Павло стояв під парадною на Оболоні, тримаючи в руках дві величезні сумки й один рваний рюкзак. Сніг падав великими пластівцями, налипав на вії, а годинник на телефоні показував 23:47.
До Нового року лишалося тринадцять хвилин. У кишені — 312 гривень і кредитка, яку банк заблокував ще вчора. Ключі від орендованої квартири він віддав господареві три години тому, бо не зміг заплатити за грудень.
Господиня, тітка з перукою кольору баклажана, навіть не вилаялася — просто сказала: «Павле, я ж не благодійний фонд», — і зачинила двері.
Він набрав Оксану. Гудки. Потім — короткі. Потім — тиша. Написав: «Ксю, я на вулиці. Допоможи хоч на ніч». Прочитано. Відповіді нема.
Востаннє вони розмовляли три місяці тому, коли вона сказала: «Мені з тобою не по дорозі», і пішла до подруги, залишивши йому квартиру й кота.
Кота не стало у листопаді. Квартиру він втратив сьогодні.
Павло підвів очі на вікна п’ятого поверху. Там горіло світло. Там жила Людмила Петрівна, його колишня теща. Жінка, яка ще рік тому кричала на нього:
«Щоб ноги твоєї в моїй хаті не було!» Жінка, яка винуватила його в тому, що донька «змарнувала найкращі роки».
І водночас — єдина людина, яка хоч іноді питала в месенджері: «Павлику, ти їв сьогодні?»
Він набрав номер.
«Алло», — голос був сонний, але не злий.
«Людмило Петрівно… це я».
Тиша. Потім: «Павле? Ти де?»
«Під вашим під’їздом. Я… без нічого. Мене вигнали. Мені нікуди…»
Знову тиша. Довга. Він уже подумав, що зараз почує «І правильно зробили» — і покладе.
«Заходь, — сказала вона. — Код 74 19. Ліфт не працює. І не стій там, замерзнеш».
Він піднявся пішки, сумки билися об ноги. Двері відчинилися ще до того, як він постукав.
Людмила Петрівна стояла в халаті з драконом і тапочках із помпонами. Волосся було накручене на бігуді, на носі — окуляри для читання.
«Ну, заходь, — буркнула. — Роззувайся. І не дивися на мене так, ніби я тебе врятувати маю. Просто не хочу, щоб ти під моїм домом замерз, як собака. Люди ще подумають, що я така».
Він зайшов. Квартира пахла мандаринами й ялинкою — маленькою, штучною, що стояла на телевізорі ще з минулого року.
«Клади речі в коридорі. Чай будеш?»
«Буду».
«Тоді сам став, я ще не проснулася».
Павло пройшов на кухню, постав чайник. Людмила Петрівна сіла за стіл, підперла щоку долонею.
«Розказуй, — сказала. — Тільки без соплів. Я все одно все знаю».
Він розказав. Коротко. Про те, як фірма збанкрутувала, як він брав кредити, як думав, що втримається до весни, як сьогодні прийшов господар і сказав: «Все, хлопче, збирайся».
«А Ксюша?» — запитала вона тихо.
«Ксюша… не відповідає».
Людмила Петрівна фиркнула.
«Звісно. Вона зараз у Подолі, в новій квартирі, з новим… ну, ти зрозумієш. Мені вчора написала, що приїде завтра по речі.
Сказала, що в мами «застійна енергетика». Отак і написала. Застійна».
Вона встала, дістала дві чашки.
«Я їй сказала: приїжджай, коли захочеш. А сама думаю — нехай. Мені з тією її «енергетикою» вже голова болить».
Чайник загудів. Павло налив окріп.
«Людмило Петрівно, я на одну ніч. Завтра піду до Сашка, він обіцяв…»
«Сашко сам на валізках сидить, — перебила вона. — Його дружина вигнала тиждень тому. Світ перевернувся, Павле. Всіх виганяють».
Вона подивилася на нього довго.
«Залишайся. Поки що. Диван у вітальні розкладається. Тільки не думай, що я тобі маму заміняю. Просто… не хочу, щоб ти на вулиці був. Новий рік же».
О півночі вони сиділи перед телевізором. Людмила Петрівна відкрила пляшку, що стояла в холодильнику ще з 2019-го.
«За що п’ємо?» — запитала.
«За те, щоб не гірше», — сказав Павло.
«За те, щоб хоч трохи краще», — поправила вона.
На ранок, 1 січня, прокинувся від запаху смажених яєць. Людмила Петрівна стояла біля плити в новому халаті — синьому, з квітами.
«Сніданок, — сказала. — І не сперечайся. Вчора ти був блідий».
Він сів. Вона поставила перед ним тарілку.
«Я подумала, — почала вона, не дивлячись на нього. — У мене є кімната Оксанина. Порожня стоїть. Ти можеш там… ну, тимчасово. Поки не станеш на ноги».
