Настя сиділа за кухонним столом у своїй затишній квартирі в передмісті Львова, тримаючи в руках телефон. Осіннє сонце ледь пробивалося крізь штори, а в квартирі пахло свіжозвареною кавою.
Їй 32 роки, вона працювала менеджером у невеликій туристичній агенції, а її чоловік Костя – водієм вантажівки на міжнародних рейсах.
Їхнє життя було простим, але стабільним: вони мали маленьку доньку Софійку, якій щойно виповнилося п’ять, і мріяли про власний будинок. Гроші відкладали, але кожна зайва витрата змушувала Настю нервувати.
Вчора ввечері їй прийшло повідомлення від Олени, сестри Кості. Настя відкрила чат і ще раз перечитала текст, який викликав у неї змішані почуття:
“Настю, Костю, запрошую вас на мій 35-й ювілей! Буде грандіозна вечірка в ресторані ‘Золотий Лев’, 15 жовтня о 18:00. Чекаю вас! (До речі, внесок 3000 грн з людини, щоб покрити витрати на банкет).”
Настя зітхнула, поклавши телефон на стіл. “Три тисячі з людини, – пробурмотіла вона. – Шість тисяч за нас двох. Це ж пів зарплати!” Вона уявила, як ці гроші могли б піти на нові зимові чоботи для Софійки чи на ремонт машини, яка останнім часом почала “капризувати”.
Костя сидів у вітальні, гортаючи новини на телефоні. Настя встала, взяла телефон і рішуче пішла до нього.
– Костю, подивись, що твоя сестра написала, – сказала вона, простягаючи йому телефон.
Костя, чоловік із широкими плечима і добродушною посмішкою, взяв телефон і пробіг очима повідомлення. Його брови злегка піднялися.
– Ого, три тисячі? – перепитав він. – Це що, за вхід платити треба?
– Ага, “внесок на банкет”, – процитувала Настя, склавши руки. – Костю, ти розумієш, що це шість тисяч за нас двох?
Я, звісно, розумію, що це твоя сестра, але, вибач, я не піду. Ну а ти – як хочеш, але тільки за свій рахунок.
Костя відкинувся на спинку дивана, задумливо потираючи підборіддя.
– Настю, ти серйозно? Це ж Оленка, вона раз у житті таке святкує. 35 – ювілей.
– Ювілей, не ювілей, але шість тисяч! – вигукнула Настя. – Ти знаєш, скільки ми відкладаємо на будинок? А Софійці потрібен новий одяг, зима на носі. І машина твоя знову глохне. Де ми візьмемо ці гроші?
– Та розумію я, – зітхнув Костя. – Але вона ж сестра. Як я не піду? Люди подумають, що я якийсь скупердяй.
– А хай думають, що хочуть! – різко відповіла Настя. – Я не готова віддавати пів зарплати за один вечір у ресторані. Ти бачив меню “Золотого Лева”? Там одна страва коштує, як мої чоботи!
Костя засміявся, але його сміх швидко затих під суворим поглядом Насті.
– Ну добре, давай подумаємо, – сказав він. – Може, я один піду? Заплачу за себе, а ти залишишся з Софійкою.
– О, чудово, – саркастично відповіла Настя. – То ти підеш веселитися, а я сидітиму вдома? Ні, Костю, я не проти, щоб ти пішов, але плати зі своєї кишені. Я ці три тисячі не віддам.
Костя почухав потилицю.
– Та де я візьму три тисячі? У мене ж рейс тільки через тиждень, а там платять після. Може, позичимо?
– Позичимо? – Настя аж підскочила. – Ти серйозно? Ми ще за холодильник не виплатили! Ні, Костю, ніяких позик. Хочеш – іди, але я не піду.
Суперечка затягнулася до пізнього вечора. Софійка, почувши гучні голоси, вибігла з кімнати.
– Мамо, тату, не сваріться, – сказала вона, тримаючи в руках плюшевого зайця.
– Ми не сваримося, сонечко, – заспокоїла її Настя, обіймаючи доньку. – Просто розмовляємо.
