За трикімнатну квартиру вона хотіла 25 тисяч гривень оренди у Луцьку, але вимагала, щоб орендарі жили тихо, без гостей і дітей. А коли донька сказала їй правду, Галина Петрівна образилася…
Галина Петрівна виставила оголошення про оренду квартири в неділю ввечері. Перед цим вона майже годину фотографувала кожну кімнату, намагаючись вибрати такий ракурс, щоб не було видно потертих шпалер, старої підлоги й темних плям біля кухонної витяжки.
Трикімнатна квартира, окремі кімнати, засклена лоджія, зручний район. Ціна — 25 тисяч гривень на місяць.
Вона перечитала оголошення й залишилася задоволена.
— За такі гроші ще пошукати треба, щоб три кімнати були, — промовила сама до себе.
Правда, ремонт у квартирі робили давно. Кухонні шафки ще пам’ятали часи, коли Галина Петрівна працювала на підприємстві й отримувала зарплату в конвертах. У ванній стояла стара ванна з пожовклою емаллю, а плитка місцями потріскалася. У двох кімнатах були меблі, які давно просилися на пенсію. Третя кімната взагалі стояла порожня. Там були лише люстра, кілька розеток і старий килим, згорнутий біля стіни.
Але господиня вважала, що це навіть перевага.
— Хочуть — поставлять свої меблі. Не хочуть — їхня справа. Зате кімната вільна!
Особливу гордість у неї викликало планування. Правда, воно було доволі дивним. Із кухні можна було вийти на лоджію, а з лоджії — пройти до спальні, де стояло подружнє ліжко.
Галина Петрівна називала це додатковим виходом на свіже повітря.
Щоправда, якщо хтось із родини хотів вийти на лоджію, а хтось у цей час спав у спальні, виникали певні незручності. Але навіщо про це думати заздалегідь?
Найцікавішим було те, що разом із оголошенням Галина Петрівна опублікувала цілий перелік вимог.
Без тварин. Без гучних компаній. Діти повинні бути вихованими й спокійними. Гості — лише за попередньою домовленістю. Переставляти меблі, свердлити стіни та щось змінювати в інтер’єрі заборонено.
А ще власниця залишала за собою право періодично перевіряти стан квартири.
— Я ж не вулицю здаю, а власне майно, — пояснила вона телефоном подрузі.
Перший дзвінок пролунав наступного ранку. Телефонувала молода жінка, яка шукала квартиру для себе, чоловіка й маленької доньки.
— А ремонт у вас свіжий? — запитала вона.
— Звичайний, добротний. Не новобудова, звісно, але все є.
— А пральна машина?
— Є.
— Посудомийка?
— Немає. Але навіщо вона вам? Руки ще нікому не заважали.
Жінка на мить замовкла.
— А кондиціонер?
— Теж немає. Зате вікна на дві сторони, провітрюється чудово.
— А можна подивитися квартиру?
— Можна. Але відразу скажу: ціна 25 тисяч, і торгу немає. Я не збираюся віддавати своє житло за безцінь.
На перегляд жінка приїхала з чоловіком. Вони уважно оглянули кухню, ванну, дві мебльовані кімнати. Коли дійшли до порожньої, чоловік запитав:
— А тут що планувалося?
— Дитяча, кабінет, гостьова. Що захочете, те й зробите.
— Тобто меблів немає взагалі?
— А вам що, обов’язково, щоб усе готове було? Можна й свої привезти.
Потім жінка звернула увагу на лоджію.
— А чому з неї двері ще й у спальню?
— Таке планування. Дуже зручно.
Чоловік подивився на дружину, але нічого не сказав.
На кухні вони почули гучний дитячий крик. Потім тупіт, наче хтось бігав по кімнаті, а за ним жіночий голос.
— То сусіди? — уточнила жінка.
— Так, там хлопчик живе. Інколи галасує.
— А звукоізоляція тут хороша?
— Нормальна! Та в багатоквартирному будинку всюди когось чути.
За кілька хвилин подружжя подякувало й пішло.
Галина Петрівна провела їх до дверей із таким виглядом, ніби вони щойно відмовилися від великої ласки.
— Люди хочуть три кімнати, але що ж їх не влаштовує? — невдоволено сказала вона, коли зачинила двері.
Наступного дня зателефонувала інша родина. Подружжя з двома дітьми, семи та одинадцяти років. Чоловік працював у торговельній компанії, дружина — бухгалтеркою. Вони переїжджали з іншого району й шукали житло надовго.
Ця сім’я Галині Петрівні сподобалася ще телефоном. Люди працюють, діти не немовлята, отже, можуть бути спокійними.
Але на перегляді почалося те саме.
— А де спатимуть діти? — запитала Оксана, оглядаючи порожню кімнату.
— Тут можна облаштувати дитячу.
— А меблі ви не плануєте залишити?