Павло завмер з виделкою в руці.
«Людмило Петрівно… я не можу. Це ж…»
«Це моя квартира, — різко сказала вона. — І я вирішую, хто в ній житиме. А ти… ти хоч раз у житті не сперечайся, га?»
Вона відвернулася до вікна.
«Коли Ксюша пішла від тебе, я їй сказала: «Дурницю робиш, доню». Вона думала, що я на її боці. А я… я просто не хотіла, щоб ви розлучалися. Ти ж хороший, Павле. Просто невезучий».
Він мовчав.
Наступного дня приїхала Оксана.
Вона зайшла без дзвінка, як завжди. В шубі до колін, з новою зачіскою і запахом дорогих парфумів.
«Мамо, я по речі…» — почала й завмерла в дверях кухні.
Павло сидів за столом і пив каву. Людмила Петрівна мила посуд.
«Це що відбувається?» — голос Оксани затремтів.
«Те, що бачиш, — спокійно відповіла мати. — Павло в нас живе. Тимчасово».
«Тимчасово?! Мамо, ти з глузду з’їхала? Це ж мій колишній чоловік!»
«Колишній — не значить ворог, — відрізала Людмила Петрівна. — А ти, до речі, теж колись була моєю дочкою. І куди ти поділася, коли в нього біда була?»
Оксана почервоніла.
«Я не зобов’язана рятувати кожного, хто програв усе!»
«Ти не зобов’язана, — погодилася мати. — Але я зобов’язана. Бо я його колись за зятя вважала. І досі вважаю».
Оксана подивилася на Павла. В її очах було все — зневага, здивування, щось схоже на жаль.
«Ти… ти його обрала замість мене?» — прошепотіла вона.
«Я нікого не обирала, — відповіла Людмила Петрівна. — Я просто не викидаю людей на смітник, коли вони стають незручними. На відміну від деяких».
Оксана стояла посеред кухні. Потім різко розвернулася, пішла до своєї колишньої кімнати, почала кидати речі в сумку — светри, книжки, старі фото.
«Забирай усе, — сказала Людмила Петрівна. — Ключі залишиш на тумбочці».
«Я більше не приїду», — кинула Оксана зі сльозами.
«Як знаєш», — відповіла мати.
Двері грюкнули.
Тиша.
Людмила Петрівна стояла біля вікна, дивилася, як Оксана сідає в чорний джип, що чекав унизу.
«От і все, — тихо сказала. — Я втратила доньку».
Павло підійшов, обережно поклав руку їй на плече.
«Ви мене не втратили», — сказав.
Вона повернулася. В очах були сльози, але губи всміхалися.
«, Павле. Я тебе й не збиралася втрачати».
Так почалося їхнє дивне співжиття.
Він влаштувався на роботу — спочатку кур’єром, потім — менеджером у невелику фірму, що займалася ремонтом техніки. Вона вийшла на пенсію, але не сиділа вдома — пішла волонтерити в центр для переселенців, бо «треба ж комусь допомагати».
Вранці вони пили каву. Ввечері — чай з печивом. Іноді сперечалися — про політику, про те, чи варто викидати її старі журнали, про те, чи можна їсти борщ три дні поспіль.
«Ти ж мій зять, — казала вона. — Хоч і колишній. Але зять».
«А ви моя теща, — відповідав він. — І ніяк інакше».
Одного разу, у травні, Оксана подзвонила.
«Мамо… як ти?» — голос був тихий.
«Жива. А ти?»
«Я… розійшлася з тим… Ну, ти зрозуміла».
«Зрозуміла».
Тиша.
«Можно я приїду? Хоч на день…»
Людмила Петрівна подивилася на Павла, що сидів навпроти й робив вигляд, ніби читає газету.
«Приїжджай, — сказала. — Тільки знай: Павло тут живе. Постійно. І я не буду між вами вибирати. Я вже вибрала».
Оксана приїхала через тиждень.
Зайшла нерішуче. Павло встав, обійняв її — коротко, по-родинному.
«Привіт, Ксю».
«Привіт…»
Вони сиділи за столом втрьох. Пили чай. Говорили про погоду, про роботу, про нового кота, якого Людмила Петрівна взяла з притулку .
Оксана іноді приїжджала — на вихідні, на свята. Не залишалася ночувати. Але вже не грюкала дверима.
А одного разу, на Новий рік — рівно через рік після тієї ночі під під’їздом — Людмила Петрівна підняла келих.
«За нас, — сказала. — За мою сім’ю. Яку я сама собі обрала».
Павло всміхнувся.
«За тещу, яку я ніколи не втрачу».
«І за зятя, якого я не віддам», — додала вона.
За вікном падав сніг. Такий самий, як рік тому.
Але цього разу Павло був вдома.