– Про що?
– Про тітку Олену, – відповів Костя. – У неї скоро день народження.
– А ми підемо? – радісно запитала Софійка.
Настя з Костею переглянулися.
– Побачимо, – ухильно відповіла Настя.
Наступного дня Настя пішла на роботу, але думки про запрошення не покидали її. У обідню перерву вона подзвонила подрузі Марті, яка завжди мала практичний погляд на життя.
– Марто, уяви, Олена, сестра Кості, кличе на ювілей, але просить три тисячі з людини! – пожалілася Настя.
– Три тисячі? – присвиснула Марта. – Це що, вхідний квиток, як на концерт? Та я б за такі гроші краще в Карпати на вихідні поїхала!
– От і я про те! – погодилася Настя. – Але Костя хоче йти. Каже, сестра, не можна відмовити.
– Слухай, Настю, це його сестра, не твоя. Хай іде, якщо хоче, але ти не зобов’язана. А взагалі, що за мода – брати гроші за день народження? Хай би краще вдома пиріг спекла.
– Та я б спекла, – засміялася Настя. – Але Олена ж у нас “зірка”. Ресторани, сукні, все по-багатому.
– Ну, нехай “зіркує” за свій рахунок, – відповіла Марта. – Ти правильно робиш, що не йдеш.
Повернувшись додому, Настя застала Костю за столом із калькулятором.
– Що ти робиш? – запитала вона.
– Рахую, – відповів він. – Якщо я візьму аванс на роботі, то три тисячі зможу знайти. Але тоді до зарплати туго буде.
– Костю, ти серйозно? – зітхнула Настя. – Ти заради сестри готовий нас без грошей залишити?
– Та не без грошей, – заперечив він. – Просто економити будемо.
– Економити? Ми і так економимо! Софійці потрібні чоботи, я тобі казала!
– Чоботи почекають, – відмахнувся Костя.
– О, так? – Настя спалахнула. – А якщо я скажу, що мені потрібна нова сукня? Або що Софійка хоче на танці? Ти скажеш, що все почекає заради Олениного ювілею?
– Настю, не починай, – попросив Костя. – Це ж один раз.
– Один раз? А пам’ятаєш її весілля? Ми тоді п’ять тисяч віддали за подарунок, а вона навіть не подякувала нормально!
– То весілля, а це ювілей, – наполягав Костя.
– Та яка різниця? Завжди одне й те саме: Олена кличе, а ми плати!
Суперечка знову загострилася, але Настя стояла на своєму. Вона вирішила, що не піде, і крапка. Костя, однак, не здавався. Наступного дня він зателефонував сестрі.
– Олено, привіт, – сказав він у слухавку. – Ми отримали твоє запрошення. Але, знаєш, три тисячі з людини – це трохи забагато для нас.
– Костю, ти що, жартуєш? – відповіла Олена з обуренням. – Це ж мій ювілей! Я замовила ресторан, шеф-кухаря, живу музику! Хочеш, щоб я сама все платила?
– Ні, але, може, можна якось дешевше? – запропонував Костя.
– Дешевше? – засміялася Олена. – Ти хочеш, щоб я в кафе “Пузата Хата” святкувала? Це мій день, Костю! Якщо не можете, то не приходьте.
Костя поклав слухавку, відчуваючи, як у грудях кипить образа.
– Ну що? – запитала Настя, побачивши його похмуре обличчя.
– Каже, що це її день, і якщо не можемо, то не треба йти, – відповів він.
– От бачиш! – вигукнула Настя. – Я ж казала, що твоя сестра думає тільки про себе!
– Та не тільки про себе, – захищав Олену Костя. – Вона хоче гарне свято.
– За наш рахунок! – відрізала Настя.
До ювілею залишалося два дні. Костя все ще вагався. Він любив сестру, але слова Насті мали сенс. Шість тисяч – це дійсно багато. Він вирішив поговорити з Оленою ще раз.
