «Вона висмоктує з нього життя», — думала Софія, спостерігаючи, як Марина холоднокровно перевіряє чеки з супермаркету.
Марина справді була специфічною. Вона не намагалася сподобатися свекрусі. На зауваження Софії про те, що «жінка має бути берегинею», Марина лише піднімала брову:
— Софіє Іванівно, берегиня — це професія з минулого століття. Я менеджер родинних ресурсів. Якщо Андрій хоче бачити мене щасливою, він має забезпечити інфраструктуру мого щастя. Це було нахабство вищого пілотажу. Софія бачила в невістці тільки цифри та розрахунок. Коли Марина попросила переписати частину дачі на неї («для гарантій безпеки дітей»), Софія ледь не отримала гіпертонічний криз. Жадібність цієї жінки, здавалося, не мала меж.
Андрій «зламався» раптово. Клінічна депресія на фоні хронічної перевтоми. Коли його госпіталізували, Софія примчала в лікарню, готова звинуватити Марину в усіх смертних гріхах. Марина сиділа в коридорі — як завжди зібрана, без жодної сльози, з ноутбуком на колінах.
— Ти навіть тут рахуєш гроші? — прошипіла Софія. — Мій син ледь живий через твої апетити!
— Я рахую не гроші, Софіє Іванівно. Я рахую вихід, — сухо відповіла невістка.
Того вечора, поки Марина була у дітей, Софія прийшла до них додому за речами сина. У кабінеті вона випадково впустила папку з документами Марини. Папери розлетілися по підлозі. Софія Іванівна, важко дихаючи, почала збирати аркуші, і її погляд зачепився за графіки. Це не були рахунки з магазинів. Це був детальний фінансовий план, розрахований на п’ять років.
Перший документ — «План виходу з корпоративної залежності». У ньому Марина педантично фіксувала кожну гривню, яку вона «вибивала» з Андрія на дорогі садки та «інфраструктуру щастя». Але під кожною сумою була примітка: «Переведено на депозитний рахунок №…», «Інвестовано в облігації…».
Софія зрозуміла: Марина не витрачала ці гроші. Вона їх акумулювала. Там був окремий розділ: «Фонд реабілітації Андрія». Марина розрахувала все — вартість лікування від вигорання, піврічний запас грошей для життя родини без зарплати сина та суму, необхідну для відкриття власної невеликої майстерні з реставрації меблів, про яку Андрій мріяв останні десять років, але боявся навіть заговорити під тиском материнських очікувань «успішного успіху».
Коли Марина повернулася додому і побачила свекруху з паперами в руках, вона не зніяковіла. Вона просто зачинила двері й сіла навпроти.
— Ви думали, я паразит, Софіє Іванівно? — голос Марини був рівним, але в ньому відчувалася втома. — Ви роками вчили Андрія, що він «має бути першим», «має відповідати статусу», «має заробляти для родини». Ви створили з нього ідеальну машину для заробляння грошей, але забули, що в машини є межа міцності.
Марина підняла один із аркушів.
— Я бачила, як він згорає ще три роки тому. Якби я тоді не почала поводитися як «нахабна дружина», вимагаючи грошей на все підряд, він би просто витрачав їх на безглузді речі, намагаючись заглушити стрес. А я забирала ці гроші в нього силоміць, щоб сьогодні, коли він впав, у нас був фундамент. Я вимагала дачу не для себе — я хотіла, щоб у нього був простір, де його ніхто не знайде, коли він захоче просто мовчати.
Софія Іванівна мовчала. Її світ, де невістка була ворогом, руйнувався.
— Але чому ти не сказала мені? Чому дозволяла себе ненавидіти?
— Бо ви б не дозволили йому бути «слабким», — відрізала Марина. — Ви б почали допомагати грошима, соромити його, надихати на «нові звершення». А йому не потрібно натхнення. Йому потрібен був спокій і право на провал. Я взяла на себе роль «поганої невістки», щоб ви всю свою злість виливали на мене, а не на нього, поки він намагався вижити під гнітом ваших амбіцій.
Марина підійшла до вікна.
— Ви кажете, я не вмію його «обслуговувати»? Я не готую йому обіди, бо я займаюся його майбутнім. Помити тарілку може кожен. Врятувати людину від самознищення — одиниці.
Через два тижні Андрія виписали. Він повернувся в дім, де панувала дивна тиша. Софія Іванівна вперше за тридцять років не почала розмову з фрази «Коли ти повернешся в офіс?». Замість цього вона принесла йому старий набір інструментів його батька.
Марина поклала на стіл ключі від орендованого боксу в промзоні.
— Там твоє дерево, Андрію. І там гроші на рахунку, яких вистачить на рік тиші. Я все порахувала. Ти можеш просто робити свої стільці.
Софія Іванівна подивилася на невістку іншими очима. Вона побачила не «калькулятор», а стратега, який виявився набагато мудрішим за професора університету. Марина не була «берегинею вогнища» у класичному розумінні — вона була архітектором фортеці, в якій її сім’я змогла перечекати шторм.