— Ні. Я ж не меблевий магазин. У вас, мабуть, свої є?
— У нас є ліжка, але шафу доведеться купувати. І хоча б письмовий стіл.
— Ну, то купите. Зате три кімнати!
Потім чоловік поцікавився, чи можна буде трохи освіжити стіни в дитячій.
Галина Петрівна аж випросталася.
— А навіщо? Там цілком нормальні шпалери.
— Вони відходять біля вікна.
— То підклеїти можна. Я сама підклею, якщо треба.
Оксана не стала сперечатися. Вона перейшла на кухню, а тоді звернула увагу на тонкі двері лоджії.
— Виходить, щоб потрапити до батьківської спальні, можна пройти через лоджію?
— Так. Але це ж не проблема.
Оксана з чоловіком переглянулися.
Остаточно їх переконав звук із сусідньої квартири. Хлопчик за стіною так розійшовся, що здавалося, ніби він бігає просто коридором Галини Петрівни.
— У вас дуже добре чути сусідів, — зауважив чоловік.
— Та це вони сьогодні розходилися! Зазвичай тихіше.
— А наші діти теж інколи галасують.
Галина Петрівна одразу насупилася.
— Ну, діти ж повинні розуміти, що є інші люди. Я не хочу, щоб тут бігали й стрибали.
— Їм сім і одинадцять. Вони не малюки.
— Усе одно. Я здаю квартиру для нормального проживання, а не для дитячого садка.
Після цих слів Оксана зрозуміла, що перегляд закінчено.
Увечері Галина Петрівна зателефонувала подрузі й довго розповідала, які нині пішли орендарі.
— Уявляєш, хочуть, щоб я їм і меблі купила, і ремонт зробила! А платити за три кімнати не хочуть.
— То, може, справді трохи дорого? — обережно запитала подруга.
— Що дорого? Двадцять п’ять тисяч за три кімнати! Ти знаєш, скільки зараз коштує житло?
— Знаю. Але люди дивляться не лише на кількість кімнат.
Галина Петрівна образилася й завершила розмову.
Через кілька днів до неї зайшла донька Марина. Вона принесла продукти, бо мати останнім часом скаржилася, що їй важко самій ходити до магазину.
Поки розкладала покупки, Марина помітила на столі роздруковане оголошення.
— Мамо, ти квартиру так і не здала?
— Ні. Люди якісь дивні. Усім щось не подобається.
— А скільки хочеш?
— Двадцять п’ять.
Марина підняла брови.
— За цю квартиру?
— А що не так? Три кімнати!
— Мамо, я бачила квартири за такі гроші. Там ремонт, нові меблі, посудомийні машини, нормальні кухні. А в тебе в одній кімнаті навіть ліжка немає.
— То хай привозять своє!
— А за що тоді вони мають платити тобі двадцять п’ять тисяч?
— За житло! За район! За три кімнати!
Марина зітхнула.
— Ти хоча б розумієш, кому здаєш цю квартиру? Якщо людина живе сама або з чоловіком, їй три кімнати не потрібні. Вона знайде гарну двокімнатну квартиру за меншу ціну, але з усіма зручностями. А якщо в сім’ї двоє чи троє дітей, то їм справді потрібні три кімнати. Але ти не хочеш, щоб діти шуміли, бігали, запрошували друзів. То кому ти її здаєш?
— Знайдуться люди! Не треба мене вчити.
— Мамо, ти хочеш, щоб люди платили тобі як за нову квартиру, жили так, ніби вони в тебе в гостях, і ще дякували за те, що ти дозволила їм користуватися старими меблями?
Галина Петрівна поклала на стіл ложку.
— Ти теж за них? Я думала, ти мене підтримаєш.
— Я тебе підтримую. Але не розумію, чому ти хочеш отримувати гроші, нічого не вкладаючи, і водночас контролювати чуже життя.
— Це моя квартира! Я маю право встановлювати правила!
— Маєш. Але й люди мають право не знімати її.
Марина зібрала порожні пакети й пішла на кухню. Галина Петрівна ще довго сиділа мовчки. Їй здавалося несправедливим, що навіть рідна донька не розуміє очевидного: трикімнатна квартира не може коштувати дешево.
Наступного тижня телефон майже не замовкав. Дзвонили, запитували, домовлялися про перегляд, але після особистого знайомства з квартирою охочих не залишалося.
Одна жінка запитала, чи можна поселитися з маленьким собакою. Галина Петрівна відмовила.
Інша родина хотіла орендувати житло на рік, але просила дозволити поставити власну шафу в порожню кімнату. Господиня заявила, що не хоче зайвих меблів.
Ще один чоловік погодився на ціну, але попросив не приходити без попередження.
— То я що, до власної квартири потрапити не зможу? — обурилася Галина Петрівна.
Після чергової невдалої розмови вона вирішила, що проблема не в квартирі, а в людях.