– Олено, слухай, – почав він по телефону. – Я прийду, але Настя не зможе. У нас Софійка, витрати…
– О, то Настя не йде? – перебила Олена. – Ну, як знаєш. Але три тисячі все одно плати, бо місце зарезервовано.
– Ти серйозно? – обурився Костя. – За порожнє місце платити?
– А що я зроблю? Ресторан не поверне мені гроші!
Костя кинув слухавку, цього разу вже не стримуючи гніву.
– Вона хоче, щоб я платив і за тебе! – розповів він Насті.
– Що?! – вигукнула Настя. – Це вже занадто! Я ж казала, що вона тільки про гроші думає!
– Та годі тобі, – сказав Костя. – Вона просто хоче все ідеально.
– Ідеально за наші гроші! – не вгавала Настя. – Знаєш що? Не ходи. Хай святкує зі своїми багатими друзями.
Костя задумався. Він не хотів сваритися з сестрою, але розумів, що Настя права. Вони ледве зводили кінці з кінцями, а Олена жила в іншому світі – з дорогим манікюром, відпустками за кордоном і квартирою в центрі Львова.
Напередодні ювілею Костя прийняв рішення.
– Настю, я не піду, – сказав він увечері.
– Справді? – здивувалася вона.
– Так. Ти права. Ми не можемо собі цього дозволити. Я подзвоню Олені, скажу, що в нас справи.
Настя посміхнулася, обійняла його.
– Дякую, Костю. Ти правильно зробив.
Він зателефонував Олені.
– Олено, вибач, ми не зможемо прийти. У Софійки температура, треба бути з нею.
– Температура? – з недовірою перепитала Олена. – Ну, як знаєте. Але я розраховувала на вас.
– Вибач, – коротко відповів Костя.
Ювілей минув без них. Олена надіслала кілька фото в сімейний чат: вона в шикарній сукні, ресторан прикрашений квітами, гості сміються. Настя подивилася і зітхнула.
– Гарно, – сказала вона. – Але я не шкодую.
– І я, – відповів Костя.
Через тиждень Олена подзвонила.
– Костю, чому ви не прийшли? – запитала вона. – Я так старалася, а ви…
– Олено, ми не могли. Гроші, знаєш, не ростуть на деревах.
– Та що там три тисячі! – обурилася вона.
– Для нас це багато, – відрізав Костя. – Ти могла б просто запросити нас додому, без усяких ресторанів.
– Додому? – засміялася Олена. – Ти жартуєш? Це ж ювілей!
– Ну, значить, у нас різні погляди на ювілеї, – сказав Костя і поклав слухавку.
Настя, почувши розмову, обійняла його.
– Я пишаюся тобою, – сказала вона.
– А я тобою, – відповів він. – Ти була права від початку.
Того вечора вони влаштували власне маленьке свято. Настя спекла пиріг, Софійка намалювала малюнок, а Костя дістав стару гітару і зіграв улюблену пісню Насті.
– Оце справжнє свято, – сказала вона, сміючись.
– Ага, і без трьох тисяч за вхід, – додав Костя.
Місяці минали. Олена більше не кликала їх на свої “грандіозні” заходи, але Настя з Костею не сумували. Вони зосередилися на своїй сім’ї, відкладали гроші на будинок і раділи простим речам. Софійка пішла на танці, машина була відремонтована, а
Настя купила собі нові чоботи.
Одного дня Олена приїхала в гості.
– Вибачте, що я так наполягала, – сказала вона. – Я просто хотіла, щоб усе було ідеально.
– Ми розуміємо, – відповіла Настя. – Але для нас важливіше бути разом, ніж платити за ресторани.
– Може, наступного разу просто чай вдома? – запропонував Костя.
– Домовилися, – усміхнулася Олена.
Історія закінчилася примиренням. Настя з Костею зрозуміли, що їхнє щастя – у простих речах, у любові та взаєморозумінні. А Олена, можливо, навчилася цінувати не тільки шикарні вечірки, а й сімейне тепло.
Олеся Срібна