Тим часом сім’я Оксани, яка приходила на перегляд, знайшла інше житло. Це теж була трикімнатна квартира, але трохи далі від центру. Ремонт там був свіжий, у кімнатах стояли нормальні меблі, на кухні працювала посудомийна машина, а діти мали окрему кімнату.
Власник попросив 18 тисячі гривень. І головне — не висував дивних умов. Оксана з чоловіком погодилися майже відразу.
Коли Галина Петрівна випадково дізналася про це від знайомого рієлтора, якому поскаржилася, її обуренню не було меж.
— Уявляєш? Вони знайшли трикімнатну за вісімнадцять тисяч! Та де ж там може бути нормальна квартира за такі гроші?
— Там була нормальна, — відповіла знайома.
— Та не може бути!
— Галино, люди ж порівнюють і вибирають.
Але найбільше Галину Петрівну зачепила розмова з донькою, яка відбулася через кілька днів.
Марина прийшла забрати документи, залишені в матері, і побачила, що та знову сидить над оголошенням.
— Мамо, може, зробиш нові фотографії? Прибери зайві речі, підклей шпалери, хоча б у порожній кімнаті постав диван.
— Я не збираюся витрачатися! Мені потрібні орендарі, а не ремонт.
— Тоді знизь ціну.
— Ніколи! За безцінь не віддам.
Марина подивилася на матір і тихо промовила:
— Ти знаєш, що найсмішніше? Ти сама хотіла, щоб ця квартира приносила тобі дохід. Але поводишся так, ніби орендарі мають просити в тебе дозволу пожити в ній. Ти не шукаєш квартирантів, мамо. Ти шукаєш людей, які заплатять тобі гроші й водночас не будуть нагадувати, що квартира взагалі використовується.
Галина Петрівна нічого не відповіла.
Минуло пів року. Квартира стояла порожньою. Господиня щодня перевіряла оголошення, відповідала на повідомлення й дедалі частіше знижувала ціну в думках, але не на сайті. Знайомий рієлтор не брався показувати квартиру жінки, адже знав, що її ніхто не винайме на таких умовах.
Одного вечора вона зателефонувала Марині.
— Слухай, а ти не знаєш, скільки зараз коштує нормальна двокімнатна квартира?
— Для чого тобі?
— Та так. Цікавлюся.
— Мамо, ти ж маєш трикімнатну.
— Та я не про свою. Мені треба зрозуміти, чому люди такі перебірливі.
Марина засміялася.
— Ти хочеш сказати, що починаєш дивитися на квартири очима орендарів?
— Не вигадуй.
Але наступного дня Галина Петрівна все-таки змінила оголошення. Замість 25 тисяч поставила 16. Прибрала вимогу про попереднє погодження гостей і додала, що готова обговорити умови проживання.
За кілька днів знайшлася молода пара без дітей. Вони прийшли, оглянули житло, поставили кілька запитань і погодилися орендувати квартиру за умови, що власниця допоможе їм облаштувати порожню кімнату. Купить диван.
Галина Петрівна довго вагалася, але зрештою погодилася.
Коли вони підписували договір, жінка все ж не втрималася:
— Тільки прошу вас, без гучних компаній. Я люблю тишу.
— Ми теж, — усміхнулася орендарка. — Особливо після робочого дня.
— І квартиру бережіть. Тут усе моє.
— Звичайно. Але якщо щось зламається, ми повідомимо.
Галина Петрівна кивнула. Їй було трохи прикро, що довелося поступитися й диван купити, але думка про щомісячні гроші зігрівала.
Увечері вона зателефонувала доньці й повідомила новину.
— Здала! Уявляєш? А ти казала, що ніхто не захоче.
— Вітаю, мамо. Бачиш, знайшлися люди.
— І ніяких дітей! І шуму не буде!
Марина помовчала, а потім відповіла:
— От бачиш.
Галина Петрівна подивилася на стару кухню, на порожній коридор і лоджію. Квартира нарешті приноситиме гроші, і це було головне.
Щоправда, через тиждень орендарка зателефонувала й запитала, чи можна поставити в порожній кімнаті ще й шафу.
Галина Петрівна вже набрала повітря, щоб сказати, що нічого змінювати не дозволить, але раптом зупинилася.
— Ставте, звичайно. Тільки стіни не пошкодьте.
Поклавши слухавку, вона сама здивувалася власній поступливості.
А Марина, коли почула про це, лише посміхнулася:
— Мамо, вітаю. Схоже, ти нарешті почала здавати квартиру, а не музей власних меблів.
Галина Петрівна образилася, але ненадовго. Орендарі не придбали шафу. Вони жили там два місяці й поїхали до Польщі. Квартира знов з’явилася на сайті оголошень з ціною 25 тисяч гривень. Тільки третя кімната вже не була порожня, у ній стояв новий диван, куплений на гроші господині.
